Народні оповідання

Марко Вовчок

Сторінка 37 з 48

Усі ми такеньки до неї й кинулися..

Сіла стара на лавці, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь — змарніла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.

— Та не так-то добре, — одказує мати, — як би серденько моє жадало!

— А що старий каже про діток наших? Чи він коли над ними власкавиться?

Катря, що все коло неї сиділа та трепеталась, при цім слові як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:

— Де він? Де Яків? — вимовила.

Стара її жалує, — говорить, що він хутко буде до неї, що здоровий... Мати взяла Катрю за руки, я дала водиці...

— Коли буде він, скажіть мені! — просить стару Катря.

— Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твій...

— Нема батька!

— То раненько прийде.

— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.

— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже він?

Тоді їй мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!

— Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!

Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:

— Годі! Що се ви!

— Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довіку! Не буде йому щастя!

Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.

— Як пороблено? Хто йому поробив?

— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. — Не судив господь нам поріднитись, та ви мені як наймиліша родина... Слухайте ж усього горя мого!

— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така — що й летючі слова хапає... така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна... Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок — ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його...

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:

— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів... А вона ж? Насміялася з його, матінко! Не пішла! А що,-сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно очима світить, як тобі... Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів — я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню — йому жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела і дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається... Таку покинути б, та ще богу подякувати, а він усе любив... Дала вона якесь дання йому, — якісь чари зачарувала...

Я, моя матінко, ріки сліз вилила — благала: сину, оженися, — коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не сміється. Довго він мене не слухав, — а далі сам схаменувся. Була у нас дівчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватів — дівчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподіяно так було: з другим парубком дівчина повінчалася... А тая безбожниця йому, під вікном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вік, Якове, та люби тільки мої очі ясні!" І з реготом пішла собі — у долоні плеще; а він за нею услід біжить, як дитина, а він, як дитина, плаче... Вона побралася із тим своїм багачем, поїхала із ним, та хутко з його родичами усіма посварилася, з людьми поневірялася — не схотіла жити там: вмовила чоловіка у Хмелинцях хату купити і знов у Хмелинці вкинулася... Тоді вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що він і нездужав, і марнів. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала своє, і селитьбу, і товар, який був, та в Любчики ми перебралися від неї... І бог мені допомагав: Яків одужав, став неначе трохи забувати, на вечорниці став ходити, — колись він у мене між усіма парубками так і сяяв! От він вашу дочку вподобав... Я вже долі йому сподівалася, — сподівалася, що старий ваш таки змилується — коли Яків: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" І прочула я, що в неї чоловік вмер: де вже з нею на світі задляється! Несподівана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав... Він і поїхав... Я за ним; прохала, ночі не всипляла, дні не вгавала — він не слухає, він для неї і матір стару, і самого себе забуває... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене і мій Яків поміж іншими... Я вже хотіла додому та до вас, усе лихо сказати, — коли Яків до мене прийшов та й впав на лаві... Що таке?.. А се вчора ізнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тоді Якову говорити, вмовляти — і він слухав мене... Думали — як вашого старого вблагаємо, так і весілля буде... Та, мабуть, вже подія така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бідолаці!

І стала Чайчиха плакати сильне, і мати плаче. Катря швидко із хати вийшла; я — за Катрею...

— Катре! Катре! — кличу, — не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: —Та куди ж ідеш, Катре?

— Не знаю... куди-небудь дальш від хати... Так от чого він такої пісні співав! От чого він смутував! Він не мене любив — її.

— То було, та вже тепер пройшло — і ти не думай... Добре, що обміркувався він, — збач йому: нема того древа, щоб птиця не сідала!

— Боже мій, боже! Він мене не любив і не любить!

— Бодай тебе, Катре! Хіба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, — нехай сам він скаже усе, чи він тебе любить...

Вона озирнеться на мене, — як схопить мене за руку:

— Ти мені не згадуй його на ім'я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревні її слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допріками палкими, якими гіркими його дорікала! Мене не слухала — не чула...

Там утерла сльози і знов швидко завернулася до хати. У хаті мати з Чайчихою горюють удвійзі.

— Я не піду за вашого сина, — промовила голосно Катря.

— Як? Що? — питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постаті. Злякалася й мати.

— Не піду за вашого сина, — ще голосніш говорить Катря, — не хочу. Хоть і батько даватиме — не піду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слізьми вливалася.

— Чари, — каже, — чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довіку!"

Усі плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тільки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тільки сказала: "така вже доля!", — ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж іздригнулася) та й пішла собі додому горюючи.

Катря за нею услід подивилася. Сіла на лаві й дивилася по хаті, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала — та недобре ще обміркувалася.

— І добре, доню, — озвалася до неї мати, — батьку покорилася... перейде туга, знайдеш собі до пари... — та й хотіла її пожалувати...

Як же заридає Катря, як затужить! І невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечір, ніч минає — у нас в хаті ридання голосне, та гірке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тиші ночній зітхне мати або я ворухнусь — усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузі сили — і тужить вона знову, і ридає, і побивається.

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усі тихо собі у смутку. Ніхто не порається, не робить нічого. Так і сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

— Ну, кажіть мені, що ви казатимете, — кажіть, чи не мерлі вставатимуть? — Та одхиляючи нас від себе, та не слухаючи нас, нарікати стане, жалкуватися: — Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та мені з-за його плеча удовине личко красовите движітиме... мені їх любі слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого він смутував! А я, щоб ви знали, я його ще більш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж мені!..

— А чим він винен, що перше любив? — вимовила Маруся.

— Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

— Коли ти його вірно любиш... — щось почала знов Маруся...

— Чи ж я не любила вірно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер мені що? Лучче б я його поховала!

XI

Час збігав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пішлися тоді Катрі оті ранки довгі, а ті вечори ще довшії, ті дні, ніяк не перебутні, — що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, і як прийшло на тебе, і як не покине тебе ніколи.

Уночі вона мало спала; устане — ні об чім не дбає; сяде коло вікна, ізложить руки, сидить та в віконце дивиться. Такеньки тижні сходили, що вона, живуща, була наче мертва. І ми ходимо — наче що в хаті вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживіє, — такими ревними, гіркими сльозами обіллється! І тужить, і ридає, і б'ється до втоми... — і знов стихне, і знов наче ніщо їй не доходить дожива. Хотіла з нею мати говорити, хотіла питати, — просить: "не говоріть нічого і не питайте нічого". Ні зо мною, ані з Марусею розмови не хоче; часом ніби з нас сміється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собі. Вона тільки судила та сварилась, що мати кориться чоловіку, що з того усе лихо встає, — та більш вона доводила того гнівом своїм, аніж словами. Діждали ми батька з дороги. Повернувся він такий, який пішов — неласкавий. Осмалений сонцем та обвітрений, здававсь він ще похмурніший, ніж був. Повернувся додому увечері; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грізний почувся. Ми кинулися, я і мати, йому назустріч, кличемо Катрю за собою: "іди батька стрічати". Він у двір уступив, нас минаючи, тільки мовчки вклонився, — ми так і стоїмо; він опорядив усе, — тоді у хату, сів на лаві оддалік од усіх.

34 35 36 37 38 39 40