День, коли можна людей легально обдурювати, але мені нема кого дурити, а хіба самого себе. Багато, багато праці. За ці дні написав три статті і купу листів. Статті вислав до "Трибуни", до "Вістей", до "Грані". Завтра, здається, їду до Авґсбургу. Шерех повідомив, що треба поїхати туди у справі дозволу на видання МУРу. Отже треба поїхати… Хоч мені дуже не хотілося б.
3 квітня. Повернувся з Авґсбургу. Їздив даремно, бо справу з дозволом на видання МУРу вже полагоджено без мене Білецьким. Зустрівся з чисельними нашими "дигнитарами" та літераторами. Державин дорозгромлює українську літературу, Осьмачка рве і мече, Барка сміється і боїться, Кибалюк лається. Говорив з академічним Міяковським, який також "невдоволений"… Мені вручено посланіє Державина такого змісту:
"Одвертай лист до Івана Багряного.
Високоповажаний Іване Павловичу!
Не вважаючи за доцільне – і не припускаючи, щоб Ви вважали за доцільне – множити принципові розходження, дозволю собі звернути Вашу увагу на таке: двічі висловлений Вами на засіданні З’їзду МУР від 16.3.1947 здогад, буцім то вжита мною в огляді нашої літературної прози словосполука "літературний плебс" скерована на читачів і означає певні (або й усі) читацькі кола наші – жадною мірою не відповідає і не може відповідати до справжнього сенсу моїх слів.
Щоправда, я не заперечую і не дисимулюю існування та великої негативної ваги інтелектуально-культурного плебсу серед нашого читацтва (зараховуючи до того плебсу тих, приміром, хто тужачи за – Богові дяка! – неіснуючим українським Єсеніном, розкуповує Єсеніна російського). Проте, не визнаючи за читацтвом жадної конструктивної ролі в литературному процесі, і ніколи не міг би назвати читацький плебс "літературним" плебсом, а хіба що плебсом, засадничо ворожим літературному мистецтву.
Отже, під літературним плебсом я розумію аж ніяк не читацтво або будь-яку частину цього останнього, тільки певний – низького інтелектуально-культурного рівня – прошарок наших літераторів, а насамперед те поширене явище, яке я ще рік тому визначив, як плужанство чи неоплужанство (див. мій артикль "Проблема стилів і плужанство за кордоном", Науково-літературний збірник "Світання" ч. 1, 1946), і супроти якого моє становище лишається незмінним, бо, як цілком слушно зазначив Улас Самчук, "у нас забагато плебсу", а одним з основних обов’язків критики є – боронити мистецтво, те мистецтво, що воно "родиться серед аристократії і вмирає серед плебсу" (Збірник МУР, 2. 99).
З правдивою пошаною, Володимир Державин" (30.3.1947).
Отаке. Дивуюся, чого цей лист скеровано до мене.
Ночував я в "університеті". Бувша конюшня обернулася в "університет", на його горищі "готель". Там живе один з Шаянових "перуністів" т. зв. Орлигора. Ну ж і засмерділось те повітря графоманією.
6 квітня. Погода зіпсулась – холод, сиро, осінно. Бридкий, ледачий настрій. Рятує лектура – спомини Ґроссер-Рільке. Дістав пару листів і між ними Є. М. Він намагається затерти погане враження, викликане ним попереднім листуванням. Дарма. У мене відпало бажання аж так надто "возитись" з Маланюком. Мені також хотілося б перед кимось поскиглити та немає перед ким. І так краще.
А тут ось ще один "шляґ". Сторчове письмо того ж Державина… Дуже прикметне, а тому нотую:
"4.4.1947. До Правління Об’єднання письменників МУР.
Група членів Об’єднання письмеників МУР, зосереджена навколо незалежного літературного альманаху "Світання", вважає за свій обов’язок рішуче протестувати проти зімпровізованої на засіданні з’їзду МУР (від 16 березня 1947) публічної заохоти п. Тодося Осьмачку до поворотного вступу до Об’єднання письменників МУР: обминаючи непристойність неодноразових попередніх виступів п. Т. Осьмачки, скерованих на зниження авторитету Об’єднання письменників МУР і добре відомих його Правлінню, а також залишаючи осторонь питання про мистецький рівень літературної продукції п. Т. Осьмачки (яке ми згодні розглядати, як дискусійне) – вважаємо ту публічну спробу за демонстрацію солідарности певних членів МУР з дифамаційним нарисом п. Т. Осьмачки, надрукованим у 2-му числі "Літературного зошита" (під заголовком "Мудрець", новеля) і скерованим проти пам’яті одного з найвизначніших світил української філології, до того ж – репресованого нашим національним ворогом і, найправдоподібніше, закатованого на засланні. Публікація того роду нарису становить ганебну пляму на нашій емігрантській пресі і внеможливлює для нас співробітництво з "Літературним зошитом", аж доки редакція цього останнього виявить належним чином своє негативне ставлення до тієї прикрої події.
С. Гординський, Мих. Орест, В. Державин, В. Шаян, А. Гарасевич, Чорний Юрій…"
Зрозуміло. Це вже п’ятий протест цього сузір’я на мою адресу. Бідний "Літературний зошит", нікого він не вдовольнив. Але те найгірше ще прийде. Проти нього поважно зброяться "партії". Увага, увага!
Своєрідний, поражений неврастенією, ми народ. Багато думаю про ці комплекси… І про МУР, як їх концентрацію. Настрій – фу! Не видно кінця цим бридням.
Вже пізно. Місячно. Таня читає рукопис Докії Гуменної "Діти чумацького шляху". Тихо, холодно… Треба йти до ліжка і не можу зрушитись з місця.
11 квітня. Сонце. Воно падає просто на мій стіл. Великодна п’ятниця. Побував в бібліотеці і випозичив Густава Шроєра. Маю, порівнюючи, добрий настрій, хоча минулу ніч все борюкався з різними драконами. Думка про безперспективність нашої справи не дає спокою. І таке ось непорозуміння: назовні тримаюсь і підтримую інших, але сам по собі "слаб і смірітся ґатов", як каже Блок.
15 квітня. Під соняшною благодаттю, за ясних теплих днів та зоряних свіжих ночей, відсвяткували ми наш Великдень. Прибула до нас з Діллінґену Докія Гуменна, були також Галя й Іван Багряні з Ульму, до них долучились Нитченко й Веретенченко і ми всі разом гостились, гостились і гостились "від хати до хати". А скільки розмов, дискусій, "поученій Мономаха". Я доказував всім і вся, а особливо героїчному Багряному, що ми мусимо знаходити між нами контакти. Не можемо дертися за ніщо. Всі ті наші розходження кругле ніщо, дірка з бублика, виїдине яйце… Ми договорились навіть до того, що Багряний погодився співпрацювати в "Грані"… Я був на верху блаженства… Може… А може… Може ми все таки маємо шпетку якогось глузду…
Гарні пара днів. Але вже минулися. Настали знов будні… Стратив ритм діяння, але треба знов розгойдуватись. Вчора вже бачився з Т. Бульбою, сьогодні написав купу листів і вислав аркуш коректи з другої половини "Юність Василя Шеремети".
20 квітня. Бух-тарах! Блискавки і громи, землетруси й вулькани. Настрій самогубця. Купа листів, а між ними спішний Багряного, спішний Костецького, не спішний Шереха і зовсім нормальний Гуменної.
Перш за все, спішний Багряного:
"Дорогий Уласе Олексієвичу!
Отже, – слава "хоробрим". Сьогодні вночі мені і п. Малярові зроблено таку обструкцію, що перекреслює всі мої зроблені уступки в позавчорашній нашій розмові в питанні участи українського письменника, що будь-як зв’язана з тими "хоробрими". А саме – сьогодні опівночі побито вікна мені й Малярові. Це було супроводжене ще й відповідним акомпаніяментом. Причім – бито вікна двохкілограмовими шматками чавуна.
Зроблено це знаними "хоробрими" фахівцями від громадської війни з-під прапору Вовчуків і інших милих друзів. З нашого боку не було подано до того ніяких причин – ми собі спали, тобто до початку погрому.
Отже слава "хоробрим"… І взагалі – слава!
Дуже мені прикро і боляче, дорогий Уласе Олексійовичу, було відчути, що Ваша моральна підтримка цієї банди дала враз себе знати, цебто маю на увазі ту статтю. Ось так добрі наміри обертаються на зле. В кожнім разі, коли п’яні хами поносили моє ім’я, то підпиралися Вашим.
Такі то справи.
А тепер мені абсолютно байдуже, чи хтось з авторитетних людей забере тут слово і чи стане в обороні мого імени і моєї голови, чи ні. Я звик, що всі чемно чи трусливо мовчать і не реагують на хамство. І я вже переконався, що цивільна мужність – то дуже рідке явище серед нашого громадянства, а особливо серед нашої т. зв. еліти. Можу тільки крикнути: "Слава "хоробрим"!"
Отже – мені не ходить чи хтось забере голос. Я не потрібую.
Хочу тільки сказати – вицофую все, що було сказано 13/IV і вертаюсь до того, що було мною сказано 12/IV увечорі. Категорично і безповоротно.
Ніякі "Грані", ніякі "Трибуни".
Ніякі мотиви, і ніякі міркування не виправдають співпрацю там. Пишіть всі славу "хоробрим", а я кричатиму поки й живий "ганьба" і боротимусь з тим усім національним хамством, моральним і фізичним бандитизмом.
І в мені говорить не особистий мотив, повірте, Уласе Олексійовичу, що ні. Коли б Ви знали, що тут творилося.
А сьогодні однодумці і співучасники тієї "хороброї" банди намагаються все замазати… Ні, я не годен того спокійно писати, знаючи, що ідейними натхненниками того є таки наші з Вами колеги і соратники – члени МУРу – Клени, Косачі, Петрови та Державний.
Так.
І я обрубаю собі руку, коли вона напише хоч один рядок для друку поруч з ними.
Ось це і все, що я хотів сказати тут.
Коротше – на свою участь в проектованім журналі ("Грань" У. С.) згоди не даю.
Якщо ж хтось використає моє ім’я без моєї волі – то поставлю питання про моє перебування в МУРІ, але, як то кажуть, "хряпнувши дверима скільки буде моєї сили". Позатим вітаю. Тисну руку.
З пошаною до Вас – І. Багряний… 16 квітня 1947"…
Що маю сказати? Коментар! Отже наслідки, що їх ми передбачили з появою "Наша боротьба" партії мого друга Багряного і яких мій друг не хотів визнати, "на ліцо". Слава "хоробрим"? Так. Це він кпиться з мене. Це моя стаття "Розмова з хоробрими" – великоднє – "Христос Воскрес!" – число за 13те квітня "Української Трибуни", за яку ми недавно домовились з Вовчуком і яка мала бути жестом примирення наших політичних жабо-мишодраківок.
Послухаймо, що та "Розмова з хоробрими" хотіла сказати:
"…Маємо партії, групи, організації. Не завжди розумію, чому вони існують. Дехто скаже: щоб сваритись. Не хочемо вульгаризувати дійсности, але дозвольте також можливість бачити її шляхетнішим поглядом. Інколи дійсно не можна додуматись, чому у нас є ті організації. Знаю всі наші За і наші Проти. Не буду їх розбирати по літерах, скажу тільки: всі вони не варті доброго слова, щоб можна дійсно виправдати існування двох "сужів", двох "політв’язнів", двох студентських формацій.