Мусив би знати звичай батьківський.
— Це ж не хата!
— Тим паче. Храм! Храм краси, історії, храм зодчества козацького… А ви як у конюшні…
— Замовч, діду! Бо в нас за такі речі... раз — і кишки вон на телефон! Ти ж бачиш, при шаблі я: один мах — і дух з тебе випущу!
— Мій дух, парубче, не боїться тебе.
— Овва? — Штереверя взявся в боки перед професором, здивований. — Невмирущий ти? Ні куля, ні шабля тебе не бере? А якщо попробую оцією...
— Ти мене шаблею не лякай... Чуєш, пороги на Дніпрі ревуть? І могили гомонять, і вітри гудуть? То все мої спільники! Діло моє віки переживе! Рєпін мене для вічності малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу!
Голос Яворницького лунав у соборі дужо і владно. Зовсім, видно, його не лякала збройна ватага.
В одного з махновців, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав із рук і кремінь, і губку. Кинув, сердито затоптував ногою.
— Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору!
— Ой, папашо, встрелимо! — весело погрозився кудлатий махновець, підбираючи кремінь з підлоги.
— Як маєш порожню макітру на плечах, стріляй! — бунтувався професор. — На твоєму боці сила, на моєму — правда. Сила розвіється, а правда ніколи!
Роздуднілий гнівний голос його дуднів на весь собор, аж надворі почули, гукнули звідти:
— Ведіть професора сюди! Сам Нестір Іванович допит йому вчинить.
І от вони стоять двоє перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотій з запорозькими вусами і перед ним обвішаний зброєю, грізноокий, з масними патлами на плечах володар стихії. Колючим своїм поглядом Махно просвердлює козарлюгу, а той на нього дивиться з-під насуплених брів навдивовижу спокійно.
— За що, професоре, з моїми хлопцями не помирився?
— За вогонь. Не креши, кажу, а він креше. Іч, найшовся Герострат із хутора Голопупиного... Йому хоч і спалити собор... А ти його будував?
"Чому він сміє так розмовляти зі мною про моїх орлів? — довбав його пильним поглядом Махно. — І чому я слухаю його? Чому терплю? Яка сила за ним? Чи що кругом уже морем комунія наплива? Чи справді смерті не боїться? Така відвага запорозька в ньому живе?"
— Тобі не подобається, професоре, моє військо чи мої ідеали?
Вус Яворницького сердито ворухнувсь:
— То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва — це не моя стихія...
Натовп колихнувся, оступивши Махна:
— Батьку! Та що ми з ним антимонію розводимо? Одразу ж видно — контра, ворог повстанства… У дядьківську вишиту сорочку вирядивсь, а дома, мабуть, буржуйські шуби міль проїдає!
Спохмурнів Махно, злі тонкі губи стиснулись, стали ще тоншими. "Та що це зі мною? Раніш би, діду, ти б у мене захарчав. За один такий погляд я б тебе на той світ... А зараз справді антимонію розводжу! До чогось прислухаюся в собі? Щось хочу почути? А що чую? Непримиренність твою? Ревіння порогів, що за тобою ревуть?.. Царя не злякався, але ж я тобі вище, ніж цар!"
— Джуру сюди! Ягора!
На лютий викрик Махна йому одразу ж випхнули з натовпу хлопця з батіжком. Махно ткнув йому в руку наган.
— На! Укокош! — кивнув на Яворницького. — Ціле військо він наше образив.
Наган важкий, тягне донизу незміцнілу руку, барабан набитий патронами — смертю набитий…
— Цілься! Цілься йому просто в кишки! — під’юджує натовп. —Натискуй! Плі!
Ноги підкошуються хлоп’яті, в очах темніє. Вислизнув із руки наган, упав на землю.
— Не буду!
— Чого?
— Не буду... і тольки!
Аж Махно заіржав холодним сміхом:
— Оце я люблю! Моя вдача. Мій характер! За це й тебе милую, — хизуючись власною великодушністю, звернувся до Яворницького. — Дарую життя! Що оковитої цареві не дав! А мені дав би?
— Музей у місті, — відповів Яворницький ухильно. — А місто ж не твоє, робітничі дружини тримають.
— За ковток оковитої місто візьму, — хвальковито відрізав Махно. — І в музей твій нагряну. Ось при мені шабля еміра бухарського, хочеш — на згадку в музеї залишу?
— В мене музей запорозький, — буркнув Яворницький. — Шукаю найперше те, що запорозькі зброярні давали. Славою налите збираю...
— А ще?
— ...та ще рало хлібороба беру. Леміш від давнього плуга... — Глянув на хлопця, ніби саме йому пояснював. — Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Дніпрі... Таке збираю.
Говорячи, Яворницький помітив, як уважно, жадібно слухає його хлопчик-недоліток, що тільки-но мав його укокошити. І наче вже йому одному професор оце розтлумачував, втямковував, що саме з усіх скарбів є для людини найцінніше.
— Метал зварити — це вам не юшку забовтати, хлопці... Кишки випускати й дурень зуміє. А таємниця майстрів, таємниця, скажімо, дамаської сталі... кому вона з вас відома?
І на Махна в сумовитім роздумі дививсь. "Ти людина-легенда, чому ж діла твої чорні? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобі? Чи світ іде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник... Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує..."
Штереверя випхався у золоті своїх риз наперед, з пузатою сулією в руці — певне, бажав поблазнювати перед отаманом:
— Професоре, а мені в твоєму музеї місце знайдеться? Годящий для історії?
Яворницький глянув на нього вивчально:
— Дещо й від тебе вона візьме. Вошу, може, на аркані... Чи самогону оту сулію... Бо що ж іще?
— О, та ти жартун, діду, — блимнув спідлоба Семенюта, швидкий до розправ. — Спустити б тобі штани та всипати за твої професорські жарти. Жити набридло?
Всі звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачі воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помітний знак братам Задовим, і ті одразу візьмуть старого під руки, ходім, діду, в проходочку, до тих акацій, а там дуло в потилицю і вусами в землю, будь ти історик, хоч переісторик... Та батько Махно розсудив інакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернії своїми лекціями про козаччину, простолюддю і навіть купцям їх читав, щоб грошей із своїх гаманів на розкопки давали. Так просвіти ж тепер і моїх хлопців, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звідки ти їх, героїв повстанства, повиганяв!
І Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнішав, подобрішав одразу і, звертаючись до натовпу, справді став про собор цей оповідати. Раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю. Того року закладали його, коли цариця-сука Січ розгромила. Полюбовник її По-тьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж — хоч вели нас на сустави рубати! — натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами!..
— Добре заливає старий опеньок, — кинув із натовпу рябощокий махновець у кудлатій папасі, а Яворницький, впіймавши його очима, враз прикипів до нахаби суворим поглядом:
— Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь її перед тими козацькими архітекторами, що собор цей тобі, ледащові, будували... Побачимо, що ти збудуєш.
Махно вловив у цьому ніби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатіщих своїх теоретиків.
— Розкажи йому, — ткнув на Яворницького, — про наш рух, бо лекції читає, а сам темний...
І Барон пішов перед старим викидати словесні колінця, вигинався, мов клоун на килимі. Про експеримент влади безвладної, про те, що стане цей гуляйпільський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого індивідуума... Знов згадав про цілковиту свободу, про той вічний абсолют, від якого професора скривило, наче від гіркого. Ти мені, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалі? Ти мені про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колін теліпається? Баронові здавалось, що він уже поклав старого на обидві лопатки, поклав та ще й Бакуніним та Карпократом зверху придавив. А собори оці — це не що інше, як кумирні, де тільки чад та фіміам, і стоять вони на перепоні до розвитку вільної особи, тому й дзвони з них треба стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже.
— Ну як? — вдоволений словозливою стріляного набатовця, глянув Махно на Яворницького.
— Та нічого, — відповів той. — Тільки шаблюка в нього, бачу не по зросту... До чого воно й дійде так. Кобуряки до колін, шаблі до п'ят... Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають. Колись, кажуть, люди були такі, що по лісах, як по траві, ходили, а тепер он які... Дрібнота. Коли й далі так піде, то стануть і зовсім як мишенята: по дванадцятеро в печі ціпами молотитимуть.
— Ох, діду, не забувай, що ми анархи!
— Мовчу. Знаю ж бо, від анарха до монарха недалеко.
Махнові сподобався жарт. Поляскав нагайкою по штиблету, шаблюку свою поправив, — вона теж була довжелезна, деколи аж землю орала, — відтак молодецьки випнув груди:
— Ось ти, Яворницький, думаєш про себе, що ти мудрець, що вся істина-правда тільки тобі відкрита, а я тобі скажу, що зараз такий час, коли вся правда отут, на вістрі моєї шаблюки!
— Може, може, — Яворницький згідливо й посмутніло кивнув головою. — У вас вона на вістрі шаблюки, а в мене отам, на верхах собору, на його шпилі.
І всі чомусь задерли голови туди, на шпиль, на маківку собору, задивились і примовкли на деякий час.
По хвилині мовчання Махно знову обернувсь до Яворницького:
— Про запорожців, кажуть, ти все позаписував, кожну росинку слави збираєш. А хто ж збиратиме нашу славу? Вона ж у тих самих степах росте, і погляд історії до неї прикутий.
Насупилось чоло Яворницького, понад голови махновців дивився козацький професор кудись на південь, і думки його, може, були зараз саме про той степ сонця, степ молодості, славної минувшини і прийдешності.
— Слава України, справді там вона, не розминутись би з нею...
Махнові ж своє муляло:
— Перекази козацькі, професоре, хай трохи постороняться, тепер у степах перекази про нас складають. Чи цього ти не чуєш?
— Чого? Чую. На базарах гомонять, що гроші ти нібито свої випустив з написом: "Гоп, кумо, не журись, в Махна гроші завелись"...