Звик спати на твердій лаві, на якій вихователь вже стелив йому ведмеже хутро. Ів мало,, здебільшого грубу селянську їжу, поздоровішав, збадьорився. Олімпіада переживала, дивлячись, як круто виховує Леонід її сина, але терпіла, розуміючи, що царевичу це піде лише на користь. І все ж ні-ні та й передавала через Ланіку ласощі для сина.
— їж, доки твій мучитель не бачить,— озираючись, шепотіла добра Ланіка.— Ач що Леонід придумав, дитині вже не можна й крихти солодкого до рота взяти.
Вдавано попручавшись, Александр жадібно хапав солодощі, запихаючись, квапно ковтав. Одного разу його й застукав Леонід.
— Я, здається, починаю в тобі розчаровуватись, царевичу! — Леонід насильно відібрав солодощі і гримнув на Ланіку: — Ану геть, сердобольна! Не псуй мені царевича! Не смій і близько до нього підходити!
— Люди добрі, та що ж він таке пащекує? — заголосила Ланіка.— Щоб мені не підходити до дитини, яку я вигляділа? Та я поскаржуся цариці! Де це бачено, щоб дитині солодощів не давати!
— Іди скаржся.— Леонід безцеремонно виштовхав її в плечі.— А сюди не смій і потикатися!
Ображена й обурена Ланіка поскаржилась цариці. Та Олімпіада тільки зітхнула й безпомічно розвела руками.
— Я дала Леоніду слово, що не буду втручатися у виховання сина.— Озирнувшись, шепнула: — Але ти слова Леоніду не давала...
Звідтоді Ланіка крадькома носила царевичу ласощі і, вибравши зручну мить, коли вихователя не було поруч, совала Александру то горішки, то яку здобу, шепотіла злякано:
— їж, їж, їж... Щоб твій мучитель не бачив. А що не встигнеш — заховай. І не падай духом, нещаслива моя дитино, я ще тобі принесу чогось добренького. Не залишу тебе в голоді.
Александр ховав ласощі під ведмежим хутром на лаві, але в Леоніда нюх виявився як у собаки — він швидко знаходив ті ласощі, викидав їх, а натомість змушував царевича їсти черствий хліб і такий же сир, що застрявав у горлі. Навіть води і то не щедро давав.
— Вчися володіти своїми бажаннями. Людині завше чогось хочеться, кращого і ще кращого. Вмій собі сказати: досить! Я живу не для того, щоб виконувати свої забаганки.
— Ти чому забираєш у мене ласощі? — Александр грізно тупав ногою.— Я — царевич, а ти хто такий?
— А я просто Леонід,— одказував вихователь.
— Коли ти просто Леонід, то буде так, як я захочу.
— А я хочу, щоб ти став загартованим воїном. І від свого не відступлюся. А, хто ти такий, я й без тебе знаю. Ти мені ділом докажи, що ти царевич. А за те, що посмів тихцем брати ласощі, позбавляю тебе їжі. До завтра. І — збирайся. Зараз поїдемо в гори, будеш цілий день дертися на скелі. Щоб знав, як запихатися здобами!
Навчав Александра битися на кулаках, бути безжалісним і жорстоким.
У світі ніколи не буде миру!
Для створення передової держави царю Філіппу потрібні були такі люди, які б несли з собою культуру й цивілізацію. І звичайно ж, щоб вони вміли виправдовувати завоювання македонців..Таких людей — передових і глибоко освічених — Македонія на той час не могла дати. Вона усім — писемністю, літературною мовою, цивілізацією та культурою — була зобов'язана грекам та іншим своїм покореним сусідам. Цар Філіпп завжди охоче запрошував до себе на службу мудрих греків. З'явилися вони і в оточенні його сина. Тільки Леонід не всіма учителями був задоволений. Так один з них, Філіск, викликав у нього постійне роздратування. І навіть ворожість. Добрий за натурою, Філіск, не стомлюючись, повторював на уроках, що в дер жаві мусить бути благоденствіє — відповідно до вчення кініків. Він і познайомив Александра з цим філософським
В
ченням. Школу кініків заснував у IV сторіччі Антісфен. Іазва її походить від гімнасію на пагорбі Кіносарг в Афінах, де Антисфен проводив із своїми учнями заняття. Кініки критикували і Сократа, і Платона про об'єктивне існування загальних понять — ідей добра, справедливості, краси — і вважали, що реально існують тільки ті конкретні речі, які сприймаються чуттям. Вони вимагали повернення до природного стану, відмови від багатства, розкоші; людина повинна самоізолюватися від суспільного життя. Філіск закликав Александра утримуватись, як він стане царем, від воєн, насильства, проповідував мир і злагоду. Це вже було занадто. Коли Леонід уперше почув, чому навчає Філіск його підопічного, зблід і накинувся на філософа заледве чи не з кулаками.
— Ти що мелеш, дурна твоя голова?! Що проповідуєш? Яке добро, яка справедливість у цьому жорстокому світі? Як ти смієш закликати Александра утримуватись, як він стане царем, від воєн? Який цар довго протримається на мирі та бенкетах? Як він тим миром розширить своє царство, підкорить нові народи? Світ жорстокий, а ти...
— Тому й жорстокий, що не знає миру, добра та справедливості,— затявся на своєму філбсоф.— Коли буде мир і.злагода, запанують ідеали добра й справедливості...
— Затям,— зрадивши своїй витримці, кричав Леонід,—* у світі ніколи не буде миру і злагоди! Хто сильніший, у кого більші кулаки, той завжди буде правий і завжди правитиме іншими, такими диваками, як ти! Чого ти навчаєш царевича? На те вона і війна, аби бути жорстокою. Але тільки війни приносять царям і золото, і рабів, і нові землі... Я привчаю царя до кулаків, готую з нього мужнього і витривалого воїна, а ти... До м'якотілості його навертаєш? Беззубим його хочеш виховати, здатним лише в гінекеї жити?
Того ж таки дня філософа Філіска з ганьбою вигнали геть, а про його вчення, як і про всіх його однодумців, Леонід заборонив навіть згадувати в присутності царевича.
Геометрію і числову метафізику викладав платонік Менехм. І хоч Леонід бідкався, що для такої науки Александр ще малий — десять років царевичу,— та Менехм вважав, що якраз.
— Числова метафізика Платона е найвищою і останньою сходинкою мудрості,— гаряче вигукував Менехм.— І чим раніше людина почне підніматися до її вершин, тим мудрішою вона стане.
Вчителям з царевичем було і легко, і важко водночас. Александр вдався пристрасним, швидко міг чимось захоплюватись, але міг бути й байдужим чи впертим. А захоплюючись, так запалювався, що іноді забував, де він і що з ним. Якось Леонід заспівав давню воєнну пісню, і вона до того полонила царевича, що він схопив меч і, збуджено блискаючи очима, поривався зараз же кинутись у бій.
Характер мав непостійний. Був романтиком і в той же час раціональним, був добрим, милосердним і водночас — жорстоким, здатним до насильства. Як це поєднувалося в хлопчикові — спробуй розберися. Принаймні клопоту з царевичем у вихователів і навчателів було чимало. Коли його захоплював учитель, він тоді робився покірним, лагідним і вчився з охотою — і ним не можна було й нахвалитися. Золота дитина! Ті ж, хто намагався диктувати йому свою волю, нічого не домагалися, а тому вважали царевича злим і впертим, заледве чи здатним до навчання. Нікчемна дитина, та й усе!
Александр з малих років ніколи не був байдужим, бо завжди у ньому клекотіла або радість, або гнів, від природи він вдався запальним, рвійним і пристрасним, і, яким він буде наступної миті,— ніхто не знав. Казали, що він у всьому вдався у свою матір.
І з Леонідом Александр вів постійну війну. І постійно її програвав — вихователь залишався непохитним і ніколи й ні в чому не уступав царевичу. Спершу Александр затівав чвари із своїм вихователем з-за солодощів та різних здоб, які дуже любив і які в нього постійно й безжалісно відбирав Леонід. Потім воював з-за грошей. Отримуючи кошти з царської скарбниці на своє утримання, царевич швидко їх тринькав, бо любив робити надто щедрі, майже царські дарунки своїм юним друзям. Опинившись через кілька днів без обола, вимагав нових і нових монет. Леонід категорично відмовляв:
— Ти не заробляєш грошей, а тільки витрачаєш їх. Тому чекай, доки надійде черга знову давати тобі гроші на твоє утримання.
Александр тупотів ногами і гнівався.
— Дай мені зараз же! Царевич я, зрештою, чи не царевич?
— Царевич,— охоче погоджувався Леонід.— Але грошей я тобі все одно не дам. Будь ощадливим, тоді й не доведеться просити. Якщо ти звикнеш на всі боки роздавати гроші, то, ставши царем, швидко спорожниш державну скарбницю, а потім розтринькаєш і саме царство.
З учителями в Александра теж були складні стосунки. Царевич переймав від них не лише знання, а й їхній досвід та вміння. Якщо вчитель був прісною, вбогою натурою і механічно нанизував слова, царевич до такого хутко втрачав цікавість. Крім того, в нього була дещо своєрідна манера висловлювати свій протест, коли той чи інший предмет йому не подобався. Він тоді різко, не стримуючись, перебивав учителя і задавав йому запитання. І вчителеві, аби не втратити власної гідності, доводилося непросто. Якось Менехм не зумів як треба пояснити одну складну і заплутану частину платонівської числової метафізики. Александр різко йому велів:
— Поясни мені коротко: в чому річ? Коротко і ще раз коротко!
— У житті,— спокійно відповів Менехм,— бувають два різні шляхи: один для царів — це короткий шлях, другий для простих смертних — довший. Але геометрія — виняток. Вона може показати тільки один шлях, спільний для всіх.
Царевичу така відповідь дуже сподобалась.
— Молодець,— похвалив він учителя (Александр дуже рано дозволяв собі хвалити старших і навіть учителів).— Зумів викрутитись, але ти сам зізнайся, що не дуже розбираєшся в тому, в чому хотів переконати мене. Вчення платоніків, як я відчуваю, має слабкі й вразливі місця, бо в основі цього вчення немає ясності й точності.
Найбільше царевич любив міфічні перекази, прадавні сказання про героїв, і особливо поеми про Гомера. Мріяв повторити знамениті подвиги славних героїв минулого, іноді ночами схоплювався зі свого твердого ложа, будив Леоніда, тремтів.
— Я дарма живу на світі білому!
— Це добре, що ти про це і вночі думаєш.
Дарма, дарма! — вигукував Александр, не тямлячи себе, і тоді на нього находило таке збудження, що він аж зубами цокотів.— Я боюсь, що мій батько звершить всі найвеличніші справи, підкорить всі народи і не залишить мені місця для подвигів.
— Не хвилюйся,— заспокоював його вихователь.— Всіх народів покорити неможливо. Поки один народ завоюєш, інший тим часом повстане — і тоді доводиться починати все спочатку. І не виключено, що тобі, коли станеш царем, доведеться підкорювати ті народи, які сьогодні захопив твій батько.