Машиніст… Це смішно, але у нас чомусь витворилось поняття, що машиністи, люди техніки, мусять обов’язково бути початком деградації в бік пролетарства. Чому це — не розберу. Така чудова роля — механіка, мудрість, ціла філософія матерії і одночасно — злиденне пролетарство. Я маю на увазі пролетарство духове. Мені просто, Іване, видається, що пролетар — це передовсім дегенерація. Дегенерація низів і так само дегенерація аристократії — інтелігентщина. Треба направду дивуватися, що як тільки здоровий, розумний, повнокровний мужик сяде на машину, він одразу починає дуріти, ніби замотиличина вівця. А все тому, що ті ідіоти нагорі (ти вибач мені за вислів), ті огидні відпадки інтелігентщини, що звуть себе Кропоткіними, витворюють той мерзенний клімат. Дурні! Екстракт дурнів! Вони не знають сенсу життя, їм перевернулись догори ногами мозки. Я бачив таких інтелігентів, тих так званих соціалістів… Маєш — маленька копія — Микола Степанович. Це… це… це, скажу тобі, люди просто струхлявілі. Розбиті своєрідним паралічем. У них заражена кров. Вони втратили ясність погляду на речі… На намацальні речі… На безперечну очевидність.
— Я взагалі не збагну, на який чорт потрібний той цілий соціалізм. І що це таке? — каже Іван.
— Це ніби має бути теорія такого соціального ладу, що потрапив би узгіднити соціальні нерівності між людьми.
— В засаді це правильно.
— Так. В засаді. Про засаду не говоримо. Говоримо лише про неприродність речі. Чому не взятись до організації насамперед людського мозку? Тож не від теорії, а від практики буде залежати, чи буде лад, чи його не буде. Я не вірю, що наші люди, позбавлені здібності логічно міркувати про найпримітивніші речі, зможуть організувати чисто зовнішніми, механічними засобами неймовірно складні і замотані психобіологічні явища, якими є соціальне співжиття людей. Виключена річ. Неможливо! Ти в це віриш?
— Ні.
— Я також ні. Ми, Морози, в таке повірити не можемо. Ми дуже добре знаємо, що організувати життя можна тільки шляхом логічного, розумного і зумовленого конкретною потребою рішення передовсім не так основних істин, як різного роду деталів. Бо назагал життя само в собі дає рішення. Це те саме, що в природі фізичних явищ. Бог нам в загальному дає пори року, дає росу і дощ, і вже від нас залежить, щоб ми той дощ використали. Коли не посіємо вчасно, коли не зберемо перед сльотою, коли дозволимо згнити чи перерости — нічого не буде. Те саме і в ділянці явищ соціальних, чи яких хоч. А наші розм’якшені мозки гадають, що варто перевести певні реформи, як уже все само собою станеться. Я тобі, Іване, кажу, що за кріпацтва в основному не могло життя бути гіршим, ніж тепер. Кріпацтво при досконалому управлінні людьми могло принести тільки користі. І на цьому принципі було цей лад збудовано. Де був господар, потрібна людина при кермі, там усе буяло. Але кріпацтво давало в руки шанси недосконалим індивідумам сугубо зловживати своєю недосконалістю. І тому цей лад був злий. Те саме і монархізм, те саме буде і при соціалізмі. От побачиш. Дурні наші люди візьмуть у руки владу і все загирять. Все згине.
— Я думаю — до того не дійде, — каже Іван. — Мені здається, що багато в нас і цілком розумних людей.
— Це цілком правильно. Однак "розумні люди" якраз завдяки тому, що вони розумні, програють на користь дурнів. Дурнів завжди більше. Дурні завжди активніші. Дурні своєю дурістю шкодять і собі, і іншим. Активність розумних — це активність конструкторів на протилежність чисто деструктивній активності дурнів. Легко і швидко розбити кожну річ. Вони ж і кажуть: "До аснаванья всьо разрушім". Ти, наприклад, підеш щось на цій землі розрушать? Та ніколи. А дурень піде і розрушить, і покине. Навіть буде казати, що він іде, щоб будувати нове, щоб направити, щоб зробити рай. Дурень таке тобі скаже, бо кожна дурна людина хоче виправдати свою дурість — так само, як кожна злочинна людина — свою злочинність. І я тобі скажу: наші народні маси — це найдурніші маси серед цивілізованих народів Європи. І мені здається, що такі злочинці, як Кропоткін, якраз чигають на ту глупоту, щоб при допомозі її перевернути все догори ногами.
— Тепер, Андрію, не Кропоткін…
Андрій перебиває: — я знаю. Ленін. Це те саме. Це всеросійська глупота, піднесена в квадрат. Ленін, по-моєму, найбільший дурень, якого бачив світ. Це тупа людина, що повірила, що Карл Маркс, якого ніхто з нас не бачив, не знає і знати, очевидно, не буде, створив саме для Росії відповідне вчення, як маємо ми тут, на цій ось землі, жити. Трагічне в світовому масштабі непорозуміння.
Брати вже захопились мовою. Особливо Андрій. Іван зовсім йому не перечив, бо цілком з ним погоджувався. Ці слова також і його слова. Він тільки не завжди потрапив їх належно висловити. Вони пішли в сад і були б забули за всі справи, коли б їх не привела до притомності Таня.
— Таня! — крикнув Андрій. Залишив Івана і побіг до хати. Йому було дещо ніяково перед собою, що не втримався, що навіть сьогодні почав висловлювати речі, що йшли зовсім урозріз із цілим наставленням дня. Він почав швидко надолужувати втрачене. Біг сюди, туди, оформлював остаточно стіл, переодягався і всіх переодягатись змушував.
— Хлопці, хлопці! Вилазьте з буднів! — кричав він, і Іван, що ніяк не вірив у поважність вимог щодо фрака, був все-таки змушений підпорядкуватися карколомному наказові Андрія. Він пішов до Тані, Таня вийняла фрак, сорочки, манжети, краватки, спінки[7]. Все те роками лежало і покривалося цвіллю. Потрібно вжити залізка[8], певних зусиль щітки, щоб усе те знов набрало свого вигляду. Природа фрака така, що вимагає тяглості плекання, і Іван був здивований, як дійсно нелегко переходити стадії зростання знизу догори і як легко рухатись навпаки. І коли він таки опинився в фраку і його в такому вигляді побачив Андрій, брати обнялися. Чому це вони зробили? Вони були обидва високі, стрункі, рівні, чисті і… гарні. Що тут казати. Іван був гарний. Плечистий, міцний мужчина, з туго обтягнутим станом, з міцно закроєним обличчям, на якому кожна частина була в гармонії з цілістю. Андрій щойно зараз побачив контраст між щоденністю і святочністю. Те саме відчув Іван. Він надто довго носив на своїх плечах вояцьку шинелю з твердого сірого сукна, після якусь капоту полоненого, потім, уже дома, перероблені куртки з військового одягу. Це вже стало звичним. Він забув, що колись мав інший одяг, в якому появлявся на прийняттях у знаних людей — Кочубеїв, Милорадовичів, де його, мужицького сина, всі ті потомки голосних аристократів вітали і приймали з не меншою помпою і шаною, як першого-кращого столичного лева. Іван тоді був свіжою, чистою і потрібною людиною. Війна вирвала його з того середовища, примусила забути про смак до одежі, і ось Андрій змусив його вернутись назад. Так. Так мусить бути. "Війна скінчилась", — каже Андрій.
Андрій своєю наполегливістю змусив усіх повернутись назад до передвійни. Цілий будинок заблищав. Навіть "пролетар" Сопрон був змушений підв’язати чорну краватку і краще помити руки. Таня виявилась красунею. Витягнула з забуття свою темно-синю оксамитову сукню. Андрій власними руками пришпилив їй до лівого плеча розкішну шовкову, яскраво-червоного кольору квітку, потім обняв сестру і зі справжньою пристрастю поцілував її в уста, як чужу жінку. Потім він взявся за свого батька. Старий і сам любив порядок, але сьогодні його білий, чистий, м’який волос голови й бороди блищав справжнім сріблом. Його вже старий сурдут був післаний на кухню і повернувся випрасуваним, мов на шлюб. Старий мовчки одягнув його і подивився на свої чоботи.
— Ну, от… Ти, Андрію, змусив ще й мене чепуритись.
Потім Петро, потім Катерина Львівна, далі Василько і Михайло. Андрій уважав, що треба всіх доглянути. Але, розуміється, Іван і Татяна на першому місці. Особливо Іван… Андрій весь час підходив і підходив до брата. Сміючись міцними, білими зубами, він поплескував брата по плечі: — Що скажеш? Га!
— Ну, ну, Андрію! Досить уже!
— Так, тепер ще раз закурімо!
Закурили. Андрій курив не дуже охоче. Не мав ще справжньої звички курця, однак в його уяві цигарка інколи доповнює людину, особливо чоловічої статі. Це, зрештою, — він сам признався — глупо, але ця мала глупота була дозволена. Тут відігравала роль показова естетика. Що зробити, коли Андрій любить деякі явища і вважає, що вони якраз такими повинні бути в їх службі людині.
IV
Котра вже година? Власне наближається обід, мабуть, уже дванадцята. Здається, все на своєму місці. Залишається чекання. Іван знов помічає, що спокій залишає його. Можливо, це глупо, що він причепурився в цей залежаний фрак. Йде до Таниної кімнати і заглядає до дзеркала. Ні. Здається, все в порядку. Фрак, як фрак, все на своєму місці. Вже ось закурює третю цигарку. Це негаразд, а думка тримається все тієї самої теми.
"Вони, здається, потрапили все зробити краще, ніж я", — думає Іван, маючи на увазі Андрія та Татяну. "Все, здається, добре складається. Зайві побоювання. Мар’яна сказала все виразно — і тоді, і вчора. Хоча не було сказано багато слів, але все інше вказує, що вона вже зжилася з цією думкою і вважає її своєю".
Нарешті з криком "приїхали" вривається Василь. Перед вікнами з брязкотом балабонів проїхало двоє саней. В домі зчинився рух, шум, стукіт. Андрій з лайкою на кучерів погнався через кухню на двір. Ідіоти. Вони мали під’їхати до переднього входу. Тепер гості мусять входити через кухню. З саней висипались дами в шубах, у високих хутрових комірах, в теплому взутті. Вивалився зі своєю рудою буркою Микола Степанович і з своєю чорною вовнистою шубою Афоген Васильович. Рухливий, ошубканий гурт ввалюється до передсіння, до кухні, починається вітання, викрики, цілунки. Кухня завалюється вовнистими одягами, і все товариство, хукаючи і тупаючи, заповняє передпокій.
— Іване Григоровичу! З Різдвом Христовим! — басить Микола Степанович.
— А яка чудова дорога! Іскриться сніг! — говорить Марія Олександрівна.
— Це, так екать, панове, тріумф! Ми їхали, мов на параді, — гомонить Афоген Васильович.
— Головне, що ні разу не перекинулись, — зауважує Наталія Петрівна. — Добридень, Григоре Івановичу!
Ольга робить кнікс. Вона зовсім скромна і заховується, як у чужих людей.