Але тут же спокій його був порушений приходом секретаря.
— Вибачте, бей–ефенді, за невчасну турботу. Зі Стамбула прибув чауш…
— Що! — схопився Кара–Мустафа. — Його впустили до двору?
— Поки що ні. Адже ви так наказали…
— Він сам?
— Адже султанські чауші, як, до речі, і візирські, самі не подорожують… А завжди з вартою, — спокійно відповів секретар.
— Гаразд. Піди до воріт і подивися, хто там, спитай, як ім’я чауша, з чим прибув, а потім, не впускаючи нікого, повернешся негайно сюди!
Секретар мовчки вклонився і вийшов.
Кара–Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промінням. Гарячково думав: що привіз чауш? Життя чи смерть?
Ніхто не міг дати відповіді на це запитання.
Залишитися і вияснити, хто цей чауш і з чим приїхав, чи тікати відразу, поки не пізно?
Він завагався. І на ці запитання відповідь міг дати хіба що сам Аллах.
Страх скував його серце. Однак десь на самому його дні жевріла маленька надія. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похід? Або просто — відставка?..
Повернувся секретар.
— Ну, що? — кинувся до нього великий візир.
— Прибув чауш–паша Сафар–бей, ефенді.
— Сафар–бей! — радісно вигукнув Кара–Мустафа, відчувши, як у нього звалюється з пліч важкий тягар. Він навіть забув спитати — з чим прибув, а відразу ж наказав: — Сюди його! До мене! Швидше!
Секретар вийшов знову.
Кара–Мустафа полегшено зітхнув. Здається, Аллах змилостивився над ним. Сафар–бей — його чауш–паша, і з ним, безперечно, нема чого ждати поганих вісток… Отже, вісті або хороші, або ж, виконавши наказ, Сафар–бей просто повернувся назад… Але від нього багато чого можна дізнатися… Він бачив султана!
Двері відчинилися раптово. До бібліотеки урочисто, як на параді, ввійшов чауш–паша Сафар–бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О Аллах екбер! Кара–Мустафа здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому несли на срібному блюді шовковий шнурок!
До бібліотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блідий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж бліді й перелякані.
Він усе ще не міг повірити в те, що сталося.
— Ти? Сафар–бей?.. — спитав глухо.
Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем.
— Це воля падишаха! — голосно сказав Сафар–бей.
У Кара–Мустафи обірвалося серце, затерпли ноги.
— Але ж я маю право вибору — випити отруту або пустити собі кулю в лоба? — спитав зовсім тихо.
Сподівався на маленьку відтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежні двері, що вели гвинтовими сходами в підземелля, звідки починався таємний хід. Шанс мізерний, та все ж…
Але Сафар–бей відповів:
— Такого права ти не маєш, Кара–Мустафа! — І наказав: — Візьміть його!
Яничари вмить оточили великого візира, схопили за руки.
Тонкий і слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його шиї…
ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ
1
Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:
— Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану… Коли тебе султан — хай будуть благословенні його літа! — витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти набереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати — один п’яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! — І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із–за спини Азем–аги. — Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п’яним квачем лежиш на тахті…
— Але ж, мій благодійнику…
— Мовчи! Була б моя воля — я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!
— Щоб набрати військо, потрібні гроші, — не здавався Юрась, — а той мерзенний зрадник і злодюга Кара–Мустафа все в мене украв… Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п’ятдесят тисяч курушів…
— Що?! — опецькуватий Галіль–паша аж підстрибнув від обурення. — Ти чуєш, Азем–ага? П’ятдесят тисяч! Не тисячу, не п’ять, а п’ятдесят тисяч! Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою — набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це — одержиш більше. Не зробиш — я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду88, що — клянусь Всевишнім! — пам’ятатимеш мене до самої смерті! А тепер — геть з–перед моїх очей!
— Дякую, ефенді, — вклонився Юрась знічено. — Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…
2
На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.
— Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? — міркував один.
— Авжеж, тримай кишеню ширше! — сумнівався другий. — Що з воза впало, те, пиши, пропало!
Козаки хвилювалися.
— Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!
— Хай комісари гетьмана Яблоновського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім’ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!
Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:
— Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході — то нам, а як одержувати гроші — то вони попереду!
Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.
— Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі — зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! — І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.
Викрики юрби посилились. На ґанок вийшов Абазин.
— Що за шум, браття?
З усіх боків загули:
— Виходьте трактувати на майдан!
— На люди! На люди!
Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.
Тому загули дружніше.
— Давай, Андрію, комісарів сюди! — гукнули старші.
— Виводь їх, полковнику, на світ Божий! — підтримали молодші.
— Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, — відповів Абазин і зник у дверях.
Через хвилину на ґанок вийшли всі четверо: попереду — комісари, позаду — полковники.
Над натовпом прокотився глухий гомін.
— З чим приїхали, пани комісари?
— Скажіть, а ми послухаємо!
Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу.
Наперед виступив Порадовський.
— Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…
— То й захищайтеся самі!
— Не підемо! Не підемо!
— Раз обманули, вдруге не віримо!
— Панове, панове… — намагався перекричати натовп Пора–довський.
Його не хотіли слухати.
— Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем та під Парканами!
— Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім’ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!
Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад, ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.
Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.
— Братове! Я згоден з вами! — гукнув він. — Полковник Абазин теж… Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.
— Правильно! Правильно!
— Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітей! Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти… А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге… Прислали заледве половину того, що обіцяли!
— Державна казна спорожніла — нізвідки взяти, — видавив із себе Порадовський. — А те, що прислав Папа Римський, ми до шеляга віддали вам! Більше платити у нас нічим…
— Дешево ж цінуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас, як хотіли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! — Палій розгнівався. Голос його тремтів.
Порадовський почервонів ще дужче.
— Це не я обманював вас, панове! Не я! Як Бога кохам! Їдьте до тих осіб, що над нами… Просіть їх…
— Просити? — Палія пересмикнуло. — Скільки ми крові пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! — З цими словами Палій несподівано ударив комісара долонею по щоці. — Не тебе я б’ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення…
Порадовський у першу мить розгубився. Потім рукою потягнувся до шаблі. Та до нього кинувся Монтковський, притримав.
— На Бога, пане! Посічуть на капусту! Та й справедливо обвинувачують вони нас… Ніде правди діти, в мене очі лізуть на лоба від цих обвинувачень!
Порадовський люто блиснув на Палія очима.
— Ну, я тобі не забуду цього, полковнику! Скільки житиму, не забуду! — Він збіг з ґанку і пішов прямо на козаків.
Козаки розступилися, даючи йому прохід. Монтковський пішов слідом за ним. Коли комісари вийшли з Викітки, Абазин тихо сказав Палієві:
— Не варто було так робити, Семене!
Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:
— Правильно! Правильно!
— Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним!
Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.
— Може, й не варто було.