До речі, покажу вам чудесного мечоноса; вчора дістав. Та ви такого райдужного мечоноса ніколи не бачили. Розкажу вам, що мене давно вже цікавить одна думка — і знаєте яка? Написати для школярів книжечку про хатній акваріум... розповісти про свої спостереження. Багато, багато цікавого!
— У плані власного спостереження?
— Атож!
— А ви б, Юрію Юрійовичу, взялися за тритомне дослідження. Скажімо, "Історія акваріума від Батия до наших часів".
— Ну, ну, без глузування! А то не покажу мечоноса, а ви багато від цього втратите. От що!
Від електричного світла в учительки сріблився жмут сивого волосся над високим чолом.
У коридорі проходили з відрами і щітками прибиральниці, чути було, як у порожніх класах пересували з місця на місце парти.
— А може, в кіно? — подумав уголос учитель.— Як ви? Може, подивитися новий фільм про війну? Згода?
Надія Пилипівна замислено спитала:
— Як ви думаєте, не буде війни?
Вона тихо здригнулась, замовкла.
Мовчки пройшли коридором, вийшли на вулицю. Була відлига, віяв по-весняному вітрець, шумів у верхівках дерев над тротуаром. Переливалися, вигравали разки електричних вогнів.
Юрій Юрійович обережно взяв Надію Пилипівну під руку.
— Я розумію,— промовив він.— Війна... Вам, певно, спала на думку Корея...
Він подумав, що розмова про війну неодмінно нагадає жінці її страшне горе, а тому швидко перейшов на інше:
— Я читав учора оповідання Олексія Толстого. Уявіть — зачитався до третьої години ночі.
Надія Пилипівна зрозуміла, що він навмисне змінив тему.
— А я читаю тепер наших молодих письменників. Цікавлюся талантами. Знайдеш самоцвіт — як свято на серці. Справді, Юрію Юрійовичу, скільки нових обдарованих імен прийшло! Але багато й несамостійного, десь у когось запозиченого або висмоктаного з пальця... Про що ви думаєте?
— Про наших випускників. От, думаю, мій десятий клас — чим відрізняється він од багатьох таких же десятих класів в інших школах? Нічим! А мені все здається, що це якийсь особливий клас. Навіть Шепель. Навіть Мечик Гайдай, і той, здається, приховує в своєму характері якісь хороші риси.
— Вірно,— задумливо сказала Надія Пилипівна.— Хороший клас, і саме цим не відрізняється од багатьох інших десятих класів.
— Ніна Коробейник,— продовжував Юрій Юрійович,— думаю, буде колись справжньою письменницею. У неї, правда, і пихи є трохи, і заздрощів до успіхів однокласників. Можливо, що є й нездорове прагнення слави. Але все це перебродить, перекується, верх візьме хороше, прекрасне, що є в її серці. Ви її вже розпізнали? Вона пристрасна, справедлива і, знаєте, дуже чула дівчина. Думаю, що буде працювати над рукописами по-справжньому, це її захоплює. І напише колись добрий твір.
— А Марія Поліщук?
— Ну, це — професор. У майбутньому, звісно. Їй, сердешній, важко обирати професію: всім захоплюється. Останнє захоплення — астрономія, але, мабуть, не буде з неї астронома. Її більше хвилюють люди, а не планети. Вона й сама ще цього не знає.
Надія Пилипівна обережно визволила свою руку і глянула на Юрія Юрійовича.
— Ви що? — спитав він.— Вам незручно? Я, мабуть, не в ногу йшов?
Вона тихо засміялась:
— В ногу, в ногу, Юрію Юрійовичу.— І, немов продовжуючи давню розмову, сказала:— Ну, що ж? І справді — піти б у кіно?
І вони пішли далі серед шумної юрби вечірнього міста.
* * *
Юля не могла б сказати — спала вона чи ні. Всю ніч ввижалося щось страхітливе, задушливе. Прокинулася ще задовго, до світанку, відразу ж згадала все, що сталося вчора ввечері, і знову заболіло, защеміло серце в невимовній тривозі.
Ще вчора вирішила, що Віктора в неї вже немає. Якщо навіть він і повернеться, попросить пробачення, однаково вона не зможе простити. Зради не прощають, ні.
Сама себе переконувала, що не варта нічого така любов, яка завдає страждання. І не варто вболівати за таким другом, який так нехтує справжніми почуттями.
Ловила себе на тому, що повторює майже ті самі слова, якими вмовляла Варю забути свого фотографа.
Як застукало серце, коли побачила на шкільному ганку Віктора!
Догадалась, що він чекає її.
Так, він чекає її.
— Юлю! Юленько!
Він хотів узяти за руку, але вона сховала її за спину.
— Того, що було,— похапцем проказала,— вже не може бути між нами!
Він щось говорив, виправдувався, та Юля не слухала, швидко пішла стукнувши дверима.
На уроці тригонометрії одержала від нього записку: "Нам необхідно поговорити".
Про що? Вже нема про що говорити. Все минуло, нічого немає.
Після уроків він пішов за нею. Зайшли в сквер, у найдальший куток. Пішли повільно алеєю. Нехай. Це — остання розмова.
— Юлю, вислухай,— сказав Віктор,— сталося непорозуміння!
Він пояснював, що тоді пішов з Софою в буфет, Софа проголодалась. Потім чекав її, Юлю... Не дочекався. Просто помилка, розминулись.
Ні, вона не вірила. Зрештою, міг згадати і про неї. Вона, як і Софа, теж, напевне, охоче з'їла б після плавання бутерброд. А, не в цьому річ, ні!..
— Попрощаємось, Вікторе,— сказала вона, відчуваючи, як розривається в неї серце.— Прощай! Будемо, як і раніше: я — Юля Жукова, ти — Віктор Перегуда. Що ж, так буде краще. Може, це й справді було непорозуміння, але мене завжди мучитиме сумнів. І це отруюватиме нашу... нашу дружбу. Я зроблю все для того, щоб забути тебе... щоб ти лишився для мене тільки товаришем-однокласником. І якщо в тебе ще, може, лишилась якась краплина почуття до мене, заглуши її, розвій по вітру... По вітру, як попіл...
— Як попіл...— повторив він, мов у якомусь страшному забутті. І враз скрикнув: — Юленько, я ніколи не зможу тебе забути! Я ж люблю тебе, люблю! Повір!
— Не вірю, Вікторе. Вибач мені. Не можу, не можу повірити. Не можу забути, як ти вчив Софу плавати, як кудись поспішав з нею, зовсім забувши про мене. Як потім я вийшла на вулицю... сама.
— Юлю, я доведу тобі, що це — помилка! Я доведу тобі! Повір! Я тобі поклянусь! Чим тобі поклястись?
— Не треба... Вже пізно, Вікторе. Я ніколи не побажаю тобі такої ночі, яка була вчора в мене...
— А я... ходив під вікнами твого будинку, хотів зайти, та був пізній час. Я був дуже здивований, коли переконався, що ти пішла сама додому. А хотів так багато тобі сказати. Потім на мене напав відчай...
— Чому ж? Тобі ж було напевне так гарно з Софою. Адже ти провів її додому. У вас була така інтимна розмова.
Він хотів заперечити, та Юля рішуче сказала:
— Не треба! Не принижуй себе брехнею! Хай ти залишишся в моїй згадці таким, як я тебе знала... Прощай, Вікторе!
Вона раптом узяла його за руку і якусь мить з глибоким жалем вдивлялася в його обличчя. Потім, як дихання, в неї злетіло з губ:
— Прощай! Не йди за мною!
Вона повернулась і швидко пішла алеєю — мимо берізок, мимо молодих каштанів, посріблених памороззю.
27
Рівно о п’ятій Марійка проснулась від дзвінка будильника. За вікнами було ще темно, надворі немов коливалася сіра каламуть.
Відразу ж дівчина скинула ковдру і почала швидко вдягатися. Вона виробила у собі звичку не гаяти жодної хвилини.
Але сьогодні Марійка навіть не зробила зарядку, а лише нашвидку витерла тіло мокрим рушником.
Вона поспішала. Одягла найкраще плаття, усміхнулась до себе в дзеркало: була так гарно вбрана і така доросла! В цей ранній час усе здавалось їй незвичайним, святковим. Ще вчора вона домовилась з Жуковою, що о п’ятій з чвертю вони будуть на виборчій дільниці, щоб проголосувати першими.
Хотіла вже йти, та погляд затримався на порожньому ліжку матері.
І досі до неї в клініку не пускали. Марійка передавала їй записки, мати теж відповідала записками, заспокоювала дочку, запевняла, що скоро видужає і повернеться додому. Та з деякого часу дівчина відчувала важкий сум. Тривога ятрила серце.
Марійка сіла на ліжко, тихо заплакала. Сьогодні б вона пішла з матір’ю голосувати вдвох. І як би матуся раділа, з якою б гордістю поглядала на дочку!
Перемогла себе, витерла сльози. Вже, мабуть, на неї чекають.
Вони зустрілись точно в призначений час. Юля Жукова теж прийшла по-святковому вдягнена, стримана, майже сувора.
До початку голосування лишалося ще майже сорок хвилин. Подруги ввійшли в зал і були дуже здивовані, побачивши там двох хлоп’ят. Це були Микола Сухопара і Юша Кочетков.
— А ви чому тут? — вигукнула Марійка.— От ще виборці!
— А ми тут біля карти! — показав Кочетков на стіну.— Це Сухопара робив і ще піонери з п’ятого!
Він стояв струнко, як на варті, у високих чобітках і в куцому, отороченому хутром кожушку, який не прикривав суконних штанів-галіфе.
Всі глянули на карту-макет. Сухопара натиснув кнопку, і враз спалахнула лампочка, освітивши мініатюрну споруду з написом: "Каховська ГЕС".
— Ах ви ж такі! — вихопилось у Юлі.— Молодці!
Цієї миті до залу поспішно увійшов дідусь, якого відразу ж упізнала Марійка. Він теж упізнав її і жваво привітався:
— А, товариш агітатор! Здрастуйте! Не забули, де стрічались? Ви мені ще на карті показували, де працює мій синок, Григорій Гаврилович. Тільки що ж це таке, скажіть, будь ласка? Що це таке, питаю? Я — пенсіонер, мені шістдесят п’ять ось незабаром минає. Я так поспішав, так поспішав, а ви он що!
— Що трапилося? — втрутилася Жукова.— Пробачте, мені здалося, що ви нас хочете за щось полаяти.
— Себе, себе лаю за те, що спізнився! Отак поспішав, думав, що перший проголосую. Я минулого разу був перший. А тут уже ви!
— Будь ласка, і тепер голосуйте першими, а ми вже за вами,— вирішила справу Юля.
Дідусь погодився і, задоволено щось бурмочучи, відійшов і сів у крісло. Але о шостій, коли розчинилися двері виборчої дільниці, він раптом змінив свій намір:
— Вибачте, голубоньки, мене старого! І як я не здогадався, що ви ж уперше голосуєте! А якщо вперше, то й голосуйте першими!
Марійка одержала бюлетень.
— Сюди, тут кабіни,— запросив її юнак з червоною пов’язкою на рукаві.
Марійка відгорнула важку портьєру. В кабіні на столику лежали олівці. "Що ж я маю тут зробити? Ах, так, треба згорнути вчетверо бюлетень".
Та вона не поспішала з цим. Хвилюючись, узяла олівець, для чогось легенько вколола собі гострим кінцем долоню. І раптом зрозуміла, що не може вийти звідси, доки не висловить те світле, незвичайне почуття, яке сповнює її серце.
Хутко присіла на край стільця. Написати про все: що вона голосує сьогодні вперше, що цей день для неї — свято, що вона клянеться не шкодувати для Батьківщини ні сил, ні здоров’я, і, якщо треба, то віддасть і життя за неї...
Але на бюлетені вона зробила лише короткий напис, всього кілька слів: "За щастя народу!" І потай здивувалась, що висловила в них усе, що хотіла сказати...
В сусідній кімнаті стояли урни, оповиті гарячим кумачем, навколо майоріла жива повінь квітів, схилялись із стін багряні прапори.
Глянула, а за столом, між членами виборчої комісії — директор школи Тетяна Максимівна.