Куди, мабуть, і переселили Клару Янівну й Розу. Але тоді, по молодості, доля тещі і мами його дитини мало цікавила Мироновича. Тепер він хотів би довідатися, може, навіть чимось допомогти матері, сину... Може, доньці... Бабусі, певне, нема, але займатися розшуками, видавати себе з головою йому вже не хотілося. Ні, він, Миронович, і цю свою таємницю, про яку, окрім Шора і Ади, не знає ніхто, також, напевне, візьме з собою в могилу.
Миронович лежав на верхній палубі елегантної італійської яхти позаду капітана Полла і спостерігав за зграйкою дельфінів, що супроводжували їх. Роксана ще милувалася собою в одній з п'яти спалень біля трельяжа і приміряла на себе японські купальники, які вони закупили ще в Києві.
Яхту час від часу кидало, особливо в ті моменти, коли хтось їм перетинав водний шлях, голубі хвилі з білими гребінцями розходились на два боки від його фарватерної лінії і одна з цих хвиль, ближча до "Королеви Анни", вдарялася в ніс яхти, і тоді Вітольд хапався за блискучі поручні палуби обома руками. На срібних нержавіючих поручнях, як і молдингах палуби, безтурботно гралися веселі сонячні зайчики і сліпили Вітольду очі. Він мружив їх і від солоних бризок, коли раптом непроханий вітер розвертався, підхоплював їх на льоту і кидав прямо в обличчя.
Вітольду згадалася світло-зелена Атлантика у районі острова Кі-Вест, коли він з Васьком Валяєм і Сашком Вовком приїхали на оглядини американських вілл у далекій, вічно-спекотній Флориді. Приплюснуті майже до землі розкішні полуденні котеджі переважно ховалися від ока і цунамі під вічнозеленими кронами пальм, що постійно захищали їх від природної стихії, беручи на себе перші удари шалених вітрів і високих океанських хвиль..
— У нас котеджі кращі, — похвалився Валяй. — Висотні стрункі красиві гіганти, що шпилями своїх ажурних круглих веж, наче титани, підпирають тихе українське небо.
Вовко заявив, що він тут не зможе жити.
— Це не для мене. Спекота, раптові тропічні зливи, перенасиченість повітря вологою і ось ці мікроскопічні кусючі москіти, що тобі не дають ні дихати, ні сховатися в тіні. Вічно за сіткою, мов за ґратами. Для мене достатньо одного разу побачити і запам'ятати... Сюди я не приїду жити ніколи...
Мироновичу і Валяю Флорида сподобалась. Особливо Маямі з його набережною на березі океану, численними ресторанами і кав'ярнями та казино, або, як кажуть американці — "касіно", — на бортах океанських лайнерів заввишки з добрячий київський хмарочос.
Вітольд тоді так само лежав на горішній палубі яхти, взятої ними напрокат з капітаном — американцем українського походження з куцим, мов хвіст зайця, прізвищем — Лан. Звали його Джордж, в перекладі українською — Юрко Лановий.
Легенький бриз охолоджував Вітольдове обличчя і накладав, краще, ніж будь-який паризький дизайнер, легенький, непомітний макіяж кольору полуденного сонця. Яскравий, живий відтінок здорового обличчя і дещо драматичні білі кола навколо очей, куди не потрапляли спекотні промені грайливого сонця.
Тоді, на Флориді, Валяй і Вовко вперше у своєму житті плавали на яхті. Вони сиділи на нижній палубі і, здавалось, руками могли зачерпнути теплі води Гольфстріму, що народжувався тут і відпливав у кругосвітню подорож маршрутом від берегів Америки до далеких північних вод Європи, зігріваючи її своїм теплом. Вони захоплювалися летючими рибками, що вилітали з води прямо перед носом яхти і летіли метрів сто або й більше чи то від "болта", як і Лан називав яхту, чи то від хижака, що полював на цих рибок. Мироновичу летючі рибки нагадували українських серпокрильців, що вилітають зі своїх гнізд у дніпровських кручах і летять низько над водою, не торкаючись поверхні сріблястих хвиль. Валяй і Вовко, наче діти, при першій з'яві цих дивовижних риб з крильцями вигукували, перебиваючи один одного:
— Он дивись! Одразу штук п'ять.
— І з мого боку так само летять. Поглянь-но сюди. Твої уже пірнули, а мої ще в повітрі...
Валяй тоді все-таки придбав одну віллу на узбережжі Флориди і загорівся бажанням купити негайно і яхту. Миронович вагався, а Вовко категорично відмовився.
— Далеко і душно. Я віддаю перевагу південному узбережжю Франції, — заявив він.
— Що ж, — посміхався Валяй. — Попечемося на Флориді, приїжджатимемо до тебе у Францію лікуватися.
"Отже, усі вони готують собі тил, про всяк випадок, — розмірковував тоді Миронович. — Знає кішка, чиє сало з'їла".
Миронович розумів, що так далі життя в країні тривати не може. Занадто стало воно контрастним після соціалізму з одноманітним обличчям. Одні стали страшенно бідними, ледь не на рівні жебраків і бомжів. Інші — страшенно багатими. На рівні султанів і шейхів. Пізно чи рано соціальний вибух у такій країні має відбутися. Народ може, не доведи Господи, знову взятися за кілки, за вила, і почне громити все і всіх підряд. Демократична за своїм духом і ментальністю Україна споконвіку народжувала своїх бунтівних вождів і отаманів.
"Щось ми з Папою робимо не те, — розмірковував над розбудовою держави Миронович. — Живемо начебто одним днем. Не бачимо історичної перспективи. Президентом вічно не будеш. Життя не дасть. Пізно чи рано і йому настає кінець. Отож, слід замислитися, що ж ти після себе залишиш. Добробут чи Руїну. Славу чи Ганьбу. Смерть чи Безсмертя. Невже про це Папа не думає, підгрібаючи під себе, під свою сім'ю все, що не так лежить? Колись неминуче цьому має настати кінець".
Миронович думав: "А чи не піти з цієї посади? Краще піти, поки не пізно. Чого мені ще треба? Стати президентом? При самозакоханому Папі, що дивиться і намагається наслідувати чи то російського імператора, чи то білоруського авторитарника, чи то азіатського туркменпашу..." І взагалі Миронович постійно дивувався, як такий "неотесаний Папа", або, як його постійно називав академік Ластовецький — "бригадир городньої бригади" став президентом такої великої держави. Просто йому посміхнулася приспана доля, яка спросоння, вочевидь, не розібралася — хто є хто. Цікаво, ким би він сьогодні був, аби його не вибрав народ? У ринковій системі? Бізнесменом? Навряд. Швидше за все — безініціативним безробітним, а може, й бомжем, якщо б рідні не допомогли. Мабуть, таки бомжем, — схилився до думки Миронович, — а бомж ніколи навіть до кандидата б не дотяг. Тепер і Папа став авторитарником. Жорстоким. Злим. Самозакоханим. Спробуй щось проти нього скажи. Чи без його дозволу висунься в кандидати. Знищить. Живцем у землю закопає. Плюнути б на це все. Купити б віллу на тих же самих офшорних островах, де розміщено більшість рахунків. Народити з Роксаною малих карапузів і хай би собі бігали робінзонами по золотому піску під полуденним сонцем і голубим небом..."
"Королева Анна" стишила хід. Полл Вільямс вивчав лоцманську мапу Середземного моря. Десь тут має бути мілководдя. Це й по забарвленню води видно. Миронович лежав на горішній палубі яхти, дивився вперед на зеленкуваті води моря, а згадував чомусь Розу, їхню спільну дитину та спокійну й в усьому зважену Клару Янівну. Він у них, в Святошині, недовго жив. Одружившись на Розі, він несподівано для себе помітив, що коли ти не шукаєш нареченої — наречені шукають тебе. Донька академіка Ластовецького — Альбіна зустрілася йому в бібліотеці. Струнка, височенька, у великих окулярах з поглядом розумних очей. Тоді йому чомусь хотілося мати таку вчену дівчину в окулярах. Чому? Не знає. Просто хотілося — і все. Може, тому, що в їхній сільській школі жодна дівчина не носила окулярів. І в цьому він вбачав певний для себе приємний шарм. Він уявляв, як Альбіна скидає перед цим окуляри, кладе їх на тумбочку біля ліжка, сама лягає горілиць і він перед собою бачить її умиротворене і надзвичайно вродливе дівоче обличчя з великими короткозорими сірими очима голубуватого відтінку. Так він після знайомства з Альбіною уявляв дочку академіка. Уже пізніше він переконався, що Альбіна без окулярів і справді така: лагідна, покірна, тиха і тільки після перших контактів, як він чув від когось з університетських хлопців, заводилася з півоберта. Це його в ній завжди захоплювало і самого заводило. Він чекав цієї зустрічі з таким інтересом, як чекають любителі кіно чергової зустрічі з улюбленою кінокартиною. Він не стільки, здавалося, насолоджувався, як милувався нею, такою, яку він собі колись намислив. Йому просто було цікаво це бачити, переживати, боротися і затуляти їй в хвилини екстазу рота рукою, яку вона могла прокусити до крові, якщо заздалегідь не дати їй в зубки ріжок подушки. Тоді вона відбивала зі злістю рукою той ріжок і він чув, як справді лунає "плач Ярославни" чи виграє "третя симфонія Бетховена". Він сумував за цими моментами з Альбіною. Але як тільки торкався побутової прози, Миронович одразу ж охолоджувався і давав собі слово: "Кину. Я більше не зможу жити у цій сім'ї, з цією дружиною, яку в орфографічних словниках називають неприємним словом "нечупара"". Він це слово сприймав як абревіатуру і розшифровував з подвійним підтекстом — нечувана пара.
Маючи неабиякий інтелект, Альбіна повністю була позбавлена відчуття краси. Вона не любила квітів. Принаймні, він не бачив, щоб вона їх садила у вазони чи поливала, оприскувала водою, витирала від пилюки листочки фікусів, пальм, як це робила його мати чи тимчасова, колишня — теща Клара Янівна, а особливо Роза — ця "малоросійська аристократка" зі знаменитим прізвищем — Безборотько. Він ніколи не бачив, щоб уранці після того, як Роза або її мати вставали, на підлозі, під ліжком валялися колготки, бюстгальтери, зібгані або й подерті панчохи. Щоб на кухні, поруч з салатом чи картоплею пюре стояла надрізана пачка прального порошку, що могла кожної миті від ненавмисного поруху руки впасти, і білий порошок — висипатися в салат, у підсмажену картоплю.
Він згадав випадок, коли поважний учений-академік Ераст Ластовецький поцікавився в доньки, що це за білий порошок поверх сметани.
— Сухе молоко, папа, — мовила вона з французьким наголосом.
Коли старий академік раптом перелякано заволав на всю квартиру і вибіг з їдальні з білою піною на посинілих губах, Альбіна заспокійливо мовила:
— Нічого страшного. Це всього-на-всього пральний порошок.