Ходила по вуличках Подолу, заглядала в бідні хижі... Все запам'ятовувала, всіх вислуховувала. Через тиждень з'явився на Княжій Горі Ігор. Перевтомлений, байдужий до всього, чужий. Вона ж чекала його з жагучим нетерпінням. Та, побачивши такого, розгубилась. Як звернути увагу на себе? Як запалити в ньому хоч іскрину любові? Виснажений втіхами і медами, Ігор навіть не дивився на неї. Даремними були її приготування! За намовою Житяни прибрала широке ложе яскравими паволоками і шовками, які тільки знайшла в старих княжих скринях. Над ложем розвісила шовкові полотнища, з'єднавши їх вгорі у вузол — і вийшло ніби намет над ліжком. Мостини вислала ведмежими шкурами. У глеках розставила всюди чарівні квіти кохання — від Житяни принесла: ромен-зілля, волошки, мальви. Під подушку поклала вузлики з якимись чарами. Пахноти всього степу опинились у цьому затишному виталищі. Все тут чекало на свято кохання. Але Ігор, хитаючись, не умившись навіть, бухнув на це ложе і заснув. Княгиня терпляче чекала. Минула ніч, а він так і не прокинувся. Сонце уже підбилось вгору. Вже іскрило веселками стіни ложниці. Вона глянула на себе — і жахнулась: зім'ята одежа на ній, з-під убруса вибилося волосся... І вся вона перем'ята і сіра. А він ось-ось прокинеться! Хутко підхопилась, зодягла довгу білу сорочку із сріблистої паволоки з великим вирізом на грудях. Розплела косу й пустила волосся хвилями по спині. Ще встигла ткнути волошку над скронею. Взяла люстерко — ніби богиня Лада спустилась з оболок! Глянула ще раз — яка ж вона гарна! — Хто тут? Де я? — Це Ігор. Він нічого не міг утямити. Спочатку думав, що все це йому сниться, що він ще не прокинувся. Бо там, у житті, був регіт, крик, брутальна пиятика, хтиві очі, жадібні до втіхи, і жіночі руки, які тягли його за шию... І ті руки, які підливали йому в келих... І хтось гарячий, міцний, що тягнув його на ложе... І знову очі — чорні, сірі, блакитні, смарагдові... О, скільки очей тих цілило в нього, у його зіниці, випивало його силу. — Ти повернувся додому, голубе мій! — Богиня Лада підняла над ним свої сріблисті рукави-крила.— Я тебе так довго чекала!..— М'яка теплінь пахучого тіла враз сп'янила його. І сп'янила ця затишна, таємнича тиша... О богине Ладо! Нарешті він удома... * * * Чим більше Щербило втрачав у собі минулого, тим легше вивищувався над іншими. Може, тому якась легкість піднімала його, що душа його ставала порожнішою і від того легшою. Проте втрачав одне, знаходив інше. Втратив свою мрію у щастя, та знайшов віру в багатство. А скоро повірив, що багатство — то і є щастя. Колись дивився на владців із зачаєною заздрістю. Вони йому здавалися всезнаючими, всевміючими і всерозуміючими. Приглянувшись ближче до них, збагнув, що вони такі ж самі люди, як і всі, а тільки мають владу, яка дає їм силу над біднішими від них. А влада була в тих, хто добрами набив свої комори, тереми і повалуші, бо вони можуть ту владу купити. І не лише владу, а й щастя, Цей шлях показала йому бояриня Гордина. Щербило побачив її ще раз, коли Гордина почала жити разом із Олегом. Вона примчала на Княжу Гору на трійці сірих, у білих яблуках коней, стала на весь зріст на повозі і з загадковим усміхом розглядала перехожих, що кланялись їй низенько, аж до землі. Ніби це була не звичайна бояриня, дочка Бодцева, а володарка Києва. Біля її колін гордовито позирав на людей величезний сірий вовкодав Ведмедко. Він сито мружив очі й лякливо щулився. Йому не подобалось, що так багато людей проходить повз нього... Гордина ж ніби й не бачила тих шанобливих поклонів бояр і бояринь, вони були для неї ніби тіні, що ковзали по її великих чорних очах. На Щербила лише бровою повела. Він аж затерп від несподіванки. Он як вознеслась молода бояриня... Добрий захист знайшла собі! Тепер за її спиною стояв цей жорстокий приходень і керував її руками усією землею. Вже пізніше побачив її десь перед походом Олега на Царгород. Повіз до Вишгорода вимогу варяжинів — віддати їм триста гривен від Києва і триста від Новгорода. Олег бесідував із тіунами. А бояриня Гордина тим часом спитала в Щербила: — Давно служиш у дружині? — Давно...— Почервонів, бо не знав, яку розмову приготувала йому господиня Вишгорода. — Маєш уже весі чи оселища? — Нічого не маю... — Час би й мати. Хіба київський волостель такий скупий, що не шанує своїх вірних челядинів? — Це вже вона до Олега говорить, бо той відпустив тіунів і повернувся до них. — Челядинів багато. Усіх не обдаруєш,— буркнув Олег. — Але ж вірних не так уже й багато, володарю,— м'яко заперечила йому Гордина.— А хіба сільце Дитятки отам, під Києвом, комусь віддане? — Добрими, сяючими очима вона поглянула на свого владцю. Той махнув рукою. Мовляв, можна й віддати, але вона не вгамовувалась.— Вірний наш соцький ще вірніше послужив би нам, коли б мав землі і був воєводою. Олег від такої зухвалої несподіванки аж витріщився на неї. Пощо так настирливо його порадниця піклується про цього молодика? Хіба тому, що красень он який. Але ж простолюдин... Хіба що... показує перед ним свою щедроту. А Щербилі тоді аж дух забило. Упав на коліна, бив поклони і боярині, й Олегу. Та він протягом усього життя буде повзати у них на колінах за оті Дитятки... А за воєводу — і в огонь і в воду!.. Олег знову буркнув: — Молодий іще в воєводи. — Великий володарю, тебе мають захищати молоді та сильні мужі, а не трухляві пеньки. Та ще й зрадливі! — м'яко розсердилась бояриня. — Ти маєш триматися силою нових людей, із простолюдинів. Бояр треба подалі віддалити. Сам же про це казав. Олег крекнув, щось протягнув, ніби згідливе. Тоді бояриня Гордина підняла Щербила з колін. — Негоже вірному воєводі так довго стояти.— На рожевих тугих щічках сміялися до нього ямки, та голос був поважний і владний. Незбагненна ця Гордина! Чародійка ця бояриня!.. — Красно дякую... Красно дякую!.. — Дякувати мало,— раптом підійшов до нього Олег.— Іди нині до Києва, візьми усіх моїх осторожників та мечників і моїм іменем збери із градян іще триста гривен на варягів. Інакше збунтуються. Лихо буде. — Звичайно ж,— підхопила його слова Гордина.— І менше треба думати про Веселинку. — Авжеж, я знаю...— заметушився сум'яттям у душі Щербило. Звідки вона знає про його колишню ладу? То ось чому до нього тоді лиш бровою повела — й ані словечка доброго!.. І ще спромігся додати: — Вона жона була Свенельдова... — Була!..— якось криво осміхнулась Гордина і змовкла. Щербило поспішив відкланятись — треба тепер виконувати наказ київського володаря. Його іменем мав збирати знову із киян гривни на варягів... Бо він тепер воєвода!.. А що йому Веселинка? Зганьблена Свенельдом жона... Добре, що він тоді не захистив її, як те вимагав братець його — Вратко-Гомін. Йому не варто сваритись із Свенельдом!.. Щоправда, братець вліпив йому два ляпаси... І відмовився ставити терем. Та він ще поквитається з ним. На кого, брате, руку піднімав? На київського воєводу, якого сама бояриня... і сам володар Київської країни підняли із колін!.. Хто із бояр не мріяв стати воєводою? А ось він — простолюдин, нікчема, підніжка, челядин, син теслі,— він тепер воєвода Києва. Тепер потрібно міцно триматись Олега — які заздрісні роти роззявлять на нього київські багатичі, які прокляття вже завтра,— коли всі дізнаються про цю новину,— які прокляття полетять йому в спину... Що ж, для них у нього буде одна відповідь — меч. Сила меча заткне їм рота. Сила більша за всяку правду і всякий закон... Тепер, маючи ту силу він, колишній простолюдин, матиме право і на багатого і на бідного... Отакий-бо він, челядин великого Олега!.. І ви, кривдники його, тремтіте нині, за кривди будете в одвіті перед ним, як перед Богом... О, тепер йому підкоряться і земля і небо!.. Чуєш, дурню Гомоне? Хоч і брат кревний, а обиди й тобі не забуду... Так думкою возносився молодий воєвода, вчорашній простолюдин, син подільського теслі, брат Вратислава-Гомона. А цей і не згадував його. Часом проходив повз Боричів Тік і бачив, як швидко спинався вгору терем Щербила. Як день у день тисячі погоничів звозили ліс із почайнівських пристанищ, десятки теслярів робили зруби й укладали стіни — і терема, і комор, і клунь, і обори, і стайні, і сажа... Одного разу подоляни першими угледіли, що терем вибудувався з усім величезним дворищем. Великим, важким громаддям навис над Гончарною вулицею, обнесений високим щільним парканом. Тяжкий, владний, як і сам Щербило-воєвода, що тепер якось поважчав, став повільнішим у рухах, неповороткішим не від старости чи гладкости, а від переситу власною величчю. Дивились люди йому вслід — що робить влада з чоловіком!.. Ніби гусак у табунці гусок. Ще й оком якось прискалює. Тьху, та й годі... Одного дня Гомін уздрів, що Щербило простує йому назустріч. Не хотілося вітати, але де ж подінешся — кревний братець. Спинився, обіперся на жердину, яку ніс з собою, чекав, коли Щербило підійде ближче. — Не хочеш і привітати мене! — Щербило чомусь ніби аж захрип від досади. — Чому ж? — Гомін вклонився.— Вітаю тебе, брате. Здоровим будь. — А терем уже стоїть. Бачив? — гордовито поглянув у бік свого двору воєвода.— Як тобі? Гомін раптом засміявся. — Ну й стайню поставив! Ні вікон людських, ні дверей. І кого ти в ньому триматимеш? — Але ж он який великий! — вигукнув Щербило.— Ти б такого не зміг... — Де вже мені! Такого здання для людей не поставив би. Хіба що для худобини. Та, може, тобі таке й треба?.. Га-га-га!.. Гомін реготав, а Щербило дивився на його смагле, молоде, хоч уже і в ранніх зморшках лице — дивився з ненавистю і думав, що то все від заздрощів. — А що тобі... не подобається? Що? — спитав у брата. — Чужі заповіді в душу взяв, брате. Думав не про високе, а про низьке. Забув своїх богів. — Що боги? Сильний сам стверджує свою силу, а слабкий шукає її у богів. — Яка в тебе сила? Упосліджуєшся перед сильними, то й маєш їхню силу. Їхню ж волю творити мусиш, не свою!.. Що сказати на ці гіркі та справедливі слова? Щербило мовчки повернувся і пішов до свого двору. Гомін дивився йому вслід і дивувався: невже цей поважний муж, цей воєвода — його рідний брат? І що за сила ота влада, оте багатство, котре дає влада, що за сила, що вона геть зовсім перевертає людину і робить з неї отакого захланного покруча? Диво дивнеє, та й годі.