Вони проходять крізь життя, так ні разу й не спалахнувши, не лишивши по собі сліду анінайменшого. Ніхто не згадає їх, не спом'яне. А Павка... Це людина зовсім іншого складу душі. Діяльна. Енергійна. Виповнена бажань, стремлінь, які кличуть її в незвідане, незнане. А пізнання отого незвіданого, незнаного, а тим паче невідомого, несумісне зі спокоєм. Отже, неминучі горіння, боротьба. Навіть у наймирніший, найсупокійніший з першого погляду час... Боротьба в науці, в пізнанні, у будівництві нового життя, яке мало не щодня оновлюється. Значить, завжди в людському бутті є місце для мужності, для подвигу! Це може бути і у великому ділі, і в малому. Власне, малого подвигу не буває. Подвиг завжди великий... Навіть тоді, коли він стосується лише власного життя.
— Леоніде Івановичу,— обізвався Сагайдак, що досі слухав його принишкло,— це ви вже говорите не як лікар, а як учитель... Але тоді скажіть мені: якби Корчагін жив у наші дні, то, може б, не Юрій Гагарін, а він, Павка, першим полетів у космос, га?
Леоніда Івановича схвилювало те хлопцеве міркування і наївністю своєю, і безмежною щирістю. Лікар не волів одбутися ординарною відповіддю, хотілося сказати щось своє, але цю мить навіть не знав, як це зробити. Мовчки глянув на хворого, а в того очі якісь мовби незрячі, тільки пошерхлі губи щось шепчуть, повторюють якусь фразу. Нараз уже голосно, зраділо гукнув:
— Ви чуєте, їхні й прізвища якось однаково звучать: Павка Корчагін — Юрій Гагарін... Можна і в рядок вірша вставити... От здорово!
...Все те Леонід Іванович згадав тепер, піднімаючись на другий поверх травматологічного корпусу. У коридорі раптом зустрів Юрка. Йшов хлопець на милицях, уже не в лікарняному, а своєму, домашньому одязі, тільки з білим халатом-накидкою на плечах. Поряд — батько, мати, чергові сестра та лікарка.
— О, Леонід Іванович! — гукнув весело, помітивши хірурга.— Як добре, що ви прийшли...
Коли привітались, лікар сказав:
— Ну, так що ж, Юро, присядемо на щастя?
І першим опустився на тапчан, що стояв біля акваріума.
— Значить, вільному кораблю — велике плавання? — усміхнувся.
— Щоб дуже вільний, то й ні... Ось два якорі,— показав Сагайдак на костури.
— Про це я й хотів з тобою поговорити наостанку.
І лікар заходився пояснювати хлопцеві, як себе поводити. Казав притому, що тепер перший лікар собі він сам. Нога потребує звичайного фізичного навантаження, яке повинно систематично, але рівномірно зростати. Будуть ще болі, будуть труднощі, але найважче вже позаду.
— Проте екзамен,— м'яко зауважив Микола Петрович,— ще, здається, не кінчився?
— Тепер,— мовив хірург,— власне, зосталися... Як це у вас, учителів, називається?... А, додаткові запитання...
Усі всміхаються.
— О,— продовжує Микола Петрович,— поки ми з Юрком одягалися, я встиг почути від нього сто запитань. І про школу, і про друзів... І от біда... Коли дізнався, що всі його міські товариші поїхали сьогодні в лісництво садити ліс, в одну душу: поїхали, батьку, й ми... Негайно поїхали...
— Так це ж прекрасно! — радіє лікар.— Звичайно ж, треба їхати і негайно... Свіже повітря! Свіже молоко! З-під корови... А ще краще, якби з-під кози... Це саме те, що треба!
Чергова лікарка підтримує:
— І справді було б доцільно пожити в селі...
Вона говорить це Миколі Петровичу і його дружині, а Юрко вже встав, простягає їй руку:
— Спасибі вам! За підтримку. І вам, Леоніде Івановичу, за все, за все!..
Тепер вони вже спускаються сходами на перший поверх великим гуртом.
Юрко підходить до гардеробниці, сивої, повнотілої жінки, віддає їй халата, вклоняється, дякує.
— В добрий час, Юрчику! — забирає жінка лікарняну накидку, і раптом захвилювалася, стала гортати товсту книжку, що лежить на столику. Знайшла між сторінками гвоздичку червону засохлу і знову гукає: — Юро, це ось тобі колись приносив друг твій. Такий повненький з фотоапаратом...
— А! — радіє Сагайдак.— Жора Вчорашній...
— Не знаю, як його ім'я... Леонід Іванович не дозволив нести квіти в палату, то я одну ось приберегла... На, візьми... Це твоя гвоздичка...
СВІЖЕ ПОВІТРЯ
Юркові таки вдалося вмовити батька та матір відразу ж поїхати в шкільне лісництво.
Стояла сонячна тепла днина бабиного літа. В лісівників трудовий день був у повному розпалі: Карл Іванович, здається, забув про свій вік і від самого ранку невгомонно поспішав між школярами, то спускався схилами вниз, аж до води, то піднімався вгору — все він повинен бачити, все проконтролювати.
Ями викопали ще кілька днів тому, і вони добре провітрилися. Елементарні правила садіння лісу сільські лісівники знали й самі. їм не доводилося пояснювати, що при копанні ям землю треба скидати у дві купки: в одну верхній шар, у другу спідній, щоб потім верхній, родючіший, покласти вниз, ближче до корінців. Знали вони, що перед посадкою деревця і чагарник слід уважно оглянути і обрізати пошкоджені гілки та коріння. А от що зрізи варто змастити розчином спеціальної ростової речовини — гетероуксину, вперше почули від старого лісівника. Карл Іванович дав Онисиму та Романові кілька таблеток, розповів, що кожну з них слід розчинити у відрі води, додати туди глини та торфової трухи і все розмішати до сметаноподібної маси.
Але й це ще не все. Він привіз із Путинця разом із саджанцями в ящиках землю. Притому в кожному ящику був грунт, взятий з-під старого дерева певної породи. На ящиках крейдою було написано: дуб, ялина, кедр, ялиця, граб. І тепер, як садили саджанці, під кожне деревце сипали лопату-дві землі з-під тої ж породи дерева, що й саджанець. У цій землі, пояснював учений, живуть кореневі гриби, які сприяють кращому ростові молодняка.
Та найбільше турбувався Карл Іванович, щоб посадки велися точно за його дендрологічною картою. Напередодні він з Онисимом, Романом та Росиною в кожну ямку забили кілочок із записом назви дерева чи куща.
Кожен пакілець треба було лишити біля посадженого деревця чи кущика. За цим слідкували Роман та Онисим.
Коли дядько Лесь із хлопцями нагортали дамбу для другого ставу, вони прорізали траншею на скосах яру з одного й другого боку. Там тепер утворився спуск — доріжка. Нею і з'їжджав Микола Петрович у лісництво.
Юрко із завмиранням серця широко розкритими очима дивився у віконце дверцят. Улоговина, мов велетенський веселий мурашник, аж кишіла від школярів. Сонце щедро заливало світлом байрак. На дні його синьою барвою полискувало нове озеро, видно, хлопці не пропустили можливості зібрати води осінніх дощів.
Тільки-но машина зупинилася посеред дамби, Сагайдак відчинив дверцю, схопив милиці і за якусь мить уже спирався на них, стоячи на землі, озирався навсебіч з якимось дивно щасливим усміхом. Груди в нього високо підіймалися — він дихав часто і глибоко. Легкий повів вітру, чистого, п'янкого, із запахом зів'ялого зела і далекого димку, огорнув його. Батько заглушив мотор, і тепер лемент дитячих голосів полився у вуха.
Чи то від хвилювання чи, може, від хмільної чистоти польового повітря, якого йому так не вистачало в лікарні, де навіть і стіни, здається, пропахли йодоформом, у нього запаморочилась голова, і він змушений був прихилитися до крила автомобіля, щоб не впасти.
Якусь хвилину їхнього прибуття білокриничанці не помічали. Та ось Сагайдак почув, як над школярськими голосами нараз зметнувся чистий голос Росини:
— Юу-ра-а!..
Той крик лунко покотився по байраку, мовби придавлюючи всі інші звуки. Хлопець повернув голову праворуч на голос. Із верхньої тераси, змахуючи руками, немов крильми, бігло вниз дівча, в якомусь картатому платтячку, з темною косою, що підскакувала на спині.
Увагу школярів на обох схилах уже привернула машина. Юрко підняв руки, вітаючи друзів. І ще за хвильку зчинилося таке, як було, коли вони привезли в лісництво лосенят: з усіх боків школярі бігли на дамбу.
В Сагайдака очі заблищали, зір йому заволокло.
Росина першою підлетіла до нього. Нікого не соромлячись, мов це був її рідний брат, розпростерла руки, обвила шию й поцілувала в щоку, вся розпашіла, рожевощока.
— Здрастуй, Юрку! — крикнула вже потім, відсторонившись та простягуючи руку.— Ми тебе так ждали... Вже й озеро назвали твоїм іменем — Юркове! А я й дерева саджу: одне за тебе, друге за себе.
Вона ще щось хотіла йому сказати, але вже прибігли інші школярі, загомоніли, закричали, і голос її згубився в тому шумовинні.
Юрко почував себе щасливим. Не знав, кому відповідати, кому першому тиснути руку. Тільки вже потім, як шумлива хвиля збудження трохи спала, запитав і сам:
— А де ж це Жорка?
Вчорашнього не було. Він зіслався, виявляється, на те, що погано себе почуває, і не поїхав, лишився вдома.
Але на тому Юркові ніколи було зосередитись, бо Роман та Онисим уже запрошували його глянути на посадки.
На терасі Сагайдак зустрівся з Лебеденком, дядьком Лесем та Тетяною Степанівною.
— Ну, як, козаче? — озвався голова колгоспу.— Нога, бачу, погано слухається господаря... Гнутися в коліні не хоче...
— А ми її змусимо, гемонську,— кинув Юрко майже бравурно. Спираючись на милиці, витягнув уперед праву ногу, захилитав її в колінному суглобі.
Десь у глибині заболіло, хлопець поморщився, опустив ногу. Коли біль трохи втих, розповів, як його консультували лікарі з цього питання і що мусить сам робити. Сказав ще, що батько з матір'ю хочуть його послати на курорт, а він проситься сюди, в село. Коли б тьотя Пріся погодилася, аби якийсь час він пожив у неї, це було б йому найкраще...
...Юрко таки домігся свого — разом із мамою зостався в тьоті Прісі.
САМОТНІСТЬ
Незатишно живеться Жорі Вчорашньому на білому світі.
І в усьому винна ота історія з Сагайдаком. Не сталося б нічого з ним, і Жорка почував би себе, як кажуть, у своїй тарілці. Ходив у школу, відвідував гурток юннатів, інколи заглядав до дідуся Тото,— і все було б нормально. Так, отже, вдарив грім Сагайдакової біди, сяйнула блискавка, і те, що раніше лежало непомічене, нараз усім упало в око.
Жорка Вчорашній — зрадник, відступник, дрібна душа — і ще чого тільки не говорять, не думають про нього — і в школі, і в гуртку юннатів, і, мабуть, у шкільному лісництві. А за що? За те, що приніс Юркові Сагайдаку в лікарню квіти? Що ж у тому поганого? Ніхто цього не зробив, а він прийшов із букетом.