— До літературної газети, до "Літаврів" треба йти, — радить Катруся. — Та там сидять якісь не наші, вони нічого не тямлять, тільки задаються. — Чому не тямлять, там є видатна письменниця, Олена Теліга, чарівна, культурна людина. — Еге, почала мене питати, чи люблю я якогось Пушкіна, а я й не знаю, хто то, — ображено відказувала Проскурівна. — А я вам кажу, все кортить мене, що де почую, побачу, — та й записати. Ото як Мишко вчився у місті, то я йому все списувала, що в нас удома робиться, а він узяв та й надрукував. Казав, що в мене талант… Чи чули що про сина? — Ні, — зідхнула. — Як забрали, то так уже нічого й не чула. — Бідна! Катруся чула більше. Її Михайля розстріляно. Але бабусі цього й вона не скаже. — Може хочете просити, щоб вам безкоштовно віддали безгосподарні меблі, якщо ви їх посідаєте? — Це Катруся може зробити.
Проскурівна відібрала багато часу, а тут відвідувачів уже черга. Щука і Щучка вилізли із дірки, покивують на всіх, підшіптують, що не такі щирі українці, як вони, всі забруднилися службою в більшовиків, продалися… Ці прийшли просити, щоб їм видали "Оду Гітлерові".
Знову ж, морока з тією "Просвітою". Вже не раз підсовувала Катруся статут її на затвердження, — шеф згірдливо відсуває. Всякі українські організації заборонені. — Але ж це культурно-освітнє товариство, не переслідує жадних політичних цілей. — Ах, ми цих українців знаємо! А це що? "Видавнича діяльність, театри, кіно…" Все це належить лише до німецької пропаганди, а не до якоїсь там "Просвіти". — Катруся викликала "Просвіту" для порозуміння. Може б деякі пункти викреслити? От ця "Просвіта" й прийшла — широка пані в окулярах та рудому лисячому сибірському хутрі.
— То це ви, Ганно Олександрівно, організуєте "Просвіту"? — здивовано пролепетала Катруся, побачивши широке лисяче хутро й знайоме з дитинства обличчя.
— Дозвольте… — недовірливо блиснула окулярами "Просвіта". — Я щось не пригадую…
А кинула оком на стіну за Катрусею — й відразу сама себе перебила, та ще й як голосно!
— О, Катруся! Якби не мамина шуба, то далебі, не впізнала б!
Проклята кролятина, всяк впізнає! Треба, нарешті, набрати західнього вигляду. Але в цю хвилину мамина кролятина не зашкодить.
— Та невже це ти, Катрусю? — вигукувала щораз голосніше широка пані, голосніше, ніж належить у цих стінах. — Боже, як воно виросло! От хвалити Бога, що це ти тут. Оця ж клятуща "Просвіта" не дає мені спати! А як мама?
— Мама? А вічно в школі товчеться.
— Вчителює? А чи то правда, що на Волині вже позакривали німаки школи?
Катруся значущо повела оком і змінила розмову:
— Я радила б вам скоротити обсяг діяльности "Просвіти". Змінити трохи статут. Взагалі, мало надії, але може… Як ви викреслите деякі пункти.
Ганна Олександрівна майже з обуренням дивиться на Катрусю. Як здрібніло оце молоде покоління! Наші батьки в найтяжчі, найглухіші, найчорніші часи царської реакції працювали в рамках "Просвіти" й робили велике діло. Катрусі не треба розказувати, обидві вони з когорти видатних українських діячів, записаних в історію. Вона знає, за що Ганна Олександрівна побувала на засланні, батько Катрусі й досі десь там. Мама — есерка, а теж перейшла через "Просвіту". Чого ж дочка?.. І як вона дочка своєї мами, то повинна знати, що "Просвіта" нелегально вже працює. Вже організовано ляльковий театр. Збори "Просвіти" перетворюються на педагогічні семінари, конференції. Он, кажуть, школи закриють, тоді багато ляже на "Просвіту".
Ганна Олександрівна ладна тут же картати ледаче молоде покоління, але вона питає:
— А чого ж у Галичині "Просвіта" існує? То треба пояснити, що в нас "Просвіту" зруйнували більшовики, а ми нічого нового не закладаємо, тільки відновлюємо наші традиційні культурно-освітні товариства.
Катруся потайки любується на цю завзяту Ганну Олександрівну, що не спускає прапора дідів. Але вона холодно каже:
— Знаєте, що? Може ви зайдете до шефа, все це скажете йому?
Ганна Олександрівна зайде, гаразд.
— А де тут у вас… — вона нагинається до Катрусиного вуха й шепоче. Голосніше: — Розумієш? Скрізь написано "нур фюр дойче"… Так, наче ми не люди.
— На п’ятому поверсі, там для всіх, ходімо, я вас проведу, — викликалася Катруся.
І за дверима Ганна Олександрівна лається. От, клята німота! І тут… — Це ще нічого, а от на дорозі до Житомира на автобусних зупинках — "нур фюр дойче", а ти роби, що хочеш. А на вокзалах! Якісь загородки поробили, як для худоби. Все видно, огидно, не можна зайти…
Ото тільки в коридорі й може сказати Катруся і то — пошепки. Хіба ж можна бути такою наївною? Німці душать усе, вони бояться найменших проявів української організованости, на все накладають свій давучий прес. Цей Рейнгардт, до якого вони зараз зайдуть, — звичайний столяр, тупий солдафон. Але ми повинні йти до нього, кланятися якійсь гниді, крихти благати. Катруся їх ненавидить і мусить всміхатися, — так треба.
— Ну, хвалити Бога, а я думала… — з полегкістю зідхнула Ганна Олександрівна. — Твого татка я бачила тридцять сьомого року на засланні. Був дуже марний, не знаю, чи живий досі.
— І ще, — я вас дуже прошу, — говоріть там зо мною якнайофіційніше. Нічого ні про татка, ні про маму. Пам’ятайте ж!
Ганна Олександрівна запам'ятала. Коли її аргументи про традиційність "Просвіти", перервану більшовиками, викликали шефову репліку: "Щоб уміти садити картоплю, не треба "Просвіти"... коли аргументи "на селі хаос, люди без доброго впливу "Просвіти" дичавіють" викликали другу репліку Рейнгардтову, що й худоба, як її випустиш на волю, хоче побрикати, — Ганна Олександрівна попросила перекладачку сказати таке:
— Я прошу шефа приїхати й подивитися на наші майстерні. Дівчатка дуже організовані, стукни-шерхни, — й вони вже всі біжать. Майстерні вишивок, ляльок, кравецтва, взуття, столярства… От така діяльність нашого товариства і ще для дитячої розваги ляльковий театр…
Шеф глибокодумно пообіцяв приїхати, але статуту не затвердив. Він тільки, не знати для чого, сказав:
— Ми переходящі солдати, а ви самі будуватимете своє життя. Як заробите, так і матимете. — Столяр не зовсім погодив учорашню й сьогоднішню інструкції, але ж що ви від столяра хочете?
Тим часом у Катрусі закостеніла душа, через розчинені двері побачила вона в приймальній гестапівську уніформу. Сяюча її посмішка ані на мить не здригнулася, але в ноги зайшли холодні зашпари, а по спині полізли мурашки.
Ні жива, ні мертва, з застиглою безжурною посмішкою питала, чого бажає відвідувач.
— Пані будуть ласкаві показати мені списки співробітників Богданівської управи, — відповів українською мовою на німецьку гестапівець.
Катрусі відлягло. А ще якби вона впізнала в ньому того дядька з евакуаційного ешелону, якому на коліна впала гола дитина! Зате Роман Чагир її пізнав, те тремтіння вій ледве помітне.
Катрусі стало легко, безжурно. Це ж дуже просто зробити, списки під рукою. Вона діяльно почала шукати, навіть не питаючи дозволу шефа. Цікаво, якої партійної приналежности цей пан…
І от — знову те тремтіння вій, — констатує Роман Чагир.
А Катрусі в цю мить позеленіло в очах, потім потемніло. Боже! Нема анкет! Всю свою душевну силу напружила вона, щоб зберегти світську безтурботну посмішку на виду й не показати страшної тривоги. Нема анкет, що заповнювали репресовані совєтами! В тих анкетах вони докладно розповіли: коли, в якому році, за що були арештовані, вислані, як катовані, до яких організацій належали, які мають заслуги у визвольній боротьбі. Вони ж може ховалися з тим, що розказали в анкетах, усе життя! Це ж, якби ці анкети попалися більшовикам, — кінець усім тим людям.
Проте, Катруся витягає потрібні списки, люб’язно подає панові в зелених із чорним відзнаках і навіть слухає, що той пояснює, йому потрібно розшукати одну особу, на ім’я Васса Чагир. Може пані, евентуально, зауважили таке прізвище? Совєти знищили адресове бюро, ніхто нічого не може сказати.
Слухає Катруся, але чи чує? Яка страшна робота, — ходити по тонкому канаті з радістю на виду, із смертельним страхом у душі! Скільки людей навіть не знають, що це їй вони завдячують своїм життям. Скількох вона витягла з пазурів, лише давши знати тим, які послали її сюди, що от — пастка, засідка, інтересуються "деякі" докладними даними… Васса Чагир? Ні, не чула про таку. — Є в нього відомості, що ніби ця пані працює в школі Богданівської управи. — Може в управі? Списків шкільних працівників у Катрусі нема. — Ні, в якійсь школі, але він мусить спрецизувати…
"Для чого тобі? — думає Катруся. — Хто ти такий у цій катівській уніформі? Знову якась жертва?"
І якби Катруся цю особу знала, дала б їй вістку, що на неї суне біда, щоб тікала світ-заочі, в нетрі, в село, куди хоче... Але анкети, анкети!
Може шефові на що знадобилися? Може знову треба ризикувати своєю шкурою і попередити? А вона не знає тепер — кого. Всіх, хто зареєструвався, як репресований від совєтської влади.
Катруся Богданович ще не знає, чи минулася їй остання її акція. Режисер Віктор Прудиус щасливо висмикнувся, звільнився вчасно з посади керівника відділу мистецтв через хворобу. Нарциса Микольського просто випхала на провінцію, хай там ще одну газету організує, але хвалити Бога, уник він цим разом біди. Та бідного Михайла Івашка забрали просто з відділу архівів і, кажуть, уже розстріляли. Хтось доніс, що колишній член партії. Не встигла Катруся!
— Дуже дякую, перепрошую! — кисло сказав відвідувач, повертаючи списки. Видко, потрібної особи він не знайшов.
І відходячи, він неголосно сказав:
— Слава Україні!
— Навіки слава! — твердо відказала Катруся, хоч може це й до відчаю небезпечно, хоч може цей пан чекав: "Вождеві слава!". Адже ж буває й таке на вулицях Києва, що українець на українця нападає, відбирає портфеля з документами і потім знаходять на вулиці труп невідомого.
XXIV.
Ну, й здивував сьогодні Мирон Льолю! Здавалося б, він повинен прийти лихий, як чорт, бо німці відбирають миловарню. Тільки прибрали, вичистили, змонтували побите, придбали на чорному ринку хемікалій, сировини, — як прийшло двоє німців і повісили на дверях листочок із пташкою: "бешляґнамт". А їм сказали забиратися, навіть хемікалії конфісковано. Ніяких підприємств! Вся промисловість, оті дріжджові, макаронні, оцтові фабрички, взагалі, вся легка промисловість, що зусиллями київського робітництва врятована від більшовицького знищення, — переходить до рук німецьких фірм, а тобі — дулю.