Нікому було розповідати ні про китайських ластівок, ні про акул. Дід охкав, никав по кімнатах, прислухався до незвичайної тиші. Пробував плести сіті, але робота валилась з рук. Іноді старому вчувався тупіт веселих ноженят онука, він виходив за ворота і довго стояв з непокритою головою, вдивляючись у дальній кінець вулиці.
На третій день прийшов додому Сашко. Він глянув на порожнє ліжко брата, зайшов у хижку, де стояли баночки з крабенятами, де й досі стрибав у клітці самотній щиглик, де валялися розкидані морські камінці, і гірко заплакав.
Але гнітюча тиша й сум у родині незабаром розвіялись.
Коли в усіх газетах з'явилось повідомлення про мерзотний постріл шпигуна у семирічного хлопчика Івася Чайку, з усіх кінців неосяжної країни почали надходити листи. Листи йшли з Москви, з Києва, з Владивостока, з Ташкента, з Мінська… Незабаром увесь стіл і порожнє ліжко Івасика були завалені листами. Писали піонери з далекого Казахстану і з холодних берегів Білого моря, писали червоноармійці і льотчики, писали професори й робітники, росіяни і українці, писали узбеки і грузини, башкири і татари… Писали дорослі й діти, батьки й матері…
Увечері до Марини Чайки сходились рибалки. Сашко сідав за стіл і голосно читав схвильовані рядки від незнайомих, далеких людей. Обурення і прокляття злочинцеві, запити про здоров'я Івася, слова теплого співчуття і підтримки полегшували горе, в грудях народжувалось якесь нове тріпотливе почуття від свідомості, що вся країна схвильована, що мільйони людей турбуються про здоров'я маленького хлопчика з крутим лобиком і білявим волоссям… Старики непомітно змахували сльози радості і безмежної гордості за людей великої країни.
В квартирі лікаря Кукоби теж стало тихо і безлюдно. Мати Галини майже невідлучно була тепер у лікарні. Часто цілі ночі вона просиджувала біля Івася. Це були тяжкі і тривожні ночі, коли хлопчикові раптом ставало гірше, він метався на ліжку в обіймах гарячого марення, палаючим розкритим ротиком хапаючи повітря. Це були ночі, коли сивий професор, відомий на весь світ, не смів голосно розмовляти і пошепки провадив свої консультації. Він проїхав тисячі кілометрів, він поспішав у Слобідку на допомогу, бо сам хлопчик був у такому стані, що не зміг би витримати ніякої дороги.
Батька Галина бачила теж тільки короткими хвилинами; він зробив у перший же день сміливу і блискучу операцію, вийнявши з маленького тіла Івася шматочок смертельного свинцю. Галина бачила цю зрадницьку кулю, яка побувала біля гарячого серця хлоп'яти.
Дівчина зустрілася на вулиці з Сашком і Олегом. Вони йшли вдвох, ішли, взявшись за руки, як ходять найближчі друзі. Зустрілась і привіталась. Вона дивилась на обох захопленими очима, вони були героями, ці двоє хлопців, її однокласники. Їй жагуче хотілось почути з їхніх уст оповідання про те, як Сашко намагався повезти шпигуна просто на прикордонну заставу, і як його кинув шпигун у море, і як Олег урятував Сашкові життя. Але їй було соромно розпитувати про це зараз — у Сашка велике горе, і вона спитала тільки про ті листи, які він одержує. Спитала й почервоніла, бо згадала про свій "лист" до нього на промокашці, про те, як Олег перехопив цього папірця… І як же давно це було! Наче тисячу років минуло з того часу! Минуло, щоб ніколи більше, ніколи не повторитись…
Дівчинка глянула на Олега й побачила, що й він почервонів.
— А тепер ви обоє… як льотчики! — звернулась вона до Сашка.
Льотчики! Це — заповітне слово. Це — мрія! У Чайки затепліли карі очі, він нічого не відповів, а Олег сказав:
— Ні, я буду капітаном. Це моя основна професія.
Він суворо нахмурив брови, йому, мабуть, здавалось, що так роблять усі суворі капітани крижаних арктичних морів.
Тепер, коли про відважний вчинок Сашка й Олега писали в газетах і називали їх героями, Олег несподівано для себе відчув, що головне для нього не це. Головне в тому, що Сашко живий, що він, Олег, вихопив його, безсилого і півмертвого, з морських хвиль і ось іде з ним поруч, може дивитись йому в обличчя, розмовляти з ним, тримати його за теплу руку…
Аж на шостий день дозволили Марині Чайці навідати свого сина. Їй подали в передпокої білий халат, і так ось, у халаті, почуваючи, як тріпоче в ній кожний нерв, мати ввійшла в палату, де лежав її Івась. Що з нею сталося, коли вона знову побачила цей коханий лобик, ці довгі вії, це лляне волоссячко! Вона застигла на порозі, почуваючи, як несамовито стукає її серце, як гарячий задушливий клубок підступає до горла. Вона боялась крикнути, боялась розридатись, їй здавалось, що вона зараз упаде на підлогу. Сивобородий професор підійшов до неї й обережно підтримав її за лікоть.
— Може… може, не треба? — шепнув він. Але мати зробила враз неймовірне зусилля і підійшла до маленького дитячого ліжка.
Івасик спав. Лікарі навмисне обрали такий час, щоб побачення з матір'ю не схвилювало хлоп'яти. Його маленький ротик був піввідкритий, але хлопчик дихав рівно і спокійно — уперше після того, як його поклали на це ліжко.
Мати мовчки схилилась над коханим личком. Вона довго й мовчазно дивилась на нього, вона бачила сполотнілі щічки свого сина, свого Івася, його загострений дитячий носик, синці під очима… Хлопчик спокійно спав. Він не чув, як материні губи торкнулись його лоба, як гаряча материна сльоза капнула йому на волосся. Марина пристрасно і беззвучно цілувала цю сонну голівку, жадібно вбирала в себе такий знайомий і хвилюючий запах малого горобеняти, що йшов від рідного русявого волоссячка, і цього запаху не міг забити навіть гострий дух карболки в палаті.
Матері здалося, що вона побула біля сина тільки одну коротку мить, коли до неї підійшов той же сивобородий професор і пошепки сказав, що їй треба вже йти.
В передпокої Марина зустрілася з дружиною лікаря Кукоби.
— Дякую вам… Від щирого серця дякую… — потисла їй руку Марина. — Я чула, що ви весь час біля мого Івасика.
— Я теж — мати, — відповіла дружина лікаря.
* * *
Радісну звістку про те, що Івасеві Чайці лікарі дозволили встати з ліжка і пройтися по кімнаті, перший почув від Галининої матері Омелько Нагірний. Він стрімголов кинувся бігти вулицею. Перехожі збентежено давали йому дорогу. Омелько біг, вимахуючи картузом, і кожному стрічному гукав:
— Ходить по кімнаті! Ходить по кімнаті!
Ніяких пояснень не треба було давати. Всі з першого слова розуміли, про кого йде мова. Звістка покотилась Слобідкою, як луна.
Омелько прибіг до Максима Чепурного. Наче буря, розчинив він навстіж двері і ледве не збив з ніг стареньку матір вожатого.
Максима не було вдома. Захеканий, упав Омелько на стілець. Він хотів гукнути своє "ходить по кімнаті!", але слова застряли йому в горлі. Він побачив на столі розгорнутий папірець і встиг прочитати:
"Шановний тов. Чепурний!
Повідомляємо, що Вашу п'єсу "Любий друг" до друку в журналі ухвалено. Згідно з вашим проханням, її буде видруковано під псевдонімом Іксігрек".
Далі стояв підпис секретаря редакції. Омелько повільно підвівся. На його обличчі ясно було написано і подив і розчарування…
— Так ось хто Іксігрек! Максим! Ми розіграли п'єсу, а він… він "розіграв" нас…
Автором п'єси справді був вожатий. Після випадку, коли Олег списав у Галини завдання, Максим дуже замислився. За Башмачного й Галину він був певний, що ніхто з них тепер уже не буде списувати. Але, крім цих двох, у школі було чимало завзятих "описувачів". Вони не пропускали жодної нагоди скористуватися з чужої роботи. Не кажучи вже про підказування, деякі школярі дуже часто вживали шпаргалок. В одного п'ятикласника долоні й нігті завжди були прикрашені коли не цифрами, то назвами річок, архіпелагів, вулканів…
Розмови й покарання впливали мало. Тоді у вожатого з'явилась думка написати на цю тему п'єску. До іспитів поставити її на шкільній сцені не вдалося, і свій намір вожатий виконав пізніше, сховавши своє авторство за вигаданим таємничим Іксігреком.
Коли Нагірний випадково довідався, хто справжній автор п'єси, за Максимом ствердилася незаперечна слава драматурга.
— Ну що ж, — погодився вожатий, — хай буде драматург. Обізвався грибом — лізь у кіш.
* * *
Небезпека минула, і малий Івась хутко видужував. У всій країні не було такої людини, яка б не чула цієї крилатої радісної звістки. Одні довідались про це з газет, другі по радіо, інші почули на вулиці, в кафе, в установі, в театрі…
І знову полетіли в Слобідку листи й телеграми — радісні, зворушливі, а разом з ними почали надходити Івасеві Чайці таємничі пакунки. Пакунки були великі й маленькі, зашиті в полотно, на них синім чорнильним олівцем було написано адресу. А на деяких і адреси не було, тільки стояли якісь смішні каракулі, з яких з великими труднощами складались два слова: "Івасеві Чайці" або "У Слобідку Івасикові". І жодний такий пакунок не загинув, бо кожний службовець на пошті знав, якому Івасеві його надсилається.
Прокинувшись уранці, Івась опинився раптом у казковій країні іграшок. З кутка на нього дивилось опудало полярної лисиці, надіслане зимівниками з острова Врангеля, а навколо всю підлогу було заставлено ведмедями з чорними намистинами замість очей, довговухими зайцями, слонами, які ритмічно хитали головами, мавпами, бегемотами, страусами на дротяних ногах… На столику лежала сопілка з бузини, любовно зроблена дитячими руками, стояли іграшки, вирізані з дерева, фігурки людей і тварин, виліплені з глини юними скульпторами.
Що ж трапилось? Це не сон? Ні, знайома палата в лікарні. Хлоп'я сиділо на ліжку, не знаючи, на якій іграшці спинити погляд… І зненацька знайома пісня пташки вразила Івася. Він глянув на відчинене вікно і завмер: на лутці стояла його клітка, а в ній вистрибував любий, знайомий щиглик.
Хлопчик зірвався з ліжка, його босі ноги затупотіли до вікна. І тут він побачив те, чого раніше не помітив. Поряд з кліткою тьмяно зеленів невеличкий акваріум з морською водою, в ньому плавало вгору і вниз якесь кумедне створіння.
— Коник! Морський коник! — несамовито крикнув на всю палату Івась. З незвичайною гостротою, вперше після хвороби, відчув він солоний вітрець, що влетів у кімнату, міцний запах моря, побачив небесну блакить і сонце… Йому захотілось бігати, стрибати, ловити крабів, голосно сміятись…
— Мамо! — покликав він. — Мамочко! — і побачив на порозі матір.
Смішний у своїй білій, довгій до п'ят сорочці, він міцно, до болю, стиснув рученятами материну шию.