Феномен Фенікса

Валентин Чемерис

Сторінка 38 з 51

Це вже буде їхня батьківщина, їхня нова земля.

Очевидно, переселенці з України — хоча б ті, що з Києва, — своє місто на новій планеті вочевидь теж назвуть Києвом (може, навіть, Нью-Києвом, новим Києвом), як, наприклад, львів’яни — Львовом, полтавці — Полтавою (миле-любе слово автору-полтавцю!), одесити — звичайно ж — Одесою, бо не уявити одесита без своєї мами-Одеси (ще й неодмінно збудують її на березі місцевого моря, що його назвуть Чорним), як мешканці Карпат, славні верховинці, виберуть для свого нового поселення тамтешні гори (як "особи кавказької національності" — новітній Кавказ); як східняки-українці — степи тієї планети. (Ще й назвуть велику ріку неодмінно Дніпром, як росіяни — Волгою, американці — Міссісіпі, китайці — Хуанхе чи Янцзи, індійці — Гангом. І т. д.). Чи, скажімо, парижани свою столицю неодмінно наречуть Парижем, англійці — Лондоном, поляки — Варшавою, болгари — Софією, чехи — Прагою (золота, золота Прага!), німці — Берліном, іспанці — Мадридом, американці — Вашингтоном, китайці — Пекіном, індійці — Делі, турки — Стамбулом і т. д., і т. д.!

Хоча не виключено, що на той час — не забуваймо, мільйони, мільйони років спливуть у безвість! — національні відмінності зникнуть (збережуться лише етнографічні особливості) і людство планети нарешті стане просто людством — єдиним людством, як то колись і має бути, просто людством, просто землянами, адже всі ми, як по великому рахунку, земляни. Правда, тут необережний автор ризикує викликати на себе священний гнів націоналістів рідних (і чужих теж, але це слово я вживаю з повагою, заспокойтесь, шановні!): я-ак??? Національності, основа основ кожного народу, його становий хребет, його душа і все його єство, нації, зрештою, зникнуть??? А натомість будуть якісь там безликі, безнаціональні двоногі істоти??? А разом з національністю відімруть і мови? МОВИ??? Яких налічується понад 2500? А за іншими даними понад 5000!!! Зникнуть всі, всі? В тім числі й наша рідна українська? Як яка— небудь… скіфська???

Ось цього б і мені не хотілося — тут і моя душа протестує. Тут я прихильник дагестанського поста Расула Гамзатова, який ще в есересерії, коли штучно творився "єдиний совєтський народ" (між іншим, ніхто й тоді до пуття не відав, а що ж це за фрукт такий — єдиний совєтський народ?) з єдиною мовою — звичайно ж, російською, — так ось відважний горець Расул Гамзатов, маючи неабияку мужність — на ті часи це й справді була превелика мужність, — заявив на повний голос: якщо завтра зникне моя мова (це при тому, що в Дагестані носіїв його рідної мови — аварської — лише 349,3 тисяч (всього населення в Дагестані на той час налічувалося 30 народів та етнографічних груп) 1 мільйон 827 тисяч, дані за 1976 р.), то я сьогодні готовий померти! Тож будемо берегти свої рідні мови, аби нам не прийшлося завтра помирати!

Виростатимуть села й міста, прокладатимуть дороги (а втім, можливо, тодішня техніка буде всуціль літальною, тож особлива потреба в дорогах відпаде), творитиметься нова культура (на основі материнської, земної, тож вийде цікавий і своєрідний сплав), від обрію й до обрію колоситимуться золоті хлібні ниви.

Життя налагоджуватиметься і останні переселенці з Землі вже прибуватимуть на добре обжиту планету, в небі якої сяятиме тамтешня зірка, що її люди за аналогією із Землею назвуть Сонцем.

Почнеться епоха Homo cosmicus — людина космічна.

Буде в тієї ще молодої зірки шість— десять мільярдів років життя, тож людству не буде чого хвилюватися. Принаймні, протягом тих шести-десяти мільярдів років.

"Я єсмь, — упевнено повторять земляни слова Фіхте. — Я есмь Я".

"Планета є колискою розуму, — писав про Землю К. Ціолковський, — але не можна вічно жити в колисці".

А втім — не будемо фантазувати. Час покаже. Як надійде.

А надійде він для землян, повторюємо через 3-4 мільярди років. А це майже вічність. Дай Боже людству до того часу дожити, вціліти, не зникнути, досягти нових грандіозних успіхів. Не забуваймо: рід Homo в сучасний період представлений одним видом — всього лише одним! — людина розумна, тож не схибити б! Адже надіятись на когось не випадає. Один вид, як одна гілка на Древі Життя, як один струмок, що може обміліти й пересохнути, а гілка відломиться. Бережімо його — всього лише один вид роду Homo — людину розумну. Оскільки ж ми належимо до розумних — то не можемо загинути, інакше для чого нас сили всесвітні наділили розумом?

Тож мусимо розумом і взяти.

Миколу Васильовича Гоголя, мандруючи в далекі міжзоряні світи чужих галактик і сузірь, земляни неодмінно візьмуть з собою (разом з творами інших письменників). Це крім офіційних перевезень бібліотек, кожен візьме ті книги, які йому найбільше припали до душі. І де-небудь на тихій замріяній планеті, схожій на Землю, в сузір’ї Кассіопеї, Лебедя, Стрільця чи Скорпіона, Візничого чи Малої Ведмедиці, Ерідана чи Фенікса, Великої Ведмедиці чи Геркулеса, Змієносця чи Діви, побачивши незаймані степи, у яких вони будуть облаштовуватись і зводити села, переселенці неодмінно згадають Миколу Васильовича Гоголя і, прочитавши сторінки його "Тараса Бульби", захоплено вигукнуть:

— Точнісінько, як і на Землі! Ось біля отієї тихої річечки і почнемо будувати село, а за ним на тих гонах орати нивки та засівати їх житом— пашницею і усіляким збіжжям.

І так само, як колись на Землі, зоряними чи місячними ночами заспівають закохані парубки пісню Миколи Старицького:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная!

Видно, хоч голки збирай!

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

…Ти не лякайся, що ніженьки босії

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,

Тепло — ні вітру, ні хмар.

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, як жар…

Із давнього інтерв’ю автора з доктором

фізико-математичних наук В. В. Тельнюком-Адамчуком:

— Чи треба людям боятися, адже фінал настане через 5 мільярдів років… Наше Сонце на той час вичерпає запаси водню і перейде до дуже неспокійного стану його життєвого циклу.

Відповідь трохи обнадійлива.

— Ні, після того, як вигорить водень, Сонце буде жити ще мільярд років. Але цей період буде дуже складний і навряд чи сприятливий для життя на планеті.

— А далі?

— Далі еволюція складна. Швидше за все наше Сонце… згасне. Перейде через стадію вибуху. Ото загроза велика! Як водень вигорить, Сонце почне стискатися. Як куля, з якої виходить повітря. Потім почне вигорати гелій. Вигорить гелій — стиснення посилиться. Підніметься температура, може статися вибух. Сонце стане меншим, період його існування на цій стадії буде коротким. А потім… якщо відверто, то… Сонце почне стикатися до карлика, що відносно швидко охолоне і перестане випромінювати і обігрівати мешканців планети. А масивніша зірка може в свою чергу перетворитися на так звану нейтральну зірку, якщо ж маса зірки збережеться на рівні трьох мас теперішнього Сонця, то її кінцева стадія — стадія так званої чорної зірки.

— Отож, Сонце протримається ще п’ять мільярдів років і… Можливо, до нас, в осиротілу Сонячну систему прийде інша зірка й займе місце зниклого Сонця? І тоді на планеті Земля знову будуть ніжні рожеві ранки й голубе небо вгорі, і білий світ, і діти, які народяться на Землі через п’ять мільярдів років, теж виспівуватимуть "Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко?"

Чекаю відповіді з надією, із сподіванкою на чудо, наче загроза стосується не людства через мільярди років, а мене особисто в цю мить.

— Ні, інша зірка не прийде і не займе місце нашого Сонця. Як і не стане новим Сонцем…

— Тоді що — все?

— Так, усе. Там можливі такі катаклізми… Це коли в Сонця вигорить водень. Такі, що… що ми просто не доживемо до стадії вибуху. Не вціліємо, щоб дожити до цієї стадії. Ми загинемо ще до вибуху. Земля за кілька хвилин може просто випаруватися. І всі планети Сонячної системи також.

Я мовчу, а мій співбесідник ніби відповідає на моє німе запитання:

— І загибель, зважте, може чекати Землю з високою ймовірністю. Але це станеться лише тоді, коли вигорить водень, а далі гелій…

— Мала втіха… Ну, зникне Сонце, зникне Земля. То зникне й життя? Наше унікальне, можливо, єдине у Всесвіті?

— Зникне. Але рід людський зникне лише на планеті Земля, тільки, повторюю, навколо Сонця. У Сонячній системі, але я думаю (Володимир Володимирович кидає мені, а водночас і всьому приреченому людству рятівне коло), що за ці п’ять мільярдів років, які ще в нас є в запасі, ми чогось таки навчимося. Не дурні ж ми, правда? І від катаклізму в Сонячній системі ми просто… просто втечемо. Людство, якщо воно тільки вціліє протягом наступних п’яти мільярдів років, що вельми і вельми проблематично, сягнувши гігантського рівня розвитку (це одна з головних умов порятунку), переселиться в інші світи інших зоряних систем.

І нічого більше я в ту мить так пристрасно не бажав, як того, аби людство в наступні п’ять мільярдів років уціліло, не знищило само себе в ядерній чи якійсь іншій війні і досягло такого рівня розвитку, що дало б змогу переселитися в інші світи. А і там, на далекій чужій планеті, знову щоранку сходитиме місцева зоря, яка неодмінно буде названа Сонцем, і діти на тій планеті, що стане для колоністів з приреченої Землі рідною, весело співатимуть— щебетатимуть: "Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко".

Що з того, що нас не буде, головне, що буде рід людський — з усіма його радощами й бідами, аби він тільки був. І тамтешній Павло Грабовський писатиме про тамтешнього парубка, який:

Позирав щораз в віконце,

Чи не трапиться вона,

Його щастя, його сонце,

Його зіронька ясна…

Але й там, на далекій-предалекій планеті в чужому сузір’ї, під чужим сонцем у чужому небі, що стане для землян рідним, як і на Землі лунатиме правдива (і — вічна) пісня Михайла Петренка:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подалі від світу

Шукать собі долі, на горе привіту.

І ласки у сонця, у зірок прохать

І в світі їх яснім себе показать…

… І все ж, переселенням на іншу планету в інше сузір’я іншої галактики — не врятує людство на віки вічні. Переселенням людство купить собі лише кілька мільярдів років життя (що теж немало, адже це — вічність), а тоді надійде ще жахливіша катастрофа — загибель Всесвіту.

Але це тема іншої, заключної частини "Феномена Фенікса".

МИ ВСІ В НАПЕРСТКУ,

або Спогад про майбутнє

Безмежний, він стає ще безмежнішим.

35 36 37 38 39 40 41