Шість місяців. Я зараз відкриваю справу про спадщину, ми зробимо відповідні запити, а тоді вже ви вступите у права на всіх законних підставах.
— Справа в тому, що…
— Я бачила ваш паспорт. Ви живете у Сполучених Штатах.
— Через те такий термін?
— Ні, це загальне правило для громадян України, де б вони не жили. Ви не турбуйтесь, можете ці півроку перебувати будь-де, це справі не завадить. 1 принесіть ще документи — ось список, тут небагато.
Він не чекав, що в цій похмурій установі працюють нормальні, більше того, приязні люди, про що й сказав.
Жінка всміхнулась:
— Чому ж похмурій? У Палаці шлюбів, звичайно, веселіше, але й там на першому місці — закон. Краще скажіть мені…
Вона озирнулася навіщось і стишила голос:
— Там справді краще живеться, ніж у нас? Мене родичі кличуть.
— Я не встиг зорієнтуватись, що нині тут. Не можу порівнювати. Там — просто інший рівень цивілізації. Матеріальної. Вищий. А люди… Різні, як і у нас, тобто у вас. Америка незалежна он уже скільки, а Україна — у віці немовляти.
— Боюсь, що з таким же державним розумом…
Жінка хотіла ще щось сказати, але підійшла колега; вона вибачилась і попрощалася.
Дорогою додому Михайло думав про несподівані півроку очікування. Ясна річ, він не сидітиме тут ці тривалі шість місяців. Треба все продумати і узгодити в часі: виставку в Німеччині, можливо, і в Україні. Час на все є — він вирішив бути тут аж до сороковин по батькові. Потім — треба щось вирішувати з вмістом шафи, не полишати ж напризволяще…
Добігло обіду, коли він вийшов з-за керма, аби відчинити ворота. У дворі одна проти одної у войовничих позах стояли жінки. Євдокію Пилипівну він упізнав одразу, а потім — і другу. То була Галина Яківна. З усього було видно, що розмова між жінками мала далеко не мирний характер.
Михайло заїхав у двір, зачинив ворота, вимкнув двигун і підійшов ближче.
— Михайле, — незважаючи на солідний вік, Євдокія Пилипівна не справляла враження Божого створіння, не здатного себе захистити. — Ти давав ключі цій дамі? Добре, що я у двір зайшла, а то б тут без тебе похазяйнували!
— У мене тут лишилися речі, — дивлячись собі під ноги, відповіла Галина Яківна. — Приїхала забрати, а тут…
— Чекайте. Звідки у вас ключі? Ви ж їх віддали.
— Ще були, я про них забула.
Михайло простягнув долоню;
— Ключі.
Галина Яківна повагалася, але віддала зв'язку, нанизану на металічне кільце.
— Які речі? Ви ж усе вивезли.
— Дрібнички різні на кухні. Потім — килим у вітальні.
Євдокія Пилипівна не витримала:
— Який килим? Тебе тут і близько не було, як Єфрему Івановичу його привезли з роботи — премію. Совісті в людей нема!
— Я вірою і правдою служила Єфрему Івановичу і маю право.
— Господиня тут була одна — Надя. Законна дружина. А ти хто? Причепилася, як реп'ях… Бач, з ключами, як злодійка, поки хазяїна нема, — чи ви ж таке бачили?
Ця сцена могла тривати як завгодно довго, і Михайло змушений був утрутитися.
— Ходімте, Галино Яківно, візьмете на кухні свої дрібнички. Або краще так: ось вам при свідкові гроші, тут на тисячу дрібничок вистачить. І не заходьте без дозволу, прошу, а якщо ще якась пара ключів є у вас у запасі, викиньте, моя вам порада.
Галина Яківна стояла з купюрами в руках, не знаючи, чи заховати чимшвидше гроші й податися з поля битви, не розпочинаючи воєнної операції, чи зіграти сцену враженої гідності, повернути долари, сказати таке і синочку, і колишній сусідці, щоб у них у носі закрутило.
Михайлові чомусь відразу стало ясно, який варіант обере Галина Яківна, але було цікаво, скільки часу в неї піде на роздуми і розрахунки.
Пані Галина зорієнтувалася швидко.
— Нехай буде по-вашому, — вимовила вона, ніби англійська королева, дозволяючи прем'єр-міністрові сплатити борги за купівлю нових коней на виїзд, і попрямувала до хвіртки.
— Зачекайте, шановна! — зупинив її Михайло. — Буду дуже вам вдячний, якщо це ваш останній візит.
Галина Яківна блиснула очима, але ефекту блискавки не досягла і зникла за парканом.
— Ти все-таки замки поміняй, — сказала, полегшено зітхнувши, Євдокія Пилипівна. — Не вірю, що це — останні, вона їх купу могла зробити.
— Поміняю, поміняю, — сміючись, відповів Михайло. — Ми тут багато що перемінимо, дайте тільки час…
Чи вичитала десь Банда, чи сама в такий спосіб розмірковувала над людською природою, але сказала колись: у будь-якому віці люди залишаються дітьми, тобто сутність їхня, найглибші — ну, хай буде — спонукальні мотиви не вищі й не серйозніші від дитячих емоцій; навіть вчинки, що завдають їм або іншим людям прикрощів, болю, — то дії дитини, котра зозла псує чи ламає іграшки. Навіть літня людина, що спізнала за життя всякого, лишається тією ж дитиною, тільки немічною і стражденною. Михайло спробував заперечити дружині: "А потвори в людській подобі, злочинці, вбивці — вони теж невинні дітки?" — "Авжеж, — спокійно відповіла Банда, — тільки погані діти, які душать кошенят або цуценят, щипають немовлят у колисці, крадуть гроші у батьків…" — "Отже, Гітлер, Розенберг і компанія — всього лише погані діти? І кавказький орел Коба-Джугашвілі побавився, заморивши голодом наших селян? Щось не те ти кажеш, Бандо". — "Не знаю. Я не думала так, як ти, Не виправдовую виродків. То аномалії. Я про звичайних людей, як я і ти".
Стоячи перед фасадом Музею російського мистецтва, Михайло почувався якщо не дитиною, то принаймні студентом, якому вперше належало переступити цей поріг. Щось було у Вандиних словах. Михайлові здавалося, що йому повертають відібрані колись трепетні, вважай, сакральні почуття забутої, загубленої у місті дитини, котра раптом побачила рідних батька-матір, і вона біжить до них, знетямлено-щаслива, і вони летять їй назустріч, не витираючи радісних сліз.
Як і колись, стояв біля входу молодцюватий Ілля Рєпін. Михайло ладен був обійняти скульптуру, хоча вважав, що виставляти фігуру генія перед дверима, ніби швейцара, було не найкращою ідеєю. З обох боків вхідних дверей спиралися на ніжки афіші персональної виставки заслуженого діяча мистецтв Євгена Дідули. По центру білих друкованих плакатів, наклеєних на сірі полотняні підрамники, було репродуковано одну з ранніх робіт Євгена Петровича, яку Михайло дуже любив. То був пейзаж, розкішний пейзаж, надивлений чи то на Черкащині, чи на Полтавщині: буйна трава, перелісок, передсвітанкове небо, плесо ріки. Написане все те було так, що хотілося кинути своє тіло на ту траву, заховатися у переліску і чекати сходу сонця, що його художник от-от випустить з-за обрію на полотно. І то — не все. Дідула не був би Дідулою, якби не вписав у різнотрав'я деталь — для когось епатажну, а насправді суто побутову, яка оживляла пейзаж незримою присутністю у ньому людей — поза самим художником, звичайно. Деталь не впадала у вічі одразу, її вже потім намацував зір: кинуте у траву, на моріжку біля води, інтимне жіноче вбрання. І хай домислює собі глядач — чи то дівчина купається перед світанням, чи ніч освятила безоглядне кохання у шовковій траві, котра, якщо добре придивитися, ще зберігала сліди молодих тіл, але за якусь мить остаточно випростається і нікому й ніколи не свідчитиме про те, що тут відбувалося, — як у російській пісні.
Тоді, давно, коли Дідула закінчив роботу, дехто з колег не прямо, але все ж натякав на деяку тривіальність сюжету, проте всі були в захваті від техніки, кольорової гами, вловленого художником особливого передранкового настрою природи — навіть непідготовлений глядач відчував ніби легкий, майже нечутний рух повітря у цьому прямокутнику полотна, а наділений дещицею фантазії намагався б уловити свіжий запах трави і ріки.
Пейзаж мав би потрапити на виставки, але щоразу хтось із комісії звертав увагу на деталі, що, на думку моралістів, були щонайменше зайвими, а якщо вдуматися, то й шкідливими, фривольними, несумісними з мораллю радянської людини, носія високих ідеалів і так далі і таке інше. Дехто (та чого там — цілком конкретна людина, лауреат, оспівувач глибокодумних облич партійних діячів найвищого рангу) навіть радив художникові ліквідувати оту жіночу білизну: замалювати фарбою — і квит.
Після чергового афронту Дідула забирав роботу до мансарди з непохитною вірою в майбутню перемогу. Дочекався Євген Петрович, хвалити Бога.
Михайло згадав, як Дідула, вкотре програвши місце на виставці, філософськи розмірковував:
— Знаєте, хлопці, колись у мене була коханка, золота женщина, скажу вам. Розумниця, дотепниця, фарбована яскрава блондинка, красуня, не просто вродливиця — цариця, повірте. І фігура, і постава, і погляд, і одяг — як згадаю, зітхну. До всього — ще й була співачкою, профі. Так от, ця моя розумниця чомусь не любила чоловіків-тенорів, казала так: "Тенорів треба душити в колисці". До чого це я? А до того, що багатьом нашим лауреатам теж варто було б укоротити віку, коли ще були немовлятами. Кастрати, а не мужики. Тенори.
"Боже, де та мансарда, де та співачка, де той золотий все-таки час щирого спілкування, внутрішньої — попри все — свободи? З ким зустрінуся — з колишнім Євгеном Петровичем, чи…" Далі Михайлові не хотілося думати, він зайшов у передпокій. "На виставку?" — спитала чергова, акуратна інтелігентна жіночка глибоко пенсійного віку. "Так, — відповів Михайло. — Ліворуч, праворуч?" — "Ліворуч, там побачите".
"Скільки ж тут залів? — пригадував Джміль. — Здається, десятків три…"
Він пішов на ледь чутний людський гомін, знову побачив афішу з Дідулиним натюрмортом, жінок і чоловіків, які зійшлися невеличкими купками, про щось не дуже голосно розмовляючи. Дехто — поза гуртами давніх знайомих — ходив, придивляючись до робіт, розвішаних на стінах. Певне, то були випадкові відвідувачі, що їх привела у прохолодні зали виснажлива серпнева спека.
Михайло шукав очима Дідулу. Повз нього швидкою, легкою ходою пурхали дівчата з тацями, повними бутербродів, прикритими полотняними серветками; проходили хлопці, несучи в сумках явно не мінеральну воду; двоє, так-сяк прикривши ящика, доправляли у глибину, в якийсь із зальчиків, шампанське.
Назустріч їм вийшов трохи вищий від середнього зросту, сухорлявий чоловіку світлому костюмі і синій водолазці, з сивою гривою, що спадала майже на плечі, з такою ж срібною вузькою іспанською борідкою, котра виглядала як наклейка на рожевій шкірі добре поголеного обличчя.