Він був схильний її гру і свою поразку вважати слушною. Але те, що вона заручена,— новина. Він навіть трохи розгубився... Його запитальний погляд смішить Соломію, вона розуміє, що перемогла, і дозволяє собі бути поблажливою. Зникаючи у своїй вбиральні, пояснює:
— З Орфеєм! З Орфеєм, пане граф.
Розділ II
ЗАБЛУКАНІ ЗОРІ. Соломія ще не раз буде в Кракові і завдяки Стефаникові досить близько познайомиться з Пшибишевським та його оточенням. Не можна стверджувати, що їй імпонували гасла подібні до цього: "Не знаємо жодних правил, ані моральних, ані естетичних, не знаємо жодних поглядів; кожний прояв душі є для нас чистим, прекрасним, глибиною і таємницею, оскільки він є потужним; будь-який прояв душі — святий... Художник стоїть над життям, над світом, він є паном над панами... Мистецтво не має жодної мети, а мета — сама по собі є абсолютом, оскільки відтворює абсолют — душу".
Ну що ж: "Художник стоїть над життям..." Цікаво... Але той, хто стоїть над життям, не може знати, що там діється у тому житті і що для нього він сам нічого не значить. Отже, нема різниці — стоїть він над життям чи його взагалі немає. Якщо вона — співачка — поставить себе над життям, а це означає і над людьми, для кого ж тоді буде співати,— хіба для себе! Ні, це швидко набридне. Часом вона не могла збагнути — чому з'явилися, ні, чому з'являються такі проблеми? Своїми роздумами ні з ким не ділилася, відчувала, що за простотою ховається поки що незбагненна глибина. Ще має пройти час, ще має вона багато побачити й осягнути, щоб зрозуміти літературну й людську феєрію, яка розігралася навколо Пшиби-шевського, і ту характеристику, яку їй дав Франко. "Із слов'янських країв найновша літературна мода декаден-тизму і імпресіонізму знайшла найподатливіший грунт у Польщі. Се досить натурально. Ся мода найбільш аристократична... А шляхетській польській суспільності (шляхта головний консумент літератури в Польщі) сего і подавай. Досить уже її наполошили брутальні натуралісти та радикальні хлопомани, досить їй натикали під ніс неотесаних мужиків з їх вічною нуждою та жолудковими питаннями. Надоїли їм уже й голосні патріоти з вічними покликами про вітчизну. Людям, котрих життєві ідеали хитаються між Монако, паризькими кокотками і англійськими огерами*, давно вже хотілося мати літературу, відповідну до тих ідеалів. І вона дійсно впору народжується".
...А Пшибишевський не вгавав. Із Кракова надходили все нові гасла про культ плоті, про статеву пристрасть, які є найвищими проявами незалежного "абсолюту — душі" (терміна "сексуальна революція" тоді ще не було).
* Жеребцями.
Була ще одна обставина, що спричинила цікавість Соломії до молодих декадентів. Що ж, пустившись у нове життя і нові духовні осягнення, вона пильно розглядалася в пошуках підтвердження своїх прагнень. Знаходила їх у долях інших жінок, а водночас не закривала очі й на те, що могло відстрашити. І відстрашило б, аби не егоїзм юності який допомагав бачити тільки їхні досягнення, що певно не оминуть і її. А їхні болі? Ні, вона буде обачніша, і болі обійдуть її. Приблизно так думала Соломія, помічаючи те, що неможливо приховати, а саме: всі жінки, яких вона знала, були нещасливі в особистому житті. Про Габрієлу
Запольську ми вже згадували, життя Наталі Кобринської, Софії Окуневської-Морачевської також не було для неї таємницею. Дещо знала від Фаусти Креспі і про життя Елеонори Дузе. А Софія Ковалевська? Хіба оце писала щаслива жінка: "З усіх кінців я отримую гратуляційні листи, і по дивному глуму долі, ще ніколи не відчувала себе настільки нещасною, як тепер. Нещасною, як собака, ні, я думаю, що собаки не можуть бути такими нещасливими, як люди, і особливо, жінки".
Нещасливі Щасливі Жінки! А Дагни Пшибишевська? Уособлення трагізму! її постать захоплювала Соломію і бентежила незбагненністю свого життя так, як колись бентежила Марія Вісновська незбагненністю своєї смерті.
Дагни Пшибишевська — жінка з норвезького грунту, емансипантка, так би мовити, з перших рук! Чому вона стала дружиною Станіслава Пшибишевського!? Людини талановитої, але аморальної в найпростішому значенні цього слова, хворої, без жодних гамульців. Як же вона — така красива і талановита — віддала себе такому. Можливо, власне, в цьому і полягав отой трагізм, який так тонко відчула Соломія.
Ібсен був кумиром жінок, подібних до Дагни Пшиби-шевської. І як же трагічно помстилося життя на жінках, що носили на собі маску Гедди Габлер, і як же сильно позначився на них отой зловісний вплив! В такому випадку важливо не те, що хотів сказати своїм твором Ібсен, а те, чого шукали в ньому жінки, подібні до Дагни Юль.
Найсильніше прагнення, яке має героїня цього твору,— це прагнення влади. Над чим? Над ким? "Мужність — це життя сповна,— говорить вона і... розуміє цю повноту досить просто:— Аби хоч раз відчути смак влади над людиною". Той хто досягне такої мети, може потім раз у житті зробити один гарний вчинок. Який же вчинок мала на увазі героїня? Це легко вичитати з самого твору. Коли Елерт шантажує Гедду, вона говорить йому: "Я у ваших руках! Я залежу від вашої волі і сили. Я невільниця! Ні, я цього не витримаю! Ніколи!.." Вона вибігає з кімнати. Чути постріл. Так от що мала на увазі Гедда Габлер, говорячи про єдиний гарний вчинок у житті. Подальша доля Дагни тільки підтвердить ці здогадки.
Так, вони були зовсім різними: Дагни, яка сповідувала вічну жіночість, вважаючи себе інспіратором чоловічого духа і творчості, і яка справді стала довічною музою Мунка, прокляттям Стріндберга і нещасною жертвою
Пшибишевського; Дагни, яка прагнула бути "царівною у царстві кохання", як колись писала вона в одному із своїх творів, і Соломія, яка вірувала в працю як в єдине призначення і щастя людини.
Все це стане зрозумілим значно пізніше, а поки що "Молода Польща" дискутувала, галасувала і пила по кав'ярнях, бридилася "міщанством" і доводила свої амурні справи до величезних розмірів, "часом за марний жест розплачуючися життям". До речі, в ті часи, коли ще не було боксу і футболу і коли до літературних творів ставилися як до існуючої реальності, краківські кав'ярні відігравали особливу роль в артистичному житті. Кожен мав свою улюблену кав'ярню, кожен знав, де чий улюблений "локаль", і всі знали, де та коли кого можна знайти. Там зрання й до пізнього вечора вирувало життя. Існував такий жарт: один завсідник говорить кельнеру: "Це місце, проше пана, зайняте. Я тільки забіжу додому на кавичку".
Заповнені майже виключно чоловіками, кав'ярні нагадували вулики. Щоправда, за часів "Молодої Польщі" де-не-де почали з'являтися ще небагаточисленні вітчизняні емансипантки або студентки, для яких щойно відкрився лікарський відділ при університеті.
Найчастіше Соломія з Стефаником, доволі наблукавшись по старих краківських вулицях і завулках, заглядали до "Павича". Там огортала їх атмосфера якогось фантастичного життя, навколо були столики, густо обсипані головами, звідусіль неслися імена... імена... імена... Ібсен, Метерлінк, Рембо, Достоєвський, Толстой, д'Аннунціо... А там, у глибині, Пшибишевський в тільки йому відомий спосіб грав Шопена. Виспянський, як завжди, поважний і спокійний, малював портрет Дагни.
За столиком, до якого підсіли Стефаник і Соломія, були Труш і хтось із його товаришів.
— Остання новина! Павліковський поставив п'єсу За-польської!
— І що ж! Вона йде з великим успіхом. З-за сусіднього столика озвалися:
— Це, проше пана, називається успіх! Мало того, що Павліковський тягне на сцену пролетаріат, то ще й оцей...
— Але ж, хай пан дасть спокій тим людям,— обірвав його візаві.
Труш вловив зацікавлений погляд Соломії.
— Всі ці докори вже були висловлені на шпальтах газети "Голос народу".
— А що директор?— запитала Соломія. Вона щиро поважала Тадеуша Павліковського.
— Директор, як завжди, в своїй спокійній манері відбиває всі напади, але авторка...
— Так,— долинуло знову від сусіднього столика,— авторка — пані занадто нервова...
— І з великим почуттям гумору,— додав Труш.— У ложі, що належала газеті, вона порозкладала на кріслах собачі намордники...
Столики вибухнули сміхом.
— А що директор?— захлинаючись, знову перепитала Соломія.
— Зчинився такий гамір, що директор змушений був піти на крайній вчинок...— Труш зробив паузу, і всі навколо перестали сміятися.— Він забрав у газети перепустку в театр.
Сміх вибухнув з новою силою. Дагни повернула свою золоту голівку в бік столика, за яким сиділа Соломія.
— Яка вона незвичайна, прекрасна,— стиха мовила до Стефаника Соломія.
— Вона має досить поклонників і серед чоловіків,— якось ревниво озвався той, а по паузі запитав:— А що, панно співачко, смакують вам Пшибишевські?
— Аж дивно, як вони вам розсмакували, пане Стефани-ку? Однак смакош ви порядний на диво. Мені Дагни жаль. Як вона витримує того еротика-невротика! Я б на її місці в покоївки пішла, а не жила б отак.
— В тому і сенс панського життя. Пропадати, а в покоївки... ні, і до роботи ніколи, ніде...
— А той її чоловік? Жінка і діти голодують, а воно п'є...
— Чоловік він сердечний, але дорешти запитий. Я боявся, аби на мене якогось впливу не мав. І була битва, а по тій битві він спитав, чи може мене в коліно поцілувати, бо йому здавалося б, що землю цілує. Неприємно було. У нього я пізнав* багато пройдох світових літературних.
Стефаник розповідав їй, що Пшибишевський приходить до нього майже щодня і що то зовсім пропащий чоловік. Говорить часом про майбутнє: про те, що має три морги батькової землі і що тільки про цю землю думає тепер. Або раптом загадує собі подорож до Парижа, де буде ходити в шинки найгіршого кшталту: "Я маю ім'я, тому публіки зберу силу. Збанкрутував дощенту, Василю!.. Писати не можу, а пити хочу величезні жбани — не пропорція".
Розповідає він мені, і я розумію, а пише... не знаю... може, воно кому й зрозуміліше... От я вам зараз процитую абзац із його книжки "Де профундус". Там у нього героїня виголошує своє кредо... Отже, слухайте: "Ненавиджу, зневажаю розсудок. Не маю розуму. Не знаю, що роблю, що говорю. Маю безконечну відразу до здорового глузду тих усіх людей навколо. Господи! Який вони всі мають страх перед стражданням... Як вони прагнуть щастя, того дурного щастя! Біль для них страшніший, ніж морова язва.