Потисли один одному руки. Але ж ніч ще не минула, і Лужінський мав знову ходити вулицями чужого міста, чекаючи ранку.
— Пан Станіслав не має ж у цьому місті пристановища. На умовах абсолютної довіри пропоную відпочити в мене.
— В поліції? Одначе пан Рашевич не зовсім покладається на свою ту... пам'ять.
— Абсолютно щиро... і для вас цілком безпечно. Маю тут пристановище. Нас, поляків, так мало в Сету-балі, така нудота. В Кримбрі нас кілька, зживаємося, звикаємо. До речі, пан Станіслав туди ласкаво даватиме нам про себе знати.
Та він досить самовпевнений нахаба. Але... що вибереш краще в цих критичних умовах?
— Листівкою чи як?
— Абсолютно можна і листівкою. Та ми ще домовимося тут. Зайдім...— показав рукою на будинок поліції порту Сетубал.
Блискавичні думки якусь мить навіть запаморочили були голову. Лужінський вирішував: бити, а чи просто повернутись і зникнути за рогом? Трохи вайлуватий від жиру Рашевич не встигне добути револьвер — певне ж, є він у нього.
— На жаль, як бачите,— перебив ті думки Рашевич,— наша контора міститься тут, при поліції. Служу на пароплавстві. Кельнером у ресторані.
— Хе-е!— зітхнув Лужінський.— Чому б відразу не сказати, шановний пане Рашевич, я гадав, що ви, як вудкар, виводите щучку з мочара.
— Ха-ха-ха! Щучку з мочара! Але ж і кельнери ресторанів у нейтральних країнах...
— Теж шпигують?
— Абсолютно ні, але... працювати так працювати!
Він власним ключем відімкнув двері поруч з парадним входом до поліції і, поступившись, увів свого гостя до невеликої, досить занедбаної кімнати. Блимнуло світло. Лужінський оглядав кімнату, стоячи на одному місці. При світлі вона здалася майже зовсім не обжитою. Старий диван з латаною шкірою, навпроти понад стіною — ліжко, застелене лише ковдрою. Ікона бого-матері в почорнілім золоті, старий стіл, накритий новенькою цератою.
— Вечеряти немає нічогісінько,— мовив господар.— Будемо замикатися чи ні?
Чому він про це питає? Невже досі ще переконує в своїй щирості до мирного земляка-політемігранта. Лужінський лише махнув рукою. Це могло означати, що йому все одно! Кому тут потрібні двоє непомітних поляків?..
І сів на диван, замислившись. Спокою не було. Якщо цей Рашевич працює тут, у сусідньому приміщенні портової поліції, то він геніальність! Навіть Лужінський, битий конспіратор, ладен був повірити в безпечність цієї перемелетої еміграцією людини.
— Робіть, як завжди. Ви ж тут господар,— тільки й мовив, відчувши страшенну втому.
Лужінський ще спав, коли господар кімнати прокинувся і, не залежуючись, почав одягатися. Почувши те, підхопився й Лужінський.
— А чого ви, спочивайте. Мені на роботу.— І трошки згодом, побачивши, що Лужінський не лягає, додав: — Міцно спите, заздрю. Для конспіратора це небезпечно, але... тут нейтральна країна. Ключа, будь ласка, занесіть до портового ресторану. Там же і... поснідаєте. Тільки ключа покладете, прошу, просто на столі в час сніданку. Та плюньте ви на свої підозри. У нас є джентльменська угода, прошу. Дозвольте вже мені боятися вас у цій країні.
І пішов. Що він за людина, на яких ролях живе тут, їздячи з Сетубала до Кримбри і навпаки? Розібратись в цьому було важко, тепер уже зовсім заплутався Лужінський. Чув, як за дверима, в сінях, господар одягався, вовтузився і пішов, хряпнувши вихідними дверима.
В сусідньому приміщенні поліцейської дільниці починалося життя. Чути було голоси начальників і підлеглих.
Мерщій би звідси. І якомога далі. Надворі вже був пізній ранок. Якийсь поліцай на ганку окинув оком Лужінського. Поляк хазяйновито причинив двері і повернув ключа в замку. Поліцейському, очевидячки, цього було цілком досить — відвернувся і зійшов з ганку.
Лужінський, отже, тепер міг піти геть, забравши з собою й ключа. Напевне, здивується господар, розшуки почне. Портовий ресторан ось зовсім поруч. Пора — саме час сніданку. До ресторану поспішали моряки, жіноцтво. "Зайду",— вирішив Лужінський і, сміливо пройшовши повз поліцая, пірнув у скляні двері ресторану.
Спробував роздивитися, знайти свого "приятеля" хоч би для того, щоб віддати йому ключа......Тут як у вулику.
Чужі обличчя, байдужі погляди. Сів за найближчий порожній столик і майже грайливо поклав руку з ключем на чисту, ще не забруднену об'їдками церату столу.
Замовив лише каву з бутербродами, зачитався меню. Почув, як пройшов він позаду, хитнулася рука, вловивши з столу ключ. Лужінський підвів голову, озирнувся. Ледве впізнав огрядну спину свого земляка, Рашевича. Чорний піджак типу смокінга, лискучі штани, в правій кишені чітко викарбовувався браунінг. Навіть і хотів би помилитись, та важко було. Надто колоритна ця фігура.
Так і не підійшов більше, не озвався, десь загубившись у ресторанній метушні. Маневр з ключем йому цілком удався — значить, "прип'яв" земляка до себе, переконав і певен, що, де б той не ходив, ночувати повернеться до його поліцейської кімнати! Станіслав Лужін-ський тепер уже напевне був відданий самому собі та своїй долі.
"Давайте укладемо джентльменську угоду!" — згадав уже на вулиці.
— Давайте! — голосно згодився, бо був чомусь певний, що і тут почує його слова цей досвідчений шпик. Згадалася рідна країна, над якою знущається оскаженіла гітлерівська банда. А тут якась сита гнида курсує між Кримброю та Сетубалом, пильнує поляків в еміграції, сподівається зустрічей і там, на батьківщині. На щастя, рашевичі — одиниці, лише одиниці, на "зраненому тілі польського народу!..
Чимале портове місто відразу поглинуло Лужінського. Виконуючи своє основне завдання, Станіслав не забував і про доньку Марії Йосипівни. Розпитуватись про вулицю Катабанья не наважувався. Мусив розшукати міс Гревс без сторонньої допомоги, бо в кожному прохожому вбачав шпика. Адже саме вони такі швидкі на всіляку "допомогу" чужинцеві.
Треба пройти вулицями від набережної вгору,— може, десь таки натрапить на ту Катабанью. Що це — вулиця, а чи цілий район? Катабанья, 3... Певне, таки вулиця.
Чималий досвід запільника не обдурив інтуїцію. Катабанья — це був невеличкий майдан на взгір'ї, з якого мальовничою панорамою розкривалася затока океану. Будинок 3, напевне ж, добре видно було далеко з океану, а з будинку, з чолових його вікон третього поверху, та ще, скажімо, з добрим біноклем — затока і порт були як на долоні.
У списку пожильців цієї тихої пристані міс Гревс стояла останньою і записана була найпізніше, майже зовсім свіжим чорнилом. Допалюючи у вестибюлі цигарку, Лужінський уважно озирнувся. "Хвіст" був чистий. Жодних підозрілих гуляк, прохожих поблизу не побачив через широкі вікна вестибюля. На сходах теж не здибав нікого, бо рахувати шпиком дівчисько з кошиком, яке трапилося йому назустріч, він не міг.
Ніжний дзвінок ледве почувся на сходах, коли натиснув червону кнопку. Чому червона, коли на всіх дверях другого й першого поверху були білі?.. Відчинила літня жінка. Мовчки вислухала запитання, чи вдома міс Гревс, хитнула головою. Те, що жінка не пішла питати дозволу прийняти відвідувача, трохи дезорієнтувало гостя. Хто вона: служниця, а чи мати, сестра?
— До ваших послуг,— аж у передній кімнаті з диваном і важкими портьєрами, ледве розхиленими на вікнах, озвалася ця сама жінка.
Важко було відразу заговорити. Оглядав кімнату і... господиню, підкреслено просто одягнену. "Резидент!" — безпомилково визначив Лужінський. Жінка в притемненій кімнаті здалася не такою старою. Старанно прибрана голова, щільно закрита сукня і трохи усміхнені, як годиться для господині, уста зовсім преобразили її.
Сідаючи на запропонований жестом руки стілець, Лужінський почав з рекомендації:
— Пробачте, прошу, я не єсть ваш знайомий. Моє прізвище Крашевський, Ян Крашевський — політемігрант.
Жінка нахилила голову, мовляв,— беру до відома. Обійшла столик і сіла з другого боку. Розважний гість констатував для себе, що жінка в своєму житті наприймалася відвідувачів. Вона й не намагається якось приховувати свою роль резидента. Адже вона, мовляв, ре-зидентка не якоїсь другорядної держави...
— До вас я завітав з... намови знайомих. Власне, хочу просити принаймні поради, як перебратись мені на щасливий, позбавлений оцих жахів війни заокеанський континент. Буду дуже вдячний, міс Гревс, за цю дружню пораду і допомогу.
Лужінському не вперше говорити всяку нісенітницю, нав'язуючи розмову. Часом з перших же слів він ловив найменший рух брови, уст, очей співбесідника і по тому знав, вірять йому чи ні. Ця жінка, не мигнувши оком, не змінивши пози, дивилася йому просто в очі. Відчував, що не вистачить його в цім однобої, але ж і вона не кам'яна. Десь же настане її черга сказати бодай одну фразу.
— Як вам відомо, Європа зараз палає в огні війни. А що буде потім, важко собі навіть уявити...
— Потім... можуть бути комуністи, що ж тут гадати,— прорекла досить тихо і напрочуд ніжно. Засуджує вона таку перспективу, а чи радіє з неї?
— Господи! — щиро вигукнув Лужінський, вишукуючи найдипломатичнішу середину.— Ви, певне, жартуєте чи, може, лякаєте. Адже польський народ...
— Нація, а не народ! — самовпевнено заперечив той же ніжний голосок жінки.
— І здалося Лужінському, що з перевірки відвідувача господиня лишилася задоволена. Чи вірить словам, важко зрозуміти. Але найгіршого не припускає.
—Народ, нація... Знаєте, в наш час, прошу, важко вже розрізняти ці поняття. Гітлерівські війська, на жаль, не дуже дошукуються, скажімо, крайніх елементів, а кривдять заспіль усіх. Навіть найщиріших поляків.
— На жаль, на жаль. Це правда. Але що ж можу я, звичайна жінка?
— З іншого континенту,— підказав Лужінський, відчувши силу, як боєць у поєдинку, переважаючи опір ворога.
Посміхнулася. Енергійно підвелась і, діставши сигарети та приладдя для курива, подала це все на стіл. Гість з подякою взяв сигарету. Не запалюючи її, чекав.
— Що б же ви хотіли? Інженер, науковець, літератор?
— Інженер, прошу. В Кракові залишив незакінчений проект одної заводської... та це, власне, не має значення. Мені б треба лише якоїсь зачіпки,— Лужінський теж пильно вдивлявся в очі господині.— Тільки б зачіпки. До речі, містер Адам Безрух порадив мені...
Господиня схопилася з стільця, підійшла майже впритул до поляка.
— Ви знаєте Адама Безруха?
— Чудово знаю.