Хтось із них розповів анекдот, і тоді Сабуров, виблискуючи очима й пахкаючи люлькою, весело спитав в одного з бійців:
— А ти на тигра полював?
— Ні, товаришу генерал-майор, не доводилось. Я їх тільки на картинках бачив, коли до школи ходив. А ви полювали?
— Я? Ні. А в мене був приятель, так він так робив: брав дикт, молоток і йшов до того місця, де тигри водилися. Сяде в засідці й чекає. Ось з'являється звір, іде, скрадається, а потім як плигне, а мисливець йому дикт наперед, а кігті в тигра, знаєш, які гострі, так і пронижуть той дикт наскрізь. А мисливцеві цього тільки й треба. Він тоді швиденько молотком ті кігті позагинає — і тигр спійманий...
Біля багаття вибухає дружний сміх:
— Ото наука! От, Степане, попробувати б тобі такого полювання.
— Куди вже мені на тигра... Я краще на фріца полюватиму. Це діло вірніше.
Довго не вщухають біля багаття жарти і сміх.
— Ну, а що новенького ви мені розкажете? — звернувся Сабуров до бійців, оглядаючи їх у відсвітах багаття.
— А ви чули, товаришу генерал-майор,— озивається партизан, який сидить під сосною,— чули, в Семеновичах мадьяри, щоб підійти до куренів та захопити там людей, переодягаються в спідниці, пов'язуються хустками, як баби. Наші партизани піймали одного, спустили йому спідницю, а там штани...
— А в Дубровських хуторах,— повідомляє другий,— до куренів прийшли два бандерівці з червоними стрічками на картузах. "Ми,— кажуть,— партизани, відбилися від обозу".— "А з якого ж ви загону? — питаються в них люди.— Хто у вас командир? Який він з себе?" Вони й заплутались. Так селяни обеззброїли їх та й повбивали в лісі.
— Наші хлопці прибули оце з села Майданів Коппщанських, то розказують, як німці дітей збирали та кидали живими в Уборть. Дитя захлинається у воді, а вони стоять на березі, регочуть та знімають все те фотоапаратами.
Було вже пізно, але партизани не розходились. Хтось підкинув у багаття сухих дров і смолистої хвої. Спалахнуло жарке полум'я. Ще густішою від того стала навколишня темрява.
У СЕЛІХРАПУНІ
Сьогодні ми перебралися з лісу до села. Ранок ясний. В одному з дворів перед хатою, де на ґанку висить дощечка з написом "Висипний тиф", розцвіли маки, цвітуть гарбузи, кріп, золотоголові соняшники.
Як приємно дивитися на це все після тривалого перебування в лісі, де, крім цяточки неба в просвіті верховіть, не видно нічого.
А тут який простір! Яка широчінь!
Жита, галявини з рідкими дубами, сінокоси, прекрасна річка, чиста і прозора.
Зараз у селі лишилося кілька хат, але людей не видно. Люди ще й досі живуть у куренях і навідуються сюди переважно вночі.
Наш курінь стоїть під дубом над самісінькою водою. Поблизу на селянському подвір'ї в наметах розмістилися Сабуров і Богатир.
Під старими берестами горить багаття. Куховар Сашко готує обід. А поки звариться страва, він підходить до нашого куреня закурити. Кузьма Дубина дістає листки тютюну і тут же, на пеньку, кришить їх, як локшину. Сашко з заздрістю дивиться на фінку:
— Такий ніж мені б пригодився. А то пішли ми в Стодоличі на операцію. Я ходжу по кімнаті, а під столом німець сидить. Я його не бачу, бо темно. А тоді він мене хап за ногу, хотів, мабуть, перечепити. Коли б була у мене фінка, я б із ним швидко покінчив.
Закипіла страва, полилась на вогонь, і Сашко, як вихор, помчав до берестів.
Згодом прийшов сюди Сабуров. Супроводжував його дід Василь Омелянович Гайневич, високий, босий, не по літах рухливий. Живе він у лісі, а оце прийшов до села та й зустрів тут партизанів. Як же не погомоніти з ними?
— Ну, скажіть... Де ви бачили? О!..— Дід сплескував по-жіночому руками, хитав головою.— Ви послухайте,— звертався він до всіх присутніх, оглядаючи кожного бистрими й розумними очима.— Ви тільки послухайте. Іду я житом, а товариш начальник ідуть стежкою, забачили мене та й питають: "Чого топчеш жито?" Я кажу їм: "Своє топчу".— "Однаково, не по-хазяйському", їй-бо, не брешу. Ну, де ви бачили такого чоловіка? Ах, і начальник! Ах, справедлива душа! А знаєте, я ще одного начальника зустрічав. Ковпака... Може, чули? Сидір Артемович Ковпак. Ай-яй, що за людина! Грав я йому на скрипці, а він притупував. Ух, начальник! Спиртом мене частував.
— А що, діду, добра риба водиться в цій річці? — спитав Сабуров.
— Соми є, щуки є. Та я для вас нічого не пошкодую. За-хисники-ізбавителі... Начальники...— І дід хитав головою, сплескував знову руками.— Я сам воював з германом ще в ту війну, миколаївську. Ото ідуть германи, а ми, руські солдати, пух, пух! В атаку! Ура! Бий! А вони й руки вгору. Ага, наша бере. А тепер якесь іродове плем'я. Жінок убивають, дітей убивають, палять... Заговорився. Ой заговорився, а начальники рибки хотять. Наловлю. Сьогодні ж наловлю і принесу. Ай-яй, товариш начальник: "Не топчи,— каже,— жита". Ух, хазяїн! Ух, людина! Ще Ковпак голова... то, скажу я вам, голова! — І дід виструнчився, як солдат, за всіма правилами старовинної муштри, козирнув Сабурову й пішов до лісу.
В обідню пору Сабурова відвідав мінер Семен Петрович Міиєєв.
Він прилетів до з'єднання разом із своєю дружиною Клав-дією Семенівною на кілька днів раніше від нас. Дружина його теж мінер. Семен Петрович за освітою інженер-механік. На фронті з перших днів. Він воював під Москвою і Маріуполем, відстоював Сталінград. Ми познайомилися з ним під час переходів. На одному з привалів Семен Петрович згадував про своє недавнє бойове минуле:
— Одного разу в наступ пішли моряки. Холод пекельний, а вони поскидали шинелі, вушанки, одягли червонофлотські бушлати, безкозирки і рушили через затоку Азовського моря на Маріуполь. Тільки стрічки розвіваються під вітром. І не можна подумати, що то вони в бій ідуть, бо той на гітарі грає, той на гармонії. А той на повний голос співає пісню. То був незабутній наступ. Німці відкрили по них нещадний вогонь, а моряки йдуть, а пісня наростає. Це була така психічна атака, що її противник не витримав.
Розповідав Семен Петрович і про Сталінград:
— Там ми для наших танків розчищали шлях, розміновували поля. Танк мчить, а ми на ньому. Кулі так і свистять — аж всього тебе немовби током проймає. Тоді думав: "Не повернуся з бою". Багато моїх товаришів загинуло, а я лишився навіть не пораненим.
Все це пригадалося мені зараз, коли я побачив високого стрункого капітана Мінєєва, який, підійшовши до берестів, привітався з генерал-майором і відразу почав йому доповідати:
— Вчора мною виявлена і знешкоджена міна.
— Не треба ризикувати, капітане,— попередив його Сабуров.— Міни підривайте.
— Шкода толу. Тол завжди знадобиться нам.
— Розумію, але наші міни саморобні, партизанські, обережніше з ними поводьтесь. Здається, більшість з них поставлено так, що розмінувати їх неможливо.
— Я розміную, аби тільки знайшов. Дозвольте йти?
— Ідіть, але ще раз застерігаю: будьте обережними. Прийшла потім до Сабурова Федора Борисівна Попович,
принесла в кошику чорниць і грудку нещодавно збитого масла.
— Хочу у вас запитати,— звернулася вона до Олександра Миколайовича.— Чи можна вже нам з куренів до села перебиратися?
— Можна.
Старенька сіла на колодках і несподівано заплакала:
— Був у мене син, була в нього дружина, дітки. Одному хлопчикові дев'ять літ, а другому шість. Убили їх німці. Наскочили в село несподівано. Я побігла до льоху, а син з жінкою та дітьми в засипану криницю вскочив. Ще сусідських п'ятеро теж там заховалися. Знайшов їх німець, повбивав... дев'ять душ...
— Чи правда, бабусю,— питав Сабуров,— що коли зозуля вночі кує, то добрий буде рік?
— А кує! Вночі. У курені ми жиєм... Сама чула — кує! А я думаю — то мій синочок прилітає і вість мені подає. Син мій молодший у партизанах. Слухаю я зозулю, а сама плачу, плачу...
Поруч Федори Борисівни сидить молода, років дев'ятнадцяти, Ніна Попович у полотняній вишиваній сорочці, пов'язана хусткою. На шиї в дівчини кілька разків кольорового намиста.
— Заміж вийшла? — спитав у неї Сабуров.
— Де там про заміжжя думати,— посміхнулась, червоніючи, Ніна.— Коби живій лишитися. І днюємо, і ночуємо в куренях.
— А хлопці добрі є? Гуляєш з ними?
— Були, та пішли в партизани.
— У неї тепер клопоту й без хлопців,— сказала Федора Борисівна.— її мати працювала депутатом сільської Ради, а німці її вбили. Зосталось шестеро діток. Треба їм лад дати, дітям.
— Шестеро діток? — перепитав Сабуров, і обличчя його похмурніло.— Дати їм полотна з парашута. Нехай дітям пошиють сорочки та платтячка.
Сюди ж згодом прийшли чоловіки з хутора Вільї. Вожаком був у них Хомич Семен, високий, років під п'ятдесят, селянин з бистрими очима, що, як вогники, світились з-під його густих насуплених брів. Разом із ним прибув на побачення з Сабуровим вусатий червонощокий чоловік у полотняних, в обтяжку, штанях, у полотняній сорочці. На ногах замість чобіт були в нього новенькі, недавно сплетені личаки.
— Маємо, товаришу начальник, до вас діло,— почав Хомич, витягнувши з кишені піджака дрібно списаний листочок.— Зібралося вже нас тридцять шість чоловік. Всі тут вони записані. Всі хотять бути партизанами. Є в нас гранат... три штуки, гвинтівка, та ще маємо одного коня. Прийшли оце, товаришу начальник, може, допоможете. Зброї б нам і коней іще хоч би з парочку.
— Воюватимете?
— Будемо. Всі згодні, всі, кого тут записано.
— А що ж вам німець зробив, що ви з ним збираєтеся воювати?
— Німець? — перепитав Хомич, і сині очі його спалахнули гнівом.— Людей б'є, жінок б'є. Дітей у вогонь кидає, в річках топить. Немає нам життя, доки він тут. Людина, коли вона не в партизанах, наче з заплющеними очима. Нічого їй не видно. Бродить по землі, як тінь. А партизанові світ ясніє. Хочемо бути партизанами!
— А де ти робив до війни? — поцікавився генерал-майор, оглядаючи Хомича.
— Був головою сільради у Вільї, а потім в цьому селі робив, у Храпуні.
— Значить, воювати будете?
— Будемо! Тільки б зброї нам і коней.
Чутка, що в селі Храпуні стоять партизани, швидко рознеслася по куренях. З лісу приходили жінки й дівчата, приносили молоко, горнятка сметани, просили:
— Коби ви, товариші, побули в селі, поки ми хліб зберемо, а то без вас дуже боязко.
Далеко десь пролунав вибух.
— Що це? — сполошилися відразу жінки, ладні вже бігти до лісу. Та їх заспокоїв Сабуров:
— То наші партизани підривають міни.
З кошиками, повними чорниць, несміливо підходили босоногі діти.