І раптом в небі щось прорвалося. В розривах між хмарами з’явилося сонце, бризнуло урочистим променем довкола, звесе-лило душу. То була якась зоряна година, я її запам’ятав навіки! До цього в свідомості ворушилися строфи сум-них віршів, що їх я, до речі, писав майже щодня, щось на зразок: "Горить вогнем далекий схід, реве розпукою, прокльоном, все перетворює на лід і гонить, гонить хмар колони…" І раптом, коли я побачив згорблену постать батька і сонячно-блакитну феєрію над ним у високості, самі собою виплеснулися з серця оптимістичні рядки, сповнені дивної віри і певності:
Дмухни сильніше, вітре мій,
Розбий завісу злу довкола,
Щоб сонце ясне побороло
У заметілі світовій!..
Сонце знову сховалося за свинцевою пеленою, проте вогняний палець торкнувся чогось втаємниченого в юній душі, і мені було під осінньою сльотою лоскітно-щасливо, ніби хтось ласкавий і незримий обняв ніжними руками.
Гурт людей наблизився. Я ледве впізнав батька поміж односельчанами: щоки заросли місячною щети-ною, вдягнутий у пошматовану куфайку та ватні штани, на ногах чуні з автомобільних камер. Ми обнялися, мати заголосила:
— Оце такими захисниками Сталін хотів зупинити танки німецькі? Боже ж мій, Боже, та скільки ж вас бродить по степах і лісах? А скільки не вернуться додому?
Батько зацитькав ті жіночі лементи, ми лісовими стежками повернулися додому, а вірніше — до кімнати, яку наймали у сусідів. По дорозі він розповів, що товпище таких, як і він, нестройових німці перехопили десь під Чугуєвом, обстріляли. Жодного захисту, пі команди. Всі кинулися врозтіч. Хтось потрапив до полону, хтось загинув. Батьку довелося тиждень звідати гіркоти полону десь за Березанню. Вночі вони змовилися з гуртом знайомих хлопців і, прорізавши колючий дріт, дали драла. Бігли цілу ніч, потім дві ночі переховувалися в лісах, а тоді — поза селами, поза дорогами добралися-таки до свого району.
Треба було щось робити, життя продовжувалося. І батько влаштувався працювати ковалем та слюсарем у лісництві. Він заробляв на хліб, а я й далі ловив рибу — руками чи кобилою-топтухою.
Осінь сорок першого запам’яталася ще кількома апокаліптичними картинами. Одної ночі в напрямку Ки-єва спалахнула страшна заграва, а потім до Кілова долинули потужні вибухи. Чорний дим стояв над обрієм ці-лий тиждень. Докотилися чутки, що радянські літаки бомбардували столицю. Потім оповідали, що це партиза-ни вчинили серію диверсійних акцій, що вибухівка закладена перед відступом.
Мати турбувалася про долю родичів, котрі жили в Києві, і послала мене дізнатися, що та як. В старостаті дали мені папірець, хто я та що, мати звеліла не затримуватися в столиці жодного дня, а одразу ж повертатися додому.
Йшов я, як і влітку, луговими дорогами. Жодної душі, тихо, тільки копички сіна довкола та дим від не-допалків над Києвом. Мости були підірвані, але біля Осокорків працювала переправа. Кілька перевізників ору-дували байдаком-дубом, на ньому навіть переправляли підводи й машини.
Києва я не впізнав. Хрещатик лежав у руїнах, від смороду тяжко було дихати. Часто перевіряли докумен-ти. З родичами все було гаразд, вони дали мені в торбу мила, сірників, солі і на другий день відправили назад. По дорозі я був свідком якогось містичного дійства: тисячі й тисячі євреїв приречено рухалися густими коло-нами в напрямку Лук’янівки. Де-не-де охоронці в чорній уніформі, собаки і ота повільна гусениця з людських постатей. Опущені погляди, сірі обличчя, цілковита тиша. Досі в мене збереглось враження, що вели на зни-щення до Бабиного яру вже мертвих людей. Щось подібне я відчував на сеансах відомого психотерапевта-гіпнотизера, котрий навівав піддослідним певний стан і змушував їх діяти так, як йому хочеться. Я переконаний, що тоді було здійснено вражаючу соціально-релігійну гіпнотизацію сотень тисяч віруючих іудеїв. Якась масш-табна приреченість, добровільна жертва. А чим інакше пояснити ось таку безборонність? Адже навіть сотої ча-стки тої юрби було достатньо, щоб скрутити, знищити, розтерзати мізерну кількість охоронців!
Мій розум, свідомість чотирнадцятилітнього хлопця знемагали від марних спроб збагнути таємниці такої поведінки людей. Фільми, книги, легенди, казки, що їх я прочитав, подививсь, не давали взірців для співстав-лення чи пояснення. Лише пізніше в результаті життєвого досвіду з’явилися деякі міркування, але про це зго-дом. А тоді — що залишалося робити? Сприймати реальність як сюжет страшної казки, а всі казки рано чи піз-но кінчаються щасливо.
Чи вірили люди в повернення Радянської Армії? Спочатку більшість селян навіть питання такого не ста-вили перед собою. Розпався ланцюг історично осмисленого часу, і всякі прогнози були б тільки предметом віри або зневіри. Мудрі люди вірили, що фашистська Німеччина потерпить поразку попри всі успіхи, бо злочинна держава замахнулася не лише на військову потугу супротивника, а на саму сутність людськості. Запевнивши себе в безкарності та вседозволеності, лідери рейху відрубали власний народ від єдиного біосферного тіла. Чи не той самий злочин вчинив і Сталін? Проте це вже думка пізнішої пори, а тоді з цією постаттю так чи інакше пов’язувалася надія на повернення своїх. Молодь дуже швидко зрозуміла руїнницьку, антиреволюційну сут-ність окупантів та тутешніх прислужників, зробивши з цього усвідомлення далекосяжні висновки. Вже зимою сорок першого — сорок другого з’явилися по селах листівки, в яких висловлювалася певність, що наші війська переможуть, іноді на стінах комендатур хтось малював гасла: "Смерть фашистським окупантам!" Якимись див-ними стежками з’являлася газета з далекої Великої Землі, де повідомлялося про розгром гітлерівців під Моск-вою. Такі краплі падали на спраглі душі, зливалися в потічки, а згодом в ріку великого, палкого очікування.
Тієї зими мене захопила бурхлива хвиля фантастичних ідей. Чому, звідки? Не відаю. Може, юна душа знаходила для себе віконечко для втечі з спотвореної реальності або відбувалися спонтанні прориви свідомості в площину інших часів і просторів. Роздобувши з десяток зошитів, я розпочав писати фантастичний роман під назвою "Таємничі зоряні світи, або Всюдихід професора Гоба". Досі пам’ятаю дивну фабулу і закручений сю-жет юнацького опусу. На жаль, текст не зберігся, лише деякі уривки були вилучені співробітниками державної безпеки в осінні дні сорок дев’ятого року, коли мене вперше кинули до буцегарні. Про що ж мріялося в ті суво-рі літа окупаційної доби? Чи було те фантазування порожнім конструюванням небувалих ситуацій, чи в ньому виявлялися якісь потойбічні, не проявлені можливості для людини, не реалізовані ще й досі?
А писалося ось що…
Молодий учений, професор Київського університету Станіслав Гоб зробив надзвичайне відкриття — зба-гнув таємницю зародження світового руху, а відтак і всіх джерел енергії. Він може вільно трансформувати різ-новиди енергії одна в одну і навіть відкривати криниці сили в глибинах речовини, тобто в надрах атома. Глибо-ко замислившись, чи має він право передати людям страхітливу потужність космічного творення, Гоб вирішує, що існуюча людська цивілізація не здатна гуманно розпорядитися чарівним винаходом. Тим часом гримнула революція, почалася громадянська війна. Вченого переслідують представники розмаїтих сил — білогвардійці, анархісти, розвідники Антанти, одного разу червоногвардійці вдерлися до його лабораторії і, побачивши химе-рні креслення та моделі приладів, вирішили "недорізаного буржуя шльопнути". На щастя, надійшов револю-ційний студент, котрий колись вчився в університеті і знає Гоба. Він рятує вченого та його експонати й крес-лення.
У цій безвиході Гоб вирішує летіти у Всесвіт. Оскільки люди Землі можуть обернути його відкриття ли-ше на зло, треба шукати істот, достойних отримати титанічні сили атома. Він формує портативний пристрій, в якому може долати міжзоряні простори. Практично унікальний корабель здатний розвинути безмежну швид-кість, він в польоті перетворюється в гігантську "світлову краплю", невразливу для часово-просторових тіл. До каюти поміщено кілька автоматів — штучних помічників, пальне добуває професор з будь-якого кристалічного шматка речовини.
В якусь грозову ніч, коли лабораторію Гоба знову атакують невідомі озброєні люди, він вистрибує з вік-на, пробирається в гущавину саду, де стоїть готовий до старту зоряний пристрій, і відлітає у Всесвіт.
Чого тільки не накрутив юний автор у тому багатотомному романі. Спочатку політ на Місяць. Там у пе-черах Гоб знаходить залишки селенітів-учених, ув’язнених в гірських темницях. Дивується, чому цивілізації на Місяці нема, а в’язниці ще й досі лишилися. Нещасні бранці розповідають, що вони озброїли селенітських во-лодарів страхітливою потугою атома, а ті, замкнувши винахідників у підземелля, розв’язали останню війну між племенами. Всі загинули, а винуватці залишилися під наглядом автоматичних охоронців, у самотині спокутую-чи жахливу вину.
Гоб визволяє їх, пропонуючи летіти у зоряні світи, щоб передавати тим чи іншим цивілізаціям заповіт космічного імперативу: відкривати джерела атомної енергії лише тоді, коли цивілізація визріє і стане повністю гуманною. Корабель прямує до Марса, потім до супутників Юпітера, а далі — до інших зірок. Всюди Гоб виз-воляє соратників-учених, вони створюють побратимську команду для казкової місії — об’єднання всіх світів у Галактичну Сім’ю…
Що ж, сюжет як сюжет, на цьому можна накрутити безліч колізій та пригод, але й тепер, згадуючи свої "писання" в тривожні дні окупації, я віддаю належне ідеалам, що виплекали мою душу. Згадай, читачу, що на-віть сучасні зарубіжні фантасти, мріючи про освоєння далеких світів, рідко піднімаються до гуманістичних прогнозів прийдешнього: більшість сюжетів — війни, поневолення аборигенів, зоряні колонії, гангстерські зма-гання. Оця фундаментальна комуністична орієнтація, котра дозволила великому мрійникові Івану Єфремову побудувати прекрасні картини грядущого гармонійного світу, котра врятувала совість і віру автора цих рядків від зневіри та занепаду, є, на мою думку, головним плодом революції. Не предмети, не будівлі, не освіта, не всілякі блага, а саме отой невмирущий вогник на обрії мрії, котрий не дає нам забути, що ми люди, що ми діти Великої Розумної Ріки Всесвіту, до якої маємо прилучитися…
Але пробач, ласкавий читачу, за цей відступ.