Це був один із двох рисаків, виділених командуючим спеціально для російських посланців, якими вони могли розпорядитись відповідно до обставин. Одного коня встиг захопити Селім, у метушні від'їзду знайти його не вдалось, а цього — рослого, сильного, золотистої масті — вони з легким серцем дарували Махмуд-беєві.
— Тобі! Не ображай нас відмовою, — сказав штабс-капітан і міцно потис маленьку тверду долоню ординця.
Махмуд-бей захоплено цокнув зубами, повільно обійшов навкруги коня, торкнувся бабок, притис на мить оксамитові ніздрі до своєї щоки.
— Дякую! Ніколи не забуду!..
Говорив тихо і зворушено і, раптом згадавши щось, покликав слуг. Вони вибігли з мазанки навпроти. Розмова з ними була недовга. Вислухавши свого молодого господаря, слуги кинулись сідлати коней.
— Дорогу до мого брата Іслам-бея в його повіт Оран-оглу вам покажуть мої люди. У степу нині не зовсім безпечно, а з моїми нукерами їдьте спокійно. Десять вірних ятаганів. Я сам поїхав би, але ж маю вирушити в Бендери, ось тільки дочекаюсь всіх аманатів.
Махмуд-бей узяв під уздечку коня штабс-капітана лівою рукою, а правою — коня бригадира і вивів їх із двору.
— В добрий час!
Уже тут, на вулиці, Котляревський попросив усіх затриматись на кілька хвилин.
— Для чого? — здивувався Катаржі.
— Напишу командуючому.
— Про віщо?
— На всякий випадок. Про людей Махмуда. — І, вже твердо вирішивши, що без цього не можна їхати, Котляревський попросив Пантюху дістати з похідної суми папір і чорнило і в сідлі написав записку на ім я Мейєндорфа, в якій повідомляв, що пред'явники оної їдуть у Бендери як аманати, й просив усі російські роз'їзди та пости не затримувати їх і ніякої шкоди не чинити, а їхній начальник, славний Махмуд-бей, — син Агаси-хана. Самі ж штабс-капітан Котляревський і бригадир Катаржі з людьми своїми поки що побували в одному повіті і їдуть далі.
Котляревський прочитав записку Махмудові, той прийняв її, сердечно подякував і довго стояв біля воріт, поки весь загін зник за найближчою могилою.
11
Татари вели загін по тільки їм відомих дорогах. Минали пересохлі річки, пробивалися крізь хащі очеретів, пересікали биті шляхи, все навпростець і навпростець — дикими ярами, ризикуючи застряти в якомусь чорному болоті. Треба було якомога скоріше досягти сусіднього повіту, поки Селім-бей, очумавшись, не зв'язався з турецькими лазутчиками й не повів їх слідом за російськими послами.
Ординарці тримались до офіцерів ближче. Денис якось раптом, в один день, потемнів, тільки очі гарячкове блищали на сухому, туго обтягнутому шкірою обличчі. Зате Пантюха не втрачав самовладання, хоч теж помітно змарнів за не зовсім гостинно проведений у Селім-бея час. Він твердо переніс побої, ще й підбадьорював Дениса, який був занепав духом, а помітивши, як поглядає на нього Махмуд-бей, навіть повеселішав, устиг підморгнути йому, звичайно, так, щоб не помітив Селім і нічого не запідозрив. Пантюха був переконаний, що штабс-капітан не кине його на поталу, і стоїчно переніс усе, турбувало його лише одне: як би розлючений Селім-бей не завдав шкоди його командирові, не образив його, це змусило б Котляревського відповісти, і хто зна, як би це сприйняв гордовитий бей, який ні на що не вважав. А ще турбувала Пантелія доля паперів: ану ж натраплять на них, розметуть похідні мішки, знищать — чи довго це ординцям, які не розуміють їх мови. Ганжа упав був на мішки, намагався заштовхнути їх подалі в куток, щоб не впадали в око, і тремтів за них більше, ніж за себе. Слава богу, все обійшлося гаразд. Виручив той же Махмуд-бей, наказавши нічого поки що у росіян не чіпати, і, отже, папери його командира й усе інше лишилося на місці, а штабс-капітанові, здається, ніякої шкоди не зроблено. Отож, чому б Пантюсі не бути й веселим? Поважні причини. Трусячись на Татарчукові, як прозивав. свого кошлатого невтомного коника, Пантелій радів, щасливий, збуджений, і ніщо на світі його тепер не лякало.
Котляревський їхав стремено в стремено з бригадиром і Стефаном, ні на крок не відстаючи від провідника, якого послав з ними Махмуд-бей. Інші ординці тримались від головної групи на відстані польоту стріли.
Загін рухався неквапливою риссю, лише під могилами переходячи на тиху ступу.
Сірий ріжок місяця залишався Праворуч, і степ у тій стороні, вкритий першим сніжком, був дивовижно тихий, відкритий до сивих могил, де легка рожевість уже встигла покропити виднокруг. А ліворуч степ лежав ще глухий, майже чорний, і здавався загадковим, готовим першої-ліпшої хвилини відкрити і свої, поки що темні, яри, й долини.
Знову відкрилися хащі очерету; вони траплялися й раніше, до них уже звикли, тому й тепер до очеретів, особливо не придивлялися, вслухались лише в характерний шерхіт, схожий на скрегіт жерсті. За розрахунками провідника, перше село повіту Оран-оглу мало ось-ось бути.
До очеретів лишалося зовсім близько, ось в.они, темні, застиглі, мов ліс кам'яний. Роздивляючись на них, Котляревський-подумав раптом, що, можливо, було б краще об'їхати це місце; насторожувала незвична тиша, похмурість, що оточували очерети. Підозрілою здавалась і низина, розтягнута на добрий десяток верст.
Не встиг штабс-капітан поділитись своїми сумнівами з Катаржі, як раптом провідник на повному бігу круто повернув коня ліворуч і щось прокричав хрипло й тривожно мов підбитий птах, падаючи в прірву. Проте і без цього попередженняпро небезпеку наступної миті загін зрозумів, у чому річ; з очеретів зловісно тонко заспівали стріли.
— Назад! — владно скомандував Катаржі й натягнув повід. Загін миттю повернув коней, від'їхав від очеретів подалі, збився до гурту, ніби так було безпечніше.
Татари, що їхали позаду, розтікались ліворуч і праворуч півколом, подалі від послів.
"Засада! — промайнуло в голові, — Скільки ж їх? І хто вони? Турки? А якщо це Селім-бей з своїми людьми?.. Поки не пізно, треба порозумітись". Та Котляревський не встиг усе це з'ясувати самому собі, як із тих же очеретів вискочило десятеро вершників і з криком "алла" кинулись назустріч.
Турки! Їхня зброя, одіж, команда, а наміри їхні не викликали двох думок.
— Приготуйсь!.. — наказав Катаржі, і штабс-капітан мимохідь відзначив: у його голосі нема й натяку на збентеження.
Пантюха й Денис скинули рушниці на руку, офіцери повторили ті ж прийоми. Стефан був разом з усіма, готовий поділити долю з російськими послами, яких вів у степ до буджаків і яким дав слово бути з ними до кінця, що-б там не сталося.
Турки розсипались, знову з'їхались і лавою рушили на маленький загін росіян, шалено горлаючи "алла". Вони намагались посіяти страх і паніку, а може, й підбадьорити самих себе.
На знак Катаржі Пантюха й Денис стали з офіцерами поряд, Стефан — трохи подалі, зліва. Кожний знав твердо: відступати не можна, від кінних турків не втечеш, та й коні в тих свіжі. Але, поки б'ються серця й руки не відмовили, вони зустрінуть знавіснілого ворога кулею чи шаблею. Була надія на допомогу й татар.
— Пантюхо, стань подалі! — наказав штабс-капітан, помітивши, що ординарець тулиться до нього — зі страху чи з бажання бути ближче до командира, щоб з ним разом прийняти удар ятагана.
Почувши наказ, Пантюха відповів:
— Так що не можу, пане штабс-капітан. Дозвольте стати попереду вас, щоб першому зустріти супостата.
— Не дозволяю! Від'їжджай на п'ять кроків і цілься. У переднього, та не схиб.
Серед усіх ординарців, які були при штабних офіцерах, Пантелій Ганжа відзначався винятковою влучністю в стрільбі, це навіть ставили за приклад іншим ординарцям, та й не тільки ординарцям; крім того, в Пантюхи, наймолодшого в загоні, і око, певно, гостріше.
— Вогонь! — скомандував Катаржі й вистрелив. П'ять пострілів прогриміли майже одночасно. Четверо яничар, скошені кулями, покотились долі, лише один постріл, мабуть, не досяг цілі, та тут усі побачили, як турок, що їхав крайнім, звалюється на один бік, учепившись руками за гриву коня, а далі повернув його ліворуч, у відкритий. степ, і кінь понісся по жовтих, з посрібленими вершечками травах усе далі й далі, аж поки не сховався у ранковому тумані.
Такого дружного і стійкого відпору турки, мабуть, не сподівались; з десяти вершників лишилось п'ятеро. Це зразу прохолодило їх, вони повернули назад, розсипались і... знову пішли в атаку.
— Шаблі! — крикнув Катаржі і, вихопивши з піхов довгий тонкий клинок, вирвався наперед, готовий перший зустріти ворога. З ним поруч став і штабс-капітан, з Другого боку — ординарці й Стефан. "Де ж татари?" — подумав Котляревський, з завмираючим серцем стискаючи ефес шаблі.
— Алла! — прогриміло раптом за плечима, і в ту ж мить з двох боків налетіли татари, зім'яли турків, які не сподівались такого навального удару, татари збили їх з коней, трьох проткнули ятаганами. Двоє, своєчасно кинувши зброю і піднісши руки, вціліли.
Все це сталося блискавично. Котляревський, а потім і Катаржі стримано подякували татарам за вчасну підтримку. А ті, зв'язавши полонених, посадили їх на коней знову, а для вбитих тут же, вийнявши ятагани, взялися копати могили.
Поки татари займалися похороном, Котляревський за допомогою Стефана допитав турків — кожного по черзі. Вони клялись, що в степу нікого більше немає, всі турецькі роз'їзди — а їх було вчора три чи чотири — мабуть, повернулись до Ізмаїла, можливо, лише один затримався в Каушанах, але й це не певно. Молодший з турків — безбородий, з довгастим носом — розмазував по обличчю сльози й казав, що він би не поїхав, коли б його не змусили, але він не послав жодної стріли в росіян, зате старіший — дебелий, з маленькими злими очима — мовчав і був ладен, коли б його розв'язали, кинутися з кулаками на молодшого.
Котляревський суворо попередив полонених: якщо їх показання не підтвердяться, з ними доведеться вчинити за прийнятими на війні законами, а якщо вони сказали правду, то після війни їм дозволять повернутись на батьківщину.
Ледь опам'ятавшись і переконавшись, що їм більше нічого не загрожує, турки останніми словами стали лаяти ординців: вони, мовляв, надіялись на допомогу одновірців, а ці "собаки погані перекинулись на бік гяурів". Вони оскаженіло плювались, вивергаючи несвітенну хулу на "зрадників", але після першого доброго стусана заспокоїлись і ніби вклякли в сідлах, надійно прив'язані до них.
Перед тим як рушити далі, Котляревський ще раз спитав, чи правду сказали полонені.