У повісті земля змальована як божество, якому поклоняються і яке здатне впливати на підсвідомість та поведінку людини. Щедрість і родючість землі, прекрасні картини природи, на перший погляд, мали б сприяти розвиткові найкращих людських якостей. Але поряд з Івонікою та Михайлом, яких релігійне ставлення до природи, до землі убезпечує від деградації особистості, ми бачимо Саву, який, напевно, відірвався б від землі, якби не Рахіра, що ставить умову: або здобути землю, або забути про можливість одружитися з нею. Тож для Сави земля стає засобом для створення власної родини, тією чорною стихією, яка й штовхнула його на злочин.