Все, що вона вигадує, – для тебе закон. Однак я... Я, як твій родич і друг, не буду мовчати.
– Я й не затикаю тобі рота.
– Мені здається, що вона – людина з якогось іншого світу, такого, де – інші уявлення про життя, інші вподобання.
Володя навіть радіє на це:
– Так! Вона з іншого світу, зі світу молодості! А ми з тобою вже відстали від того світу, старий.
– Я – не про це. У вас же різні інтереси в житті! Інші вподобання.
– Я слухаю, слухаю, – не слухає Володя.
– Яке у вас буде життя? Я вже не питаю, на які гроші ви взагалі збираєтеся жити?
Запитання повисає понад бильцями. Але:
– Я. Її. Люблю, – промовляє Володя.
– А, ну тоді пробач.
– Ти розумієш – я шаленію від неї, а ти – якісь копійки, басейн, ДеСеШа...
– Ну, якщо так, тоді... Пробач.
– Старий, я – приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, – вона наївна, романтична дівчина. Вона – як віск, розумієш?
– Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Нінині гроші на кооператив? Ну це ж – непорядно по відношенню до Ніни.
– Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги – і я все поверну, – вірить Вова.
– Коли це буде?
– А вона така... – хоче показати. – Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.
Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.
– Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її – треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: "інші інтереси, інші вподобання".
– Пробач мені, старий, якщо я був неправий, – увібгує свій дим Анатолій.
– Я знаю, що це все – нелегко. I ти – мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...
– Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п'ять.
Володя на це дивується, якщо не ображається:
– Та що ті п'ять... Продай кілька книжок, старий.
– Ти... що?? Я – не зможу таке... – починає одступатися з балкона Толя.
– Ну хочеш – я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...
– Ти ж знаєш – книги для мене – це все.
– ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них – добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги – ми повернемо.
Толя кліпає:
– Книжки?..
– Ну‑у... Або гроші. Виручай, старий.
– Ти взяв у мене почитати Монтеск'є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.
– Я поверну, старий.
– А Верхарна?
– I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.
– Гм. Усі вісім томів?
Балкон напружується. Але не Вова.
– Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...
– А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?
– Сенека... До чого тут Сенека? Їй же – все треба починати спочатку. Все! Розумієш?
– А Андре Жіда?
– Ну от, через якогось там жида. У мене це – на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.
Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.
– Я її – люблю.
– Едгар По, – каже Анатолій.
Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:
Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє – один необережний жест вартуватиме йому життя.
– Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, – не може од напруги промовити жінка.
– Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір – інакше я б нізащо...
– Я все зважила. Такому, такому як ти – не варто жити. Ти – соціально небезпечний.
Це приголомшує. Кого хоч.
– Як ти смієш!
– Смію.
Володя хапає повітря:
– Як ти можеш? Це ж – дідусева рушниця!
– Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб'ю, уб'ю, уб'ю тебе! – хоче натиснути.
Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:
– Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!
Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:
– "Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев'ятсот тридцять третього року".
Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.
Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.
Чутно лише, як крапає на кухні вода.
– Ну, навіщо... О, як ти схуд... Вово... ну, не треба. Вово, що ти робиш, Вово... О, як ти. О, о, о...
– .Вово, коли ти... відремонтуєш нарешті кран на кухні? Скільки разів, скільки разів треба про це нагадувати?
Танцювальний момент розпочинає Володя. Деякий час він стоїть нерухомо під музику в своїй неприродній поставі біля телефонової тумбочки, але коли нарешті починає рухатися, то видно, що за ним телефона – нема. А пластика його карколамна зумовлена тепер цілою
купою слюсарних інструментів, які він притискає до живота.
Танцюючи навколо кухонного крана, Володя лагодить його.
Потім танцює Соня, рухи її напівсонні, сомнамбулічні, вони імітують синхронне плавання. Жаль, що немає води. Вона, Соня, отже, сонно зникає в кімнаті.
Далі з'являється Христина Свиридівна, її промовистий танок зумовлює з'яву покійного професора, танцюють у парі:
– Скажи, скажи мені що‑небудь... – просить вона. – Ну, благаю тебе, бо ми так рідко бачимося...
– Хату, хату бережи!
– А ще що‑небудь?
– Хату, кажу, хату.
Танцюють іще. Професор робить прощальні рухи, прагне зникнути.
– Скажи ще, благаю... – просить стара жінка.
– Мені нарешті присвоєно звання академіка!
Христина Свиридівна вражено зупиняється.
Цієї миті професорові досить, щоби звільнитися. Зникає.
Натомість витанцьовує Ніна, вона своїм танцюванням псує кран і той знову починає текти.
На це дзюркотіння, заспаний, знову з'являється Володя з оберемком інструментів.
Не встигає він взятися обценьками за трубу, як позад нього виникає Ніна з рушницею. Кивком голови наказує Володі танцювати до ванної; коли ж той намагається прослизнути далі коридором, вона скеровує його пружним дотиком цівок.
– I де ти патрони береш?.. – стогне він.
Виймаючи з рушниці їх.
Зникають у ванні.
Лунає такий довгий, настирний дзвінок у двері. Володя заспано відчиняє, на порозі – Люся, за нею сяєво дня.
– Люся? – насилу крізь сон упізнає він.
– Ти пробачиш? – заходить вона, доки всі сплять.
– Люся?
– Володю, чого ж ти мені не сказав? – поспішає вона.
– Не сказав. Про що?
Він говорить навмисне голосно, однак в коридор ніхто не виходить.
– Ну, про те, що ти розлучився не фіктивно.
– Я – ніколи не робив із цього таємниці, всі в нас знали, що я – розлучився.
– Міг би мені скати, – зажурюється вона.
– Про що?
– Що ти хочеш одружитися знову.
Вона говорить дедалі тихіше, а він – голосніше:
– Ну, я тоді про це не думав іще...
– Ти не подумай, що я хотіла тебе одружити з собою. Просто – міг би мені правду сказати. От і все. Сказати правду, от і все.
Синхронно вмовкають. Однак Володя встигає:
– Повір, це в мене – серйозно. Я – приплив. Розумієш?
– Я дуже рада за тебе, Володю, ти ж плавець?
Хоче поцілувати його, однак – не вдається.
– Хто вона?
– Хто. Людина.
– Я така рада за тебе.
– Справді? Слухай, стара, ти – допоможеш їй вступити. Ти ж береш цих... болванів?
– Я – тільки з математики. Поговори зі своєю...
– Ніною?
– ...вона ж бере приватних з англійської.
Володя осяюється:
– Це – геніальна думка! Ти – з математики, вона – з англійської.
Спершу здається, що оживає репродуктор. Однак це голос Соні:
– Хто прийшов?
– Це – до тебе! – випалює, наче з дубельтівки він. Швидко з'являється з кімнати Соня в спортивному халатику:
– До мене?
Озирає Люсю, та одразу ладна тікати.
– Це твій... твоя репетитор.
– Репе... титор?
Люся зітхає.
– З математики. Для вузу, – пояснює Володя.
– Це – потім... Я, взагалі, по роботі. Мене прислали... Ось. Мене зовуть Люся...
Тицяє Володі конверт.
– Поздоровлення?
Соня бере в нього конверт, виймає гроші. Рахує.
– Тут сорок вісім, – пояснює Люся.
– Сорок вісім! А мене – Соня.
– Я зібрала, – далекою посмішкою проймається жінка Люся.
– А чого так багато так? З інституту? – дивується Соня.
– Я б не хотіла вам про це говорити, – резиґнує Люся.
– Говоріть! У нас із Вовою не мозе бути секретів у нас. Правда?
– Правда, – киває він.
– Володя всім на роботі заборгував, – продиктує Люся, – Навіть чорну касу... забрав.
– Володю! – спалахує Соня.
– Ну, й ніхто не хотів давати. На подарунок. Кажуть, нехай спершу поверне борги.
– Який милий новий звицяй такий. – Соня заліплює конверта. – Дарувати гросі в конверті! А то б ісце нанесли нозів та виделок таких. Правда, Вово? Набори такі.
Відповідає Люся:
– Я... зібрала, скільки могла.
– У нас Власенка, коли женили вдруге, пам'ятаєш? То він божився, що йому подарували вдруге той самий сервіз, що й першого разу! Точно: отак вони й циркулюють, – здогадується він.
– Ой, я так нервувалася, я так боялася, що вам не сподобається подарунок... – знічується давня співробітниця.
– Ну, що ти... – кліпає він.
– Я так боялася, що хотіла купити книжку. Я йшла і якраз стояв в буці Сенека.
– Сенека.
– Сенека. А тоді я згадала, що в тебе вже є Сенека. Листи його, пам'ятаєш?
– Нема в мене Сенеки, нема, – виправдовується, неначе перед Анатолієм, він.
– То, може, я зараз збігаю? Його ще не взяли, мабуть.
Бере конверт у Соні. Але та забирає назад.
– Який тут Сенека.
– Сенека. Ой, ти знаєш... Ти не повіриш! Там стояв іще Едгар По! Я куплю його вам!
Забирає конверт у Соні.
Володя заклопотано вдає безжурність:
– За скільки він там стояв?
Забирає конверт у Люсі.
– Усього за сорок п'ять... – втрачає гроші Люся.
– Едгар? – підсумовує Соня. – Коли в домі стільки витрат таких на весілля їх взагалі. Ну, я потім, коли ми станемо на ноги, я куплю тобі Едгара. I Сенеку тобі ту.
Люся не дочуває.
– Я завжди думала чомусь, що в тебе є Сенека. Я тобі його дістану й подарую. Це буде мій особистий подарунок вашій сім'ї. А потім ти даси мені його почитати?
Несподівано з‑за стіни виспівує голос Юри:
– А потім тато його в бук однесе.
Його уриває голос Ніни:
– Юро! Ти ж – обіцяв!
Витикається зі своєї кімнатки Анатолій:
– Привіт! Це хто?
"Хто" майже робить реверанс:
– По роботі.