І так чи не ціла ніч минула, за склянкою з холодним сухим вином, з холодом в очах, у кінчиках пальців. Але нічого бути не могло. І по приїзді все рідне, знайоме трошки відсторонилось, різало очі холодним затишком, і це так, звикай, спокутуй щось перед чимось, а ще був той, і він теж приїхав, жив поряд, відчутний і назавжди зниклий. Вже не людина (і не треба боятись), так, символ чогось, нагадування, що життя не просте, в цьому загадка його існування, присутності скрізь. Все починалося з якогось там місяця вагітності, вона пам'ятала день, місяць, але не в цьому справа. Чи це було згодом, дитина у матері, вони з чоловіком вільні хоч трохи. Юр думав, що це могло бути будь-коли, навіть учора...
Він ніколи не цілував її так, як Юр. Але ніякого почуття гордості не виникало, це мовби не він, не з ним таке, якийсь холод на скронях, тверезість. Він трохи егоїст, не цікавився, що з нею, як, їй хотілося уваги, більшої ласки. Міг задля якогось примирення запропонувати їй, байдужій до всього, щось таке просте, буденне, що раніше було радістю, тепер звичкою, і тепер, за такого страху, у такий спосіб, їй це здавалося навіть не звичкою, а жорстокістю. Але це можна було б простити, вона міцна жінка, їй не так боліло, як іншим, якось у всьому обходилась сама, без нього, але це таке, коли чоловік діє навпаки, аж дуже уважний, запобігає, жінка може теж не зрозуміти, не повірить. Жінку найбільше вбиває чоловічий егоїзм, жінка може терпіти усе життя, може, вона сама хоче бути егоїсткою, щоб їй щось пробачили, терпіли її вередування, але коли перемагає чоловічий егоїзм, жінка заховується в собі, і потім вона вже не пояснить, чому вчинила так.
але не інакше. Але що ж сталося тоді, якоїсь ночі, коли він почув з її сонних вуст ім'я того, непомітного, всюдисущого, який був тоді з нею, який створив той холод серед ночі в готелі, іронічний погляд, бажання чогось більшого, ніж розмова, прихована насолода, підсилена дотиком пучок до холодної склянки. Вона це бачила, відчувала, але нічого не могло бути, не мало бути, і цей сон, і враження, що щось сталось, всі речі пом'якшали, наблизились, і вона потопає в чомусь солодкому і, мабуть, зойкнула, злякалась того, що могло бути, що вже майже сталось, і їй залишилось промовити лише ім'я, як пересторогу, нагадування, офіційно, строго. І так все просто, чоловік не спав довгі ночі, у нього щось своє, не пов'язане з нею, якісь товариші, зборища, які вона довго терпіла, цікавилась, і коли вже переходило на останній місяць вагітності, вона хотіла, щоб настав кінець, хотіла тиші, а він усе глибше поринав у цю стихію, викликав на одверті розмови, все загострював, ускладнював. І, мабуть, було досить того імені, вимовленого серед ночі, щоб переповнити міру прихованого ворогування. Ні, ще щось жило, тривало, ще він міг пишатися нею вголос, коли приходили друзі, за столом, він просив зодягнути вишиванку. Таке вже несправжнє, вже не хвилює, атрибут колишньої атмосфери, захоплень, тепер як маскарад, порив до чогось зниклого, і тому жалюгідне. Юр не пам'ятав, що треба було колись жаліти себе отак, просто, затушкувавшись, по-чоловічому, щоб ніхто не бачив, а це надійшов розпач, білий холод, прозорий біль, немов щось чути крізь вату, видно крізь лід. Під вечір, коли ще сидів біля низенького столика, спітнілими холодними пальцями обіймав себе за лікті, добре побачив на жовтих і червоних листочках у вазі павучка. Він по-хазяйськи переповзав з листка на листок, з галузки на галузку і вірив, що не буде цим листкам кінця, як на дереві, на безлічі дерев, де він жив. Такий собі павучок, візьми знайди його в темряві, спить або причаївся і жде ранку...
Зрозуміло, нерви не витримували, що ж іще (в такі роки — дивно, сказав би Микола Андрійович), і цей стан, коли тебе мучить, розриває, вже подобався, підходив, чомусь відповідав, був потрібний, і тільки находило, зразу ж народжувалося гудіння, шуми, це був вокзал, ще глибше — аеродроми, непо-бачені, тільки ідея, що десь щось — вокзал, аеродром; звідси й та думка, яка вже тепер не його таємниця (знає вона), від якої зробилося холодніше, незатишніше, аніж було тієї ночі на якомусь приміському вокзальчику...
Я думаю, що все моє життя пройде на вокзалах, в постійних перельотах, переїздах, самотні ночі в готелях, думати, думати...
...так, вона попросила, щоб він перестав, замовк, не збільшував болю, і так болить. Але він і сам злякався. Такий собі страх. Не його. І його. Ґвалт. Ніколи не передбачиш кінця, так само й початку. Щоправда, він пробував, це часом ставало звичкою, брати і думати, що буде погано, думати тільки так, не пощастить, спіткнешся — і все виходило на краще; навпаки, передчуття на радість, удачу зраджувало, гіркішим робився кінець. Найважче вдавалося нічого не передбачати, не думати, просто чекати, така людська натура, що важче просто ждати. І ще страх. Щоб це гадання не стало звичкою, хворобою. Як після армії, коли йдеш і рахуєш кроки, або скільки сходинок до свого поверху, і рахуєш щоразу, як ідеш з роботи, і, може, ця звичка живе в кожному, бо й у дитинстві пробував, їдеш, чи йдеш, чи біжиш і хочеш перелічити всі дерева, а це так важко, неможливо, чим швидший рух, тим важче лічити. Але дитинство тут ні до чого. Один, два, три, чотири, п'ять, шість, болить голова, добираєш які завгодно групи цифр від одного до десяти, аби не траплялось раз-два-три, і так було довго, після армії, як докір, докір-спогад, раз-два-три. Шість сходинок, і виходить два рази раз-два-три, сім сходинок — два рази і одна зайва, або не вистачає двох, подив, розчарування, де ще дві або навіщо одна без пари. Пара не обов'язково два, пара й три, навіть зручніше, гармонійніша пара, ніж два. Жарти, жартування, пересміх, звички. Але виникла протидія. Його винахід. Юрів. Прийшло поняття "висота", відірватися від землі, висота перекреслювала арифметику предметів, тут виникали поняття, вони навіть жили, готові, тільки сприймай їх, невловні, а якщо їх не було, то просто була безмежність, просто небо, близьке, рідне. Як він тоді пробував пояснити дітям у школі в селі, де його вже й не ждали, але пам'ятали, що вибирати професію — це не значить роботу, вибираєш простір, середовище, звужене, вузьке, широке, безмежне, і ще щось, не простір і не середовище, дехто це розуміє як творчість, заглиблюється туди, але й це не те, не задовольняє, тільки мучить. І що поверхом вище, тим краще себе почуваєш, і тільки легке розчарування, що це вже не твоє, коли лягає остання плита перекриття. Ще будуть якісь труби, антени, бар'єрчики, ще залити смолою, білити, фарбувати, але вже знаєш, що це кінець, треба спускатися вниз, будинок стоїть, живе, їдеш чи йдеш якось неподалік, дивишся, думаєш, що зробив, народив, і сахаєшся думки: тягне порахувати поверхи, вікна, балкони. Треба знову вгору, відмовляєшся від чогось, щось відкидаєш, лютуєш, ненавидиш, кажуть, тобі треба тут сидіти, думати, вирішувати, хай будують інші, чи придумуй для інших, бери в руки важелі, керуй, розпоряджайся, вказуй, накреслюй, ламай перепони. А вони є, перепони. Сергій щось розказував, наставляв, доводив, передбачав, і це чи не його вигадка, що не можеш в будь-якому колективі без конфліктів, і в них так — чи взяти управління, чи маленькі осередки, вагончики, тимчасові і завжди ті ж самі, скільки він працює на будівництві, в яких щодня щось пишуть, щось роблять, курять, обідають, сваряться. Навіть Микола Андрійович щось тут важить, говорив Сергій. Ні, без нього не можна, іноді без нього аж ніяк, він — усе і все вирішує по-своєму, може, й краще, ніж його начальник, а як не краще, то простіше, пряміше, як в армії, хтось говорив, і тому до Миколи Андрійовича навіть більше тяглися, не було скутості, як з тим, найголовнішим. 1 це тішило старого. Він міг пограти на цьому. Не по-старечому, по-людськи, бува, з іронією. Старий умів перейти, зробити перехід від роботи, буденщини до того, що мучило його, як хвороба...
Ти подивись, що робиться, за моєї пам'яті не було такого, та щоб це такс, то вже давно з роботи полетів би; я йому й зробив раз, пішов в управління, пішов туди, сюди, розказав, йому догану вліпили, прогресивку зняли, і як золотенький зробився, усе вже є, машини, матеріал; так свої ж підвели, сказали, що не так уже й той, а, та трохи було, але нічого.
...Юр бачив. Юр зрозумів. Юр знав. Це така собі невигада-ність, справжність, зміна чогось одного на інше чи, може, оце дивне, незрозуміле слово змужніння, таке з тим Сергієм. Уже без жартів, без нічних перемов, куріння біля розчинених вікон у гуртожитку, одна тиша, яка аж лякає, забирає хвилини безтурботності, такі звичні раніше, каже: думай, не спи, дивись
очима в стіну, а спину нехай охоплює чимось холодним, тривожним; він, Сергій, тільки натякнув, що з тим Поетом, але таке щось було, перевертало все, і більше зачепило Сергія, ніж інших, ніж Поета. І найбільш вразливе, що запам'ятовувалося, як чужа біда, пов'язане з днем, не з ніччю, саме день, і немов сніг, і їхній поверх відірваний від інших поверхів, і зверху теж немає тих двох поверхів, що мали бути. Поет лежав так, як це мало бути, очима в стіну, і спина на холоді, проти всього білого, певно ж, снігу; і в цій тиші, у білій безвісті хтось питав: "Чого він лежить? Що з ним?" Але ніхто нічого не знав, так собі, зламався, та й годі; але прибігли дівчата, розказували про Поета і про ту дівчину, він тут, з нами, вона там, в іншому гуртожитку, і вся біда в тому. А потім робота, немов з роботою щось. Юр собі саме так стверджував. Тільки робота. Вона...
Юр сміявся і переплітав пальці то на одному коліні, то на іншому, одриваючи ногу від підлоги. Те, інше, що було, схоже на це, теперішнє, і тоді він переплітав пальці, тулив долоні до столу в ротаторній, пальці пітніли, хто зна, чи не від фарбового духу, і та маленька кімнатка теж одривалася від усього, здається, пливла, і все, що було в ній міцного й надійного,— це ті фати перед склом з сигнальними дротиками; а Марія дивилася на свого живота, і знов ці сльози, переривання, схлипування, приховане зло у словах — не до нього. Гм, Юр майже вірив, так, вона зараз така, плаче, перед ним можна, але не перед чоловіком.