їм, і всім, що йдуть поруч.
Він почував якусь дивну силу, міць, упертість, бажання працювати. Він майже фізично почував опір суспензії. І йому хотілося долати той опір. Хотілося помірятися з нею силою, як із чимось свідомим, рівним собі.
Проте він знав і те, що поспішати не можна. Що йому треба відпочити, підготуватися і насамперед підготувати колектив. Повести за собою, кинути на наступний рубіж. Зараз треба було боротися за кожного з них зокрема. Спочатку, так би мовити, забезпечити тили, влаштувавши справи кожного, допомогти спокійно згі.інчити планові теми, кувати віру, неспокій і навіть злість, оту велику благородну злість, яка водночас є бажанням перемогти.
Дмитро Іванович почував, яка то велика відповідальність і скільки сил мусить затратити сам. Проте знову ж почував, що їх у нього стане. Що він знайшов ту точку, ту клему, од якої вона тече. Вона звалася вірою.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Віктор Васильович Борозна щодалі болісніше переживав незрозумілу йому раптову зміну поведінки Нелі. Щоправда, коли починав аналізувати, то не міг не бачити, що цій раптовій зміні щось передувало. Що їхня любов дуже швидко стала не такою, якою була спочатку. Щось печальне, невиказане залишалося в ній, і ця невнказаність не була таїною недовідкритого, обіцянкою відкриттів і радощів, навпаки, вона повисла чорним провістям — сивою тучею на крайнебі. Найгірше, що він нічого не міг змінити, що провістя мовби вже й виходило не з них. Хоч, коли сказати правду, до цього спричинився таки він сам. А очевидний злам стався після вечора в "Либеді". Саме відтоді й потьмарився їхній обрій. Хоч вони після того ще зустрічалися не раз. І намагалися не дивитися в той бік, де темніла хмара. Й здавалося обом, забули про неї. Але то тільки здавалося.
Але що він міг зробити? Неля й далі втікала од нього, не бажаючи слухати його. Він розумів одне — те виникло не в ній, якась інша сила, фатальний випадок став поміж ними. Бо не тільки Неля — всі обминали його. Борозна почував довкола себе якусь порожнечу, якесь зачароване коло, котре мовби рухалось разом з ним і в яке ніхто не хотів уступати. Він здогадувався, що це коло, це від'ємне поле, як називав його в думці, виникло ще з чогось, а не тільки з його критичної позиції щодо роботи лабораторії, що його породили якісь дужі струми і що ті струми в якійсь точці замкнув він сам. Але які і де? Надто його спантеличив учорашній випадок. Він побачив на столі в Світлани Хорол річну звітність по роботі групи ексордіум і вирішив проглянути її. Йому хотілося фаза за фазою простежити увесь хід досліду. Мабуть, ніхто не повірив би, якби він сказав, що невдача групи ексордіум засмутила його. А то була правда. Насамперед тому, що то була й Нелина невдача. По-друге, він по-справжньому поважав Марченка й не бажав йому зла. І взагалі його ніколи не тішила будь-яка наукова невдача. Не можна сказати, що він невимовне зрадів би удачі. Адже тоді якоюсь мірою постраждало б його самолюбство, його власне наукове прогнозування. Але Борозна звик усі свої почуття піддавати аналізу розумом і не міг не бачити неспівмірності цих двох величин. До того ж і його наукове прогнозування в основному випливало з чужої статті, а не з власної копіткої роботи і довготривалого аналізу. Тепер він хотів ще раз перевірити себе.
Проте не встиг він прочитати й десяти сторінок, як до його столу підійшла Світлана Кузьмівна й запитала, чи не брав він звітності. Вона вже побачила звітність, однак запитувала, й при тому голосно, з викликом. Ту звітність мав право взяти й почитати будь-хто з лабораторії, проте вона одібрала її в нього й з таким виглядом обвела всіх поглядом, мовби він викрав якісь секретні матеріали, та ще й хотів їх передати ворогові.
Кілька разів Віктор Васильович намагався зламати коло: підходив до Юлія, до Боброва, до Євгена, але щоразу натикався на майже відверту неприязнь і глухе відмовчування. Але так тривати далі не могло, він вирішив будь-що-будь докопатися причини, знайти осердя, яке породжувало поле.
Щойно, проходячи парком, він побачив Вадима Бабенка, котрий нехотя підкидав ракеткою білу кульку, Й підійшов до нього. Він пригадав, що кілька днів тому саме Вадим, один з усіх, відповів на його привітання.
— Вадиме, мені треба поговорити з вами,— сказав він. Борозна не вмів добуватися підхідними шляхами, не раз цим шкодив собі, знав про це, однак ніколи не пристосовувався до обставин.
Вадим оглянувся, ракетка здригнула в його руці, й кулька впала в траву. Вадим подумав, що Борозна говоритиме про Нелю. Він бачив раніше його з Нелею, бачив і те, що Неля зараз уникає Борозни, а вчора сам пропонував Рибченко сходити в кіно. І запросив не просто так, а натякнувши, що цей фільм стане першим у серії, яку вони подивляться разом. Тобто, як казали в старі часи, запрошував "з серйозними намірами". Ті наміри виникли після довгого думання й зважування. Тобто то мало бути не остаточне рішення, а серйозна проба. Вадим Бабенко вже з півроку тому вирішив попрощатися з своїм холостяцьким життям і тепер підбирав, як трохи іронічно, але й не зовсім іронічно, висловлювався в думці, гожу кандидатуру. Перевірку він влаштовував ґрунтовну і пильну, за розробленою заздалегідь схемою. Кілька днів тому провалилася на останньому екзамені одна з найповніших кандидаток, дочка заступника міністра. Вони довго гуляли вдвох на Трухановому острові, а потім він запросив її до себе додому й запропонував повечеряти. Він чистив картоплю, смажив яєчню, різав ковбасу, а Клава сиділа з
журналом "Згріїкі" в руках, не ворухнувши в його бік пальчиком. То був певний знак, що так воно буде й потім, після одруження. Що ж, нехай сидить. Така фіфа йому не потрібна.
А потім він несподівано "відкрив" для себе Нелю. І зрозумів, що то було б зовсім непогано. А чого ж: він кандидат, і вона кандидат; у нього кімната, і в неї... можна обміняти на двокімнатну квартиру. Дітей виховували б Нелині батьки. У них свій дім на околиці і сад. Вона акуратистка і, здається, господиня. Ну, та ще він побачить... Щоправда, вчора Неля в кіно з ним не пішла. І це дряпонуло по Вадимовому самолюбству. Дряпало й зараз. Якщо Борозна знає про це...
А яке, власне, йому діло?
І Вадим поволі підвів голову. Лівою рукою поправив ідеально, на проділ зачесане волосся. Він, як і завжди, був пострижений і поголений, акуратно, зі смаком одягнений: біла теніска з широким, "байронівським" ковніром, світло-сірі, літні, бездоганно випрасувані штани, коричневі плетені босоніжки. І чисті, ясні очі, високе чоло.
— Може, ходімо на вулицю? — запропонував Борозна.— Вип'ємо пива. Я бачив у вікно — привезли свіжу бочку.
Вадим здивувався тій пропозиції і зрозумів, що розмова не буде грізною. Ба навіть навпаки. "Хочеш купити за келих пива...— подумав майже злорадно.— Хочеш, щоб я відступився..." Опріч усього, він не схотів іти з Борозною, аби їх не бачили разом.
— Я пива не п'ю,— сказав бридливо.
Вони пройшли трохи доріжкою, сіли на край басейну. У басейні плавав велетенський, кілограмів на сім короп, його упіймав і впустив сюди двірник Василь.
Борозна якусь мить спостерігав через плече, як рибина тичеться носом у крихти булки на дні, а тоді повернув до Вадима голову й запитав без будь-якого вступу:
— Скажіть мені, Вадиме, що означає вся оця обструкція, яку влаштовують мені? За що вона? За те, що я наперед спрогнозував невдачу? Але ж я те зробив без зла. І від цього нічого не змінилося.
Вадим йорзнувся, у ньому водночас рвонулися дві думки, закружляли, випереджаючи одна одну, і він не знав, на яку покластися. У першу мить він навіть хотів вибухнути гнівом і висловити Борозні своє обурення. Кинути в обличчя різкі слова, а тоді розповісти про це в лабораторії.
Адже пора було перейти від мовчазної обструкції до відвертої ворожнечі. Так принаймні думав раніше. Але за останні дні багато помінялося. Обидві перевірки дали негативний результат. Виходило, правда була на боці Борозни. Та це б ще нічого. Але ж похитнулося становище Марченка! Схоже на те, корабель їхнього зава йде на дно. Вчора на зборах Одинець відверто пішов на таран. Громив Марченка нещадно. За волюнтаризм, наукову безвідповідальність. Ще один такий удар... І не відомо, хто буде завідуючим лабораторією. Може, й оцей Борозна. У світі див чимало,
Тому сказав обережно й ніби аж співчутливо:
— Кажуть, ви написали на Дмитра Івановича листа.
— Я? — аж підвівся Борозна.
— Ну, підпис змінено. Тобто анонімка... Я не знаю... Так кажуть. Щось про роботу. Про якісь там шури-аму-ри...
Борозна задихнувся від гніву. У цю мить він підвів голову й побачив у вікні Нелю. Вона стояла й дивилася в сад. Вадим теж побачив Рибченко. Мляво підвів руку й поворушив пальцями. Борозна хотів щось гукнути, а тоді важко стиснув і розтиснув кулаки й швидко пішов у інститут.
Дмитро Іванович саме доїдав бутерброд. Він зараз не їздив обідати додому й рідко коли ходив до їдальні. Аби ні з ким не говорити — не сповідатися в нещастях — та й заощаджував час. Він зосереджено перечитував дисертації Юлія, Євгена та Миколи. Треба було рятувати своїх молодих колег, подбати, аби не обірвалися їхні стежки в науку. Він розумів: іншого для нього немає. Вивести їх з глухих бескеть будь-якою ціною! Цим зараз жив. Віднаходив у дисертаціях обірвані кінці, зв'язував, викреслював нові лінії. Адже дослідження Юлія та інших не суспіль складалися з розробок по амоніл-тетрафосу, а й по будові хлоропластів, світловому спектру, тут деякі знахідки були безсумнівні. Треба тільки було підсумувати їх, позводити в системи. Працюючи над дисертаціями хлопців, про свою роботу майже не думав. Ну, хіба що тоді, як ішов вулицею чи вертався додому.
Він, мабуть, теж працюватиме далі над спектральними дослідженнями й будовою хлоропластів. Скажімо, в квантосомі. Тут у нього є деякі цікаві міркування. Кожен міліметр нових знань — то дуже важливо на шляху загального поступу фотосинтезу. Зрештою, може піти в якийсь інший інститут. Його візьмуть залюбки. Проте на те не має права. Принаймні поки що. Доки не допоможе хлопцям.
Звичайно, він не збирався остаточно розлучатися й з ідеєю ексордіуму. Він ще шукатиме. Але там треба починати з самого початку. Міліметр за міліметром проповзе той шлях на череві.
Насамперед треба намітити вихідні позиції.