Я знаю, вони будуть сварити, будуть відказувати й нарікати, мама будуть перед сусідами жалуватися, а тато раз у раз зітхати, а проте хто мене може силувати сватати таку дівчину, що я не можу їй в лице дивитися? Як чоловікові жінка мила, то так, як би вона його очима була. Отак я їм скажу! Нема тобі чого журитися!
Вона підвела до нього спущений погляд і глянула йому вигребущо в добрі, ясні очі.
Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну.
— Ти маєш надію, що все закінчиться добре? — спитала наново несміливо і стиха.
— Маю! — відповів він певним голосом.— Не журися вже стільки! — просив, обіймаючи її щиро.— Ти вже так нагризлася, що стала чорна, як он та земля. За кого ти мене маєш, Анно? Що я в тебе? Ти гадаєш, що обдурю тебе й покину? Ти гадаєш, що в мене нема честі й сумління? Відколи се ти така мудра стала? Ади, які в мене руки! — додав гордо, потішаючи її і простягнувши раптовим рухом вперед себе сильне мускулярне рам'я так, що від мускулів аж лоскотом пішло.—Видиш, яка міць? На чотири такі, як ти, я б заробив, а ти боїшся? Анночко... ти боїшся?
Він підняв її похилену голову й заглянув, зворушений, в її очі. Вони були повні сліз.
— Ну, і плачеш!
Вона обтерла сльози, не сказавши нічого.
— Анночко...— просив м'яким, ослоненим голосом, притягаючи її тепло до себе.— Анночко, що тобі? Я ж тобі кажу: бог нас не покине!
Вона вхопилася його обома руками за шию і заплакала. Щось відняло йому голос.
— Що тобі, Анно? Боже добрий, скажи мені, що тобі? — просив налягаючи.
— Ніщо,— прошептала,— ніщо! Мені лише так тяжко на серці.
Одна думка промайнула йому блискавкою крізь голову і неначе роз'яснила йому все. "Вона боїться смерті! — роз'яснила.— Так не гаразд умирати, гріх!"
І він почав її потішати простими неповоротними словами, а однак скільки почувань, скільки ніжності замикала в собі та мужицька грудь! Скільки правди й вірності лежало в його тремтячім голосі, що силувався до ніжності і м'якості, скільки тривоги й щирості зраджували його зворушені добрі очі!
Ледве знав, що говорив, коли звук його голосу віддавав несвідомо найкращу часть його почувань і душі.
— Коли я тут, тобі вже нічого боятися! — повторяв раз по раз.— Все буде добре! Я лише бога просив, аби найтися тут! Тут я пан! Най що до нас приступить, мені ні перед чим не страшно! Тут я дома! Я лише тут хотів уздріти себе! Нічим не журися! Я стану у всім за тобою, як дуб, і ану, най хто посміє тебе на волос скривдити — побачить!
— І перед Савою і Рахірою боюся! — обізвалася вона наново журливо.
Він махнув легковажно рукою.
— Перед тим дурнем? — спитав. Він знав про перепалку дівчат у полі і обіцяв Анні, що "побалакає" у відповідній хвилі з Рахірою.
— Що вони можуть тобі зробити, коли я тут? Можуть хіба старим зрадити нашу тайну, але наскільки я замітив, не сказали ще нічого. Сава собі добре роздумає, заки зачне зо мною сварню. Він знає, зо мною добре жити в добрі. Йому від мене нема кривди. Я з ним добрий.
— Але він от ледве що говорить з тобою…
— Коли він багато говорив, зозулько? Ні, він не говіркий. Відколи з'єднався з Рахірою, відтоді розпливаються йому слова в роті; але ми живемо в добрі. Він прийде, — з'їсть, йде до роботи; прийде знов, пробурмотить щось під носом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плентається годинами по полі. Увечір іде до неї або й не йде — і се ціла його робота, відколи я дома. Ет, дурний хлопець!
— Оноді я його також бачила зі стрільбою в полі! — обізвалася Анна, потрохи потішена.-— Я бачила його ззаду! Він ішов поволі, в думках, без капелюха і дивився в землю перед себе.
— Він винюхує зайців, як пес! — сказав Михайло з усміхом.— Се його найбільша втіха, як зможе застрілити зайця. Ну, щоправда, в нього ліпша рука й ліпше око, як у мене. Та нехай радується тим, що мені до того?
— Але він зайшов потім у "сусідній" лісок! — додала Анна.— А там же нема зайців!
— Він, може, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, певно, за них заховався. Він же не сміє ходити зі стрільбою, в нього нема позволення на те. Могло б приключитися, що полем ішов би жандарм і відібрав би йому рушницю, і він дістав би за се кару. Се не можна. Він те знає і уважає. Та й таки най уважає. Якби відібрали стрільбу, була би велика шкода. Стрільба дорога і ніколи не хибне вистрілом. Коли лише не гукнеш із неї, вона понесе кулю на місце, і там уже всьому кінець. Тато ґвалт за неї зчинили би. Він те знає, не бійся!
— Я чула, Михайле,— тягнула дівчина несміливо дальше,— що Рахіра забігає тепер уже зчаста, а не раз і по кілька день пробувае у своєї тітки ворожки, он тої циганки, що відбила своїй сестрі чоловіка. Я знаю, що в неї лише тільки на думці, аби мені якого лиха накоїти. Вона може собі роздобути там перемовленого зілля і кинути мені на дорогу. Ти гадаєш, за таке тяжко? Вона погана дівчина. Добре старий Петро каже: "Се,— каже,— бог не сотворив, се само вродилося, тому таке погане!"
— І того ти боїшся, і через те в тебе на душі тяжко? — спитав він, знов сміючися.
Вона вагалася з відповіддю.
—Ні, не саме тому, але...—тягнула нерішено,— щось буде, чим я журитимуся! І вже кілька разів снилося мені, що над вашим полем і бурдеєм тягалася туди й сюди чорна мряка. Та й що і надо мною перетягалася вона, як я доглядала в полі товару і шила сорочку. І я не бачила нічого перед собою, ані коло себе, і на хвилину стало так тихо, вже так тихо і страшно, Михайле, що не дай боже нікому дожити такого. А як мряка минулася, і я глянула на сорочку, були на ній чорні крапки. На білому полотні — чорні крапки. Се недобре, Михайле, недобре! Пам'ятай собі, що оце недобре! Я вмру!
— Від сьогодні за рік будеш ти в мене ґаздинею і будеш не собі, але мені сорочку шити. І не чорною волічкою вишивати, а самим червоним шовком і хіром, золотом. Оце ти собі пам'ятай! — сказав він весело.— Журитися нема чого! Що снилося, то снилося! А що я кажу, то вже кажу! — При тих словах вдарив себе п'ястуком у свої груди, що аж задудніло. І, усміхнувшись, розсталися.
Того самого дня пізно вечором вийшла Анна з хати. Загорнувшися, пішла до Мендля на Гоппляц по сіль, і, вертаючи, дійшла вже недалеко панського дому, саме до того означеного місця, де свого часу старий Петро бачив великого чорного пса.
Сього вечора не було ясно.
Густа темінь розлягалась, і ледве що десь-не-десь заблимала на ослоненому хмарами небі срібна зірочка. Темінь так і товпилася довкола неї.
Вона чомусь мерзла і, обвиваючися тісніше сердаком, прискорила кроки. Нараз добачила в темряві ясну постать, що прямувала саме проти неї.
"Сава!" — зойкнуло їй болісно в душі, а відтак перейняла її блискавкою свідомість, що вона сама.
І справді був се Сава.
Він ішов рівною лінією, мов невидиме притяганий нею, і спинився раптом тісно перед нею.
— Сава! — кликнула зовсім беззвучним голосом, і з її лиця збігла кров.— Сава!
Він не говорив ані слова.
Вп'ялився лише очима в неї. Вони зайнялися в нього дивним, фосфоричним блиском і неначе заколихалися.
Його ніжне, дитиняче обличчя стало поважне, майже терпляче, і він обізвався якимсь диким, здавленим звуком.
— Саво! Я тобі нічого не винна! — зойкнула вона, страшно перелякана.— Я тобі нічого не винна!
Але він не відривав від неї погляду.
Здавалося, що той зимний погляд, що мов ніж улискував, пірнув лише на те в її душу, щоб її мордувати. Тепер зробив ще рукою рух, неначеб зривав з плечей стрільбу, не відриваючи від неї очей, і простогнав. Майже без пам'яті зсунулася вона йому в ноги.
— Не вбивай мене! Не вбивай менеї — кликала зойком раз по раз, хапаючися судорожне його колін.— Я тобі нічого не винна!
Однак що се було?
Він стояв хвилину недвижне, мов прикований, коли лежала йому в ногах, і його грудь тяжко дишіла. Сопів, неначе по тяжкій фізичній праці, неначеб підніс раптом і кинув до землі величезний тягар або перебіг шаленим бігом широке поле на раптовий, як смерть поважний, поклик.
Кілька хвиль стояв тихо, важко віддихаючи, а відтак, як би відзискуючи пам'ять і розуміючи своє і її положення, копнув її згірдливо ногою і мовчки віддалився.
Коли вона, ослаблена несподіваним, наглим переляком, дрижачи на цілім тілі, піднялася і оглянулася за ним, його вже не було. Неначе розплився в глибокій теміні, так зник із її очей.
Два кроки від неї лежала сіль, яку опустила в переляку, і чорна земля дишіла грубою грудою.
З-за одної розірваної хмари показався за хвилину місяць, пождав, аж не приволіклася друга і не закрила його збідніле магічне обличчя наново. Десь недалеко забрехала якась собака, а відтак настала знов цілковита тишина.
Все волосся стануло їй дубом, і вона скричала проразливим голосом, їй здалося нараз, що вся темінь і вся самітність чорної спустілої землі збилися оце вкупу, заворушилися проти неї, що туй-туй вирине з-за неї наново постать Сави і не лишить її вдруге живою. Білий і рівний, виросте з одної або другої сторони і зблизиться до неї. Він усе ще з нею не готовий. Вона чула се. Його страшні очі чула на собі, а її душа кривавилася, мов покалічена.
Гірко плачучи, забрала сіль і почала бігти. Все наново оглядалася в дикій тривозі, чи він не здоганяв її, але стрічала лише саму глибоку тишину й густу темряву.
Місцями збивалася вона в величезні клуби і ставала муром проти неї. На розі під липами коло панського дому, потім наздовж попри панський город, усе муром, усе муром, а наостанку коло Докіїного города попри старі верби, що ділили сад Докіїн від її сусідів. Там вона перемінилася в чорну стіну між густим пруттям і сунулася громом на неї. Стогнучи, забігла в домашнє обійстя, а при сінних дверях майже повалилася. Незвичайним шелестом у тихих сінях викликана, вийшла Докія, здивована, зі світлом із хати, і дівчина була би її дверми звалила, наколи б вона в рішучій хвилі не подалася зо світлом назад.
— Бог з тобою, Анно, що ти так летиш? — спитала здивовано жінка, підносячи високо світло вгору і освічуючи обличчя і цілу постать задиханої дівчини.
Анна була бліда, неначеб з її лиця зникла остання крапелька крові, а з остраху губи її аж поштивніли.