— Мій дім — твій дім. Все, що маю, що я нажив за своє життя, все те від князів Всеволода Ольговича, Святослава Всеволодовича, твого батька Святослава Ольговича та найбільше — від тебе, Ігорю. Всі мої статки-маєтки подаровані цими князями за мою вірну службу і належать їм, як і я їм належу тілом і душею. Ольговичі — моя доля...
— Я завжди високо цінив твою відданість Ольговичам, Славуто, але Ольговичів стало багато. Хто ж із них тепер займає перше місце у твоєму серці? Святослав?
— Уже з твого запитання, Ігорю, мені ясно, як високо ти ціниш мою відданість. Можеш не сумніватися, найперше місце в моєму серці належить тобі. Це всім відомо...
— Навіть не Святославові?
— І Святославові теж.
— Але останні чотири роки ти незмінно при його дворі і віддано служиш йому! — вигукнув Ігор.
— Ти теж, Ігорю, не раз воював на його боці, допомагав йому здобути Київ. І допоміг! І це велика перемога Ольговичів!.. Що ж стосується мене, то нас зі Святославом єднає і дитяча та юнацька дружба, і спільне бажання об’єднати довкола Києва всі руські землі, і, зрештою, те, що більшість моїх угідь розташовані на нинішній Святославовій землі... Моя батьківщина — Сіверщина. У Чернігові у мене є, як ти знаєш, кращий дім, ніж у Києві, та з Ярославом жити мені скучно... Є, правда, дякуючи тобі, дім і в Новгороді-Сіверському... І я ж наїжджаю до тебе в гості...
— Ну, от! Наїжджаєш! А кажеш, що я на першому місці в твоєму серці...
— І це так. Я люблю тебе, як сина! З усіх Ольговичів ти найбільше припав мені до душі — за щирість і відвертість, за безкорисливість і хоробрість... З малих літ припав!
— Ну, не такий уже я хороший! — не без задоволення сказав Ігор.
Славута усміхнувся і його очі засвітилися батьківською добротою.
— А я й не перехвалюю тебе, бо добре знаю, що ти, крім того, ще й упертий, запальний, честолюбний, а іноді й жорстокий... Ну, та про це у нас ще буде час погомоніти, — ви ж не завтра вирушаєте в путь... Тим більше, що завтра доведеться йти до Святослава: він збирає князів на снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський і твій любий брат Всеволод...
Ігор аж кинувся:
— Всеволод тут? Чому ж ти мені відразу не сказав?
— Бо ти б же миттю помчав до нього серед ночі. А тобі треба передусім добре відпочити, виспатися. А вже завтра зустрінетесь...
Ігор і Ярославна відчули, які вони страшенно стомлені. Тепло, що йшло від грубки, смачна вечеря та хмільна сита ще більше розморили їх, обличчя запашіли гарячковитим рум'янцем. Уже ні їсти, ні пити, ні розмовляти їм не хотілося. Очі склеплювалися самі. Сон — це все, що зараз для них було наймиліше.
4
Святослав не вважав це зібрання загальноруським снемом, бо прибули до Києва, крім Рюрика, лише чотири князі: Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський, Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубчев-ський. Однак урочистості й пишності зібранню не бракувало. Святославова гридниця була прикрашена князівськими хоругвами, одягнуті в барвисте вбрання князівські гуслярі, дудкарі та скоморохи ще до початку снему почали веселити ліпших київських мужів — бояр, багатих купців, дружинників — музикою, піснями та скомороськими жартами-витребеньками.
Ігор з Ярославною та Славутою трохи припізнився і зайшов до гридниці тоді, коли там уже стояли Святослав з Марією Васильківною, Рюрик з Белуківною та прибулі князі.
Святослав широко розкинув руки, струснув сивою чуприною і пішов назустріч гостю.
— Княже, брате мій! — І міцно обняв Ігоря, потім Ярославну. — Який я радий, що ви з княгинею завітали до моєї господи! Який я щасливий, що ти, не пам’ятаючи дріб'язкових образ, прибув сюди, щоб спільно подумати про землю Руську!
Ігор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик і Ярослав, а брат Всеволод згріб у ведмежі обійми і мало кісток не потрощив на радощах.
І ось перед ним Володимир Глібович. Ігор глянув на його юне вродливе обличчя, заглянув у світло-голубі очі — і руки не простягнув, тільки процідив крізь зуби:
— Здрав будь, княже!
Володимир холодно кивнув головою:
— Здрав будь!
Святослав стежив за виразом їхніх облич, за кожним словом. Помітивши, що вони і рук не подають один одному,і не думають розходитися, а стоять, настовбурчившись, мов півні, поспішив до них, щоб не спалахнула сварка, взяв обох попідруки, рушив до князівського столу на підвищенні.
— Дорогі мої синовці [45], — сказав лагідно, як батько, що повчає недорослих синів, — є час битися, але є час і миритися. Що було, те загуло, те биллям поросло! Подайте один одному руки, як брати, і хай ніколи чорна тінь незгоди не затьмарить ваших сердець! Від цього виграє і кожен з вас, і вся Русь! Подайте руки, прошу вас!
Не дивлячись один одному в вічі, молоді князі простягнули руки, але потиск їхній був ледь помітний і ніяк не свідчив про примирення.
Святослав запросив усіх до столу. Чашники метнулися наповнювати чари, келихи, роги, поставці.
— Братіє і дружино! — голосно, на всю гридницю, промовив великий князь. — Важкий і тривожний час настав для Руської землі. Заворушився Половецький степ, піднялися кочові племена і напосілися на українні наші землі. Ми було приборкали Коб'яка з його братією, та цього, виявляється, замало. Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемі обрано великим ханом, задумав знести всю Переяславську землю і прилучити її до землі Половецької...
Святослав замовк, підшукуючи потрібні слова. А гридниця враз зашуміла, по ній прокотився грім обурення. Звістка була дуже важлива і вразила всіх.
— Звідки дізнався про це, княже? — запитав брат Ярослав. — Може, це вигадка? Святослав похитав головою.
— Ні, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига повідомляє: зі степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо мати його — наша жінка, переяславка, він докладно розповів про ханський снем, про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половці задумали великий зимовий похід проти нас, і навіть про те, що Кончак послав людей за Кавказькі гори, щоб придбати там лук-самостріл, що стріляє "живим вогнем". Щоб застрахати наших воїв...
Всі довго мовчали. Кожному з присутніх було добре відомо, якою смертельною загрозою для Русі були половці протягом останніх ста років, після того як вони могутньою хвилею вихлюпнулись з-за Волги, з земель незвіданих, таємничих, і, витіснивши своїх родовичів-печенігів, затопили неозорі степи між Волгою та Дніпром, а згодом і між Дніпром та Дунаєм.
Все, що сказав великий князь, ніяк не скидалося на вигадку. Не було того року, щоб минув для Русі спокійно, щоб та або інша половецька орда не топтала руські землі. Тепер же, коли половці об'єдналися, треба ждати гіршого.
— Що ж нам робити? Зима довга, а ми не знаємо, коли саме нападе Кончак,-почав розмірковувати уголос Ярослав. — Не тримати ж у Полі цілу зиму об’єднане військо... Що порадить великий князь?
Святослав виділявся серед інших князів не тільки віком, сивою головою, а й дорідністю. Ні щуплуватий брат Ярослав з його кущуватими бровами, маленькими очицями і спокійним, урівноваженим характером, ні жвавий чорночубий Рюрик, ні Ігор та Володимир Переяславський, що були середнього зросту, не могли дорівнятися ні дорідністю, ні силою до великого князя. Один Всеволод, що сидів край стола, мав таку ж велику голову, крупне лице і могутні плечі, як старший від нього майже утроє двоюрідний брат.
Всі повернулися до Святослава. Справді, що порадить великий князь?
Святослав рукою відкинув назад сиву чуприну, трохи відпив з келиха сити і, подумавши якусь хвилину, сказав:
— Ми з великим князем Рюриком уже кріпко думали, що нам робити. Звичайно, посилати на всю зиму в Поле військо нерозумно. Та й хто витримає таку зимівлю?.. А от держати на Королі, Пслі та Ворсклі в зимівниках таємничих вивідачів можна. Як тільки вони помітять половців, то від вити [46] до вити звістка за один день дійде до нас — у Київ, у Переяслав, у Чернігів... А ми, держачи рать напоготові, негайно виступимо і зустрінемо супротивника десь на Сулі, а то й на Хоролі... Чи згодні на це? Чи так я кажу?
Першим відгукнувся Володимир Глібович:
— Я згоден.
— А ти, Ярославе? — Святослав повернувся до брата.
— Іншого виходу у нас немає, — відповів той ухильно.
— Отже, ти згоден піти разом з нами в Поле? — перепитав Святослав.
— Згоден, — нахилив голову Ярослав, і ніхто не міг побачити його очей.
— А ти, Ігорю?
— Сіверські князі підуть! — твердо сказав Ігор. — Всі підуть — і я, і Всеволод, і Святослав Рильський, і Володимир Путивльський...
Рум'яний Святославів вид прояснів.
— От і добре! Вісім князів уже згодні йти в Поле. А тим часом, поки Кончак збиратиме сили, домовимося з іншими князями. Половці об'єднуються для рішучого бою з нами, і Русь не повинна дрімати! Всі разом грудьми станемо на захист рідної землі!
Останні слова великого князя потонули в гучних вигуках:
— Не пустимо поганих на Русь!
— Загородимо їм дорогу своїми щитами!
— Смерть Кончакові!
— Слава князям!
— Хана Коб'яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощія в колодках!
— Усіх ханів приведіть! Хай поглянуть на руську славу, а свою ганьбу!
Ця думка сподобалася всім. Багато голосів підхопили її:
— Ханів сюди! Ханів!
Святослав подав знак гридню Кузьмищу:
Візьми сторожу, приведи Коб'яка з братією! Йому і самому хотілося показати полонених брату Ярославу і двоюрідним братам Ігорю та Всеволоду, які не брали участі в переможному поході.
Кузьмище вклонився:
— Миттю будуть тута, княже!
Однак з'явився він не скоро. Гості встигли випити чимало пива і сити, з'їли половину наїдків, перш ніж він з молодими гриднями ввів Коб'яка і ханів.
Полонених поставили на проході, між столами, неподалік від князів. За час, проведений у неволі, вони змарніли, жовто-сірі від природи, ще більше поблідли й посіріли. Коб'як теж схуд, гострі вилиці кістляво випирали з-під шкіри, вузькі очиці люто косилися на князів та боярство.
Кузьмище поклав йому на шию важку, мов довбешка, руку — пригнув ханову голову в низькому поклоні.
— Кланяйся князям, поганцю! Ще раз і ще! Молоді гридні зробили те ж саме з іншими ханами. Святослав махнув, щоб відпустили, повернувся до Коб'яка:
— Ну що, хане, важко в полоні? Не подобається? Крутиш носом? А скільки ж нашого люду ви тримаєте у себе? А скільки загнали в сиру землю? Думав про це?
Коб'як хитнув головою, як норовистий кінь, коли на нього насіли оводи.
— Прийде час, княже, і ти так стоятимеш переді мною та моїми родовичами, як я нині перед тобою, тоді і дізнаєшся, як бути в полоні!
Всі обурено загули: це була погроза.