Туркіт ішов зразу повільний, міряний, два удари і пауза, два удари і пауза, мов важка їзда по грудді. Але ось Баран вийшов на ринок, виметений від снігу, гладко утоптаний, і пішов скоріше, а рівночасно його руки швидше замахали праниками, густіше заторохтіли удари, мов величезні градові зерна по новім дасі. Тра-та-та-та! Тра-та-та-та! Чимраз дужче, голосніше. Гуркіт котився по гладкій ледовій площі, хвилював у чистім морознім повітрі, бив до замерзлих вікон, аж шиби дзеленькотіли, вбігав до домів, будив зо сну сонних, наповняв тривогою серця веселих, що в товариствах дожидали нового року. Наглий гуркіт грому не був би дужче перелякав їх. "Що се таке? Що сталося?" – виривалося з усіх уст. Дами блідли, мужчини тислися до вікон, вибігали на балкони, хапали загортки і виходили на вулицю. Ціле місто стрепенулося, затривожилося. Навіть п’яні співи і крики по шинках та каварнях замовкли. На передмістях тут і там пси обізвалися глухим виттям, відкликаючися на дивний туркіт, що лунав чимраз частіше, дужче, страшніше серед ясної, розіскреної ночі.
– Що се таке? Горить десь? Напад якийсь? – чути було з різних боків голосні поклики. По вулицях зчинився рух. Одні бігли туди, другі сюди, бо одним здавалося, що се тарабанять там, а інші шукали джерела сього гуркоту в іншім боці.
Два поліціянти з міської поліційної стражниці перші побачили Барана з балією і праниками і скочили до нього.
– Ти що робиш? Стій! – закричали вони на нього здалека.
Баран не оглядався. Ішов і тарабанив щосили. В його голові засіла думка, що мусить, отак тарабанячи, обійти три рази довкола ринок, потім обійти костел, пройти здовж головну вулицю, а потім боковою вулицею вернути додому. Чому якраз так треба було зробити, сього він не знав, але власне се мав собі за обов’язок.
– Стій! Хто ти? – кричали, доганяючи його, поліціянти.
Баран не втікав, але й не ставав. Тільки руки його забігали швидше, удари по дні балії заторохтіли з більшою силою.
– Се Баран! – мовив один поліціянт, догонивши його і заглянувши йому в очі.
– Ти що робиш, Баране? – крикнув другий поліціянт.
– Буджу, буджу, – глухо мовив Баран.
– Кого будиш?
– Усіх, у кого є уха, у кого душа жива.
– Та пощо?
– Щоб не спали. Щоб стереглись.
– Чого їм стерегтися?
– Ворог близько. Ворог надходить.
– Який ворог?
– Ворог на огнистім возі. Буде ходити в повітрі, його голос, як грім. Його слуги будуть печатати його печаттю всіх прихильних йому. Його...
Дальші слова заглушило громове торохтіння праників.
– Чи ти вдурів, Баране? – кричав поліціянт. – Дай спокій! Пана старосту будиш.
– Ви самі посліпли і поглухли! – ревів у відповідь Баран, не перестаючи тарабанити. – А я свою службу роблю. Буджу всіх. Уставайте, не спіть, бо ворог близько!
– Але ми арештуємо тебе.
– Не смієте! Руки відніме тому, хто доторкнеться мене. Мене Бог послав. Я з Божого розказу, а ви що? Кому служите? Антихристові!
Поліціянти, прості собі передміщани, при тих словах почули острах і почали хреститися. Гуркіт Баранових праників видався їм тепер чимсь грізним, віщим, і вони стали мов стовпи, не сміючи ані арештувати, ані спиняти Барана. Сей, бубнячи щосили, пішов далі.
На поліціянтів наскочила купа нічних бурлак, що з шумом і голосними розмовами йшли на погоню за тарабанщиком.
– Що се? Хто се бубнить? – загомоніли вони.
– Баран, сторож Баран, – відповіли поліціянти.
– Та що він, здурів?
– Здурів.
– Та чому його не замкнете, не арештуєте?
– Та за що?
– Але ж він ціле місто зо сну збудить.
– Ну, та що з того?
Але між компанією знайшовся комісар від староства, і сей зараз підніс голос:
– Зараз його арештуйте! Що ви тут балакаєте дурниці!
Поліціянти, пізнавши його, салютували.
– Прошу пана комісара, він, очевидно, має напад своєї слабості.
– Зв’язати його! Нехай не робить галабурди по місті.
А інші з компанії вже пустились наздогін за Бараном, кричачи:
– Лапай! Тримай!
Сі окрики підняли ще більшу тривогу. З різних кутів, з шинків, вулиць і балконів залунали окрики: "Лапай! Тримай! Злодії!" З різних сторін чутно було голосні кроки по замерзлім снігу, лускіт дверей, скрип хвірток, гавкання і виття псів – піднявся такий гармидер, що майже глушив собою невгавне торохтіння Баранового тарабана. До того ще небо, перед хвилею ясне, почало насуплюватися хмарами, а одна з них, сіра, величезна, моментально закрила місяць. Не минуло кілька хвиль, а ціле місто потонуло в пітьмі, тіні пожерли контури вулиць і домів, тільки сніг під ногами блищав синюватим фосфоричним блиском. Здавалось, немов розбурхане, розполохане місто нараз прикрито чорною плахтою. А під тим чорним покривалом ще дивоглядніше лунали то п’яні, то тривожні крики, стук кроків, виття псів і голосніше над усе – сухе та часте торохтіння праників по балії.
– Лапай! Тримай! – гомоніли голоси з усіх боків ринку. Та Баран раптом змінив свій план і скрутив з ринку в одну з тих тісних бокових вуличок, які густо моталися поміж брудні та без плану будовані жидівські камениці. Крики на ринку, мабуть, перелякали й його, бо він, сам не знаючи чого й пощо, пустився бігти, не перестаючи, проте, тарабанити. Лиш часом, коли духу у нього не ставало, а руки мліли, він зупинявся десь у темнім куті, спочивав на кілька хвиль, а потім біг далі.
– Тут він! Тут він! Ось тут було чути! Ні, он там на розі! Ні, тут десь! – лунали за ним голоси погоні, і ціла купа сторожів, жидів, панів, поліціянтів увалилася в тісний заулок, стукаючи, кричачи, спотикаючись, кленучи, а тільки від часу до часу видаючи дружні окрики:
– Лапай! Тримай!
Баран, увесь тремтячи, скочив за якийсь паркан і сховався за невеличким прибудівком. Уся купа бігцем, мов стадо волів, провалила поуз нього. Коли вже були досить далеко, Баран вискочив із своєї криївки і пустився бігти іншою вуличкою в іншім напрямі, а пробігши зо сто кроків, раптом задроботів на своїм тарабані, аж в ухах залящало.
– Лапай! Тримай! Онде він! А що, не казав я! – чути було здалека крики погоні, а за кілька мінут застогнала земля під ногами шаленої купи, що з гомоном, реготом, оханням та прокляттями гнала тепер уже щодуху вслід за Бараном. Пощо властиво вони бігли, чого хотіли від Барана, вони й самі не знали. Се був якийсь інстинктовий рух, у якому тонула індивідуальна свідомість кождого. Можливо, що коли б вони були тепер догонили Барана, одна якась гумористична увага була б довела їх до вибуху сміху, але не менше можливе й те, що в такім разі хтось один був би підняв руку на Барана, а за його прикладом усі були б кинулись на нього, мов звірі, і вбили б його на місці швидше, ніж би в їх головах засвітала застанова, що вони роблять, і пощо, і за що.
А Баран тим часом біг не спочиваючи. Тепер він не тарабанив раз у раз, мовчки пробігав тісними вуличками, де-де перескакував через плоти і пробігав огородами з одної вулиці в другу і тільки на роздоріжжях, у глухих і темних заулках, де було зовсім пусто, він зупинявся і розсипав голосний туркіт свойого імпровізованого тарабана. Сей туркіт був немов знаком алярму для юрби його нагінців. З поблизьких вуличок і з дальших площ лунали їх окрики, тріщали плоти, чалапали важкі кроки і з скаженим завзяттям розлягалися крики:
– Тримай! Лапай!
Ся дика, безтямна погоня тривала вже майже годину. Баран з десять разів змилював сліди, відскакував набік, пропускав своїх нагінців поуз себе, зміняв напрям своєї втеки. Він бігав по вулицях без плану, тільки кермуючись криками та стуками, що лунали то поза ним, то з лівої руки, то з правої. Він оббіг уже значну часть міста, всюди сіючи забобонний переполох, тривогу та неспокій. Увесь спотілий, задиханий і перетомлений, він ледве дихав, у його висках кров стукала мов молотами, перед очима крутилися кроваві колеса, за горло душило щось, і якась страшенна тривога здавлювала серце. Він тікав тепер щосили, немов, сповнивши якийсь страшенний злочин, бажав сховатися десь, бажав бути дома. Та ось перед ним скінчилася вузька вуличка і з її гирла він вискочив на широку площу. Якраз в тій хвилі виглянув місяць із хмари і показав його очам контури високого будинку з кінчастими вежами і золотими хрестами. Се був костел. І в Барановій душі мигнула думка, що він мусить, мусить оббігти сей костел, барабанячи щосили, мусить се зробити, хоч би мала земля під ним запастися. І він ухопив праники в руки і задріботів ними по балії з остатнім напруженням усіх своїх сил.
– Лапай! Тримай! – ревла погоня, кількома вуличками надбігаючи до площі, серед якої стояв костел, окружений невеличким сквером. Але Баран уже не слухав тих криків, він біг, тарабанячи, довкола костелу в напрямі великих входових дверей.
– Ось він! Онде він! Онде! – кричали нагінці з різних боків, побачивши його. Площа заповнилася задиханими людьми, обсипаними снігом, уоруженими хто в елегантні ліски, хто в кілля, виломане з плота. Чути було їх важке сапання; дехто хрипів, дехто душився кашлем; многі придержували в бігу капелюхи на головах.
Нараз гуркіт Баранового тарабана затих. Його темна фігура, що була так добре видна для всіх, щезла, мов у землю провалилася. Погоня замовкла, заперла дух у собі, тільки стук соток кроків потрясав землею. Добігли.
– Де він? Що з ним? – гомоніли задні, напираючи на передніх, що зупинилися мов остовпілі. Перед ними на снігу лежав Баран, відкинувши набік праники і балію, кидаючись і б’ючися по снігу в епілептичних корчах. Місяць обливав блідим світлом його посиніле лице. Його горло харчало глухо, уста точили піну, змішану з кров’ю.
Нагінці стояли довгу хвилю німо. Дехто хрестився, інші відвертали очі, не можучи знести страшного виду. Вкінці комісар велів кільком сторожам узяти його і занести до поблизького шинку, щоб не замерз на снігу, поки очуняє, а юрба, так несподівано старабанена докупи, звільна, в якімсь пригнобленні і засоромленні почала розходитися.
XLV
Майже останні з тої купи відійшли Шварц і Шнадельський.
Вони проводили сю ніч у Стальського. Здибавшися з ним ще десь коло восьмої, вони пару годин просиділи в шиночку, п’ючи пиво і балакаючи. Стальський мав уже трохи в голові і коло десятої встав і мовив до обох товаришів:
– Що нам тут сидіти? Ходіть до мене. Стрітимо новий рік у родиннім кружку.
Шнадельський почав вимовлятися.
– Може, вже пізно.