усте, глибоке, безвихідне чорне болото покривало зелену колись землю; тілько ліси красувалися у тім болотянім морі своїм пишним листям, забарвленим осінню різними красками. Хмари галок, ворон і інших птахів стяглися, здавалося, з усього світу, щоби доїдати тут усяке падло і незакопаних трупів. Де не взялися собаки і вовки з лісів і цілими тічнями почали волочитися навіть у білий день по бойовищі. Небезпечно було й вийти в поле, де звірі і птахи справляли такі похорони.
У хотинськім замку, котрим уже завідував молдовський паркалаб, жили ще кілька днів усі люди з Молдови, які були під Хотином. Назбиралася їх спора громада, яких сто людей. Були тут і бояри, що досі трималися Могили, а тепер не знали, яким чином вертатися в Молдову; був і Дзерон, що не зорудував нічого, хіба те, що в наметах Могили не мерз і мав що їсти; були й Ярошенко, і Чамчан, котрому дали знати, що родина вже вкупі; були втікачі Кракалія, Чоботар і інші. Микула й не знав усіх. Поки турки і татари не відійшли далеко, вони не важилися вертатися в Молдову. Збирав їх ще страх перед опришками Бернавського, що під час цілої війни давали про себе знати, але на те вже була рада: всі — і кінні, і піші — мали вертатися разом і узброєні.
Одної ночі потис морозець і розкисле болото закостеніло. Люди з Молдови зважилися вибратися додому. Вся ватага вийшла із замку зрана.
Мимоволі глянули Ярошенки у той бік, де лишався батько у своїй могилі, і сльози явилися їм на очах. Але ватага не ждала, годі було стояти і займатися смутними думками. І вони пійшли. Нетяжко було їм тепер іти: на плечах небагато ваги — тілько шуба баші, добре захована в мішок, і дитина; а в серцях хоч і мулив жаль, що прихопилося навіки розставатися з батьком, то перемагала його втіха, що верталися додому.
Довгий час ішли мовчки, плачучи і зітхаючи, а там помалу і заговорили, розглядаючися по полі, котрим переходили. Страшно було дивитися на непохованих покійників, що з них поробили люди, звірі і птахи. Одні люди покалічили їх страшно, другі, очевидно, опришки, обдерли навіть з одежі, а звірі і птахи доправляли. Нікому і в гадку не приходило поховати їх. Стада птахів показували зараз, де найшли собі жир. То тут, то там з-поміж корчів вони зривалися з криком у повітря, побачивши похід людей, та зараз знову сідали до свого пиру.
На другий день під вечір Ярошенки і Чамчан були вже на вулиці в Сереті, що вела до їх хати. Проводжало їх уже кілька знайомих, котрих стрі-тили по дорозі.
Осіннє сонце виглянуло на хвилину із хмарки і освітило якось милосердно хату Ярошенків. На подвір'ю загавкав пес, висунувся попід ворота на улицю, глянув і немов зчудувався, а потім кинувся підскоком до Ярошенків.
— Тату! Наш Босий! — скричав Тодірко.
— Босий! — врадувався і батько, мов не знати чим.— Так ти пильнував хати! Бідний Босий як змарнів! — І погласкав пса по голові.
Увійшли на подвір'я. Почали оглядатися довкола, мовби на чуже подвіря зайшли. У сусідській хаті зчинився крик: побачили Ярошенків. Зараз усі надбігли. Прибіг і сусід, приніс деревляний ключ від засува.
Відчинили хату.
Обережно, мовби там усередині хтось зачаївся, Ярошенки переступили поріг, Ярошенчиху треба було аж під руки брати.
Ніхто не міг слова промовити. Мов до церкви входили.
Перший сусід відозвався:
— Слава богу, що ви вже у своїй хаті.
— Слава богу! — повторили всі за ним і перехрестилися.
Ілаш станув у порога і мов не важився далі ступити.
— Сідай, Ілашу! — попросив сусід.— Ти мов з мертвих устав.
— Справді! — відповів Ілаш.— Я дивлюся і своїм очам не вірю, що я вже є дома.
— Всі мов із мертвих устали,— сказав Микула.
— Тілько бідний Семен вже не встане,— промовила вкінці Семениха і втерла сльози, що насилу пхалися до очей.
У хаті стало на хвилину тихо, мов явився дух старого батька і благословив родину на спокійне життя.
Довгополе галицьке, 14 липня — 18 серпня 1903 року
ПОЯСНЕННЯ СЛІВ
Балта — ковбаня,
невелике озерце в лузі.
Бачність — увага.
Безхісна — некорисна, непотрібна.
Бейрелбей — турецький урядовець,
намісник на загарбаній землі.
Белльона — тут: перемога (від Беллони —
богині війни, за давньоримською міфологією).
Берегулька — стриж, або серпокрилець.
Болонка — запона у вікні (замість шибки)
з міхура тварини або з проолієного паперу.
Вбезпечувати — заспокоювати, втішати.
Возний — судовий урядовець.
Вудженина — копчення, шинка.
Гасло поготівне — бойова тривога.
Глітно — тісно.
Дучка — невеличка печера.
Завій — тюрбан, чалма (головний убір
у деяких народів Азії та Африки).
Зарінок — невелика затока річки.
Зарути — заревти.
З в іди — розвідка.
Зглядатися — позирати, дивитися.
Здорожений — стомлений дорогою.
Жаври — так турки називали
польських вояків-жовнірів.
Жолд — платня за військову службу.
Капа — покривало на коня, попона.
Корбач (карбач) — канчук, нагайка.
Ковбок — перекладина між опорами моста.
Кички — солом'яні кулі, якими вкривали будівлі.
Кучма — хутряна шапка.
Лехістан — так мусульмани називали Польщу.
Логофет — боярський чин у Молдавії.
Матня — тут: оточення, западня.
Міритися — тут: прицілюватися.
Начерти — зачерпнути, набрати (води).
Ненадійно — тут: раптово, зненацька.
Ноша — одяг.
Панва — в рушниці поличка для пороху,
який запалювали перед пострілом.
Падачка — падуча хвороба, епілепсія.
Панцерний — воїн у панцирі, латах.
Плитний — мілкий.
Потурнак — полонений, що перейшов
у мусульманську віру.
Рінь — дрібні камінці, галька на березі річки.
Ребелія — заколот, бунт.
Саламаха — страва із завареного на воді борошна.
Сіканці — дріб у заряді руїшшці.
Склеп — крамниця.
Су лиця — дерев'яний спис із залізним наконечником.
Спорий — великий, швидкий.
Сокотитися — оберігатися, стерегтися.
Справуватися — триматися, поводитися.
Стійка — варта.
Толокно — борошно із підсмаженого вівса,
а також товчена суха риба.
Турла — турецька назва Дністра.
Хибити — не вистачати.
Хорунжий — прапороносець.
Хосен — користь, вигода.
Чата — сторожовий загін.
Чашка — тут: череп.
Чура — дружа (ординарець, гонець).
Шкот — шотландець.
Ясир — иолон, полонені.