Кіт, граючись із мишеням, теж спершу причавить його, а потім відпустить: біжи. Мишеня біжить, не відаючи, що кіт уже приготувався до нового стрибка. Майже так було і зі мною. Але — трохи пізніше. Тим часом я працював, виховував молодь республіки своїми статтями на моральні теми і — утримував нашу молоду сім'ю. Бо невдовзі і маленької Ірининої платні не стало. Тепер настала черга їй походити в безробітних…
Літо шістдесят третього року ми прожили в художній майстерні наших майбутніх кумів — Макарових. Внизу, од небокраю до небокраю, стелився Київ. Ранками ми працювали, вибираючись просто на дах. Ірина того літа багато писала, я — менше, час і сили відбирала газетярська робота. Дисципліна тоді в редакції "Молоді України" була майже військова, знаменитий режим головного редактора Семенця… Але я мав багато творчих задумок, ділився ними з Іриною, деякі вона записувала. Тепер, переглядаючи Іринині нотатки, я думаю про ті сюжети з болем, як про ненароджених дітей своїх. Хай і не з моєї вини. Я вже починав писати роман сатиричний. Атомна війна на Землі. Термінові розпорядження в небесній канцелярії: ніщо не готове для прийому душ… І ось душі прилітають на небо, величезні черги до терезів, на яких зважують добро і зло, вчинені людиною в земному житті. Для "вищеньких" окремі терези. Душі великих світу сього — зустрічають з оркестром, з промовами тощо. У Божому царстві — два відділи: Заходу і Сходу. Епіграфом я узяв слова з італійського фільму, здається, "Журналіст із Рима": "Апостоли, на зйомки!" Такий собі антисвіт, віддзеркалення світу земного. З цим сюжетом легко монтувалася історія, яку любив розповідати Василь Симоненко. Про районних начальників, які нахапали собі з бази дешевеньких чорних костюмів і назавтра усі вийшли в них на роботу. А костюми почали розлазитися на начальничках. Виявляється, це були імпортні костюми для покійників. Чорний народний гумор, якщо це й гумор, сміх, а не правдива історія. Страшна правда — в суті її. Це було дуже близько до мого світовідчуття. Уже тоді я почав записувати спогади людей — трагічних героїв кривавого двадцятого віку. "Серед багатьох творчих задумів є в мене найдорожчий, — писав я наприкінці шістдесят другого року. — Мрію написати кілька документальних книжок під спільною назвою "Життєпис великих людей". У них розповім про долі людей мого поліського Петрушина, котрі усе своє життя зовні непомітно орали землю і непомітно померли, без некрологів і пам'ятників. І водночас які це великі натури, які неповторні характери, як відбилася в їх житті уся наша епоха з її радощами і тривогами! Я вважаю ці майбутні книги за справу своєї совісті, за обов'язок перед людьми, які виростили мене і дали в дорогу слово". Трохи, мабуть, запишно, у стилі часу, але — так починався роман "Листя землі".
На жаль, усе те відсунулося на багато років, а чимало не реалізовано і досі. І вже ніколи не буде написано. У житті письменника є час писати той чи інший твір; коли час минає, на порозі стоять інші книги.
30 липня 1963 року Ірина серед іншого занотовує у своєму записнику: "Треба виступати на вечорі Лесі Українки в Першотравневому парку. Взагалі, у Спілці висить двоє оголошень. Одне повідомляє про вечір Лесі Українки у Спілці (виступають Гончар, Рильський і т. д.). Друге повідомляє про вечір у парку (виступають від клубу творчої молоді "Сучасник" Дзюба, Драч, Ліна Костенко і я). Це оголошення страшно дратує "старше покоління". Учора в Спілці зустрів мене Павличко. Каже: "Я аж злякався, коли побачив цю афішу. Як відверта демонстрація, хоч би розбавили кимось із таких…" (Що він розуміє під "таких", здогадатися не важко)". І далі — свідчення очевидця і учасника подій, які відбилися на долі багатьох, та й на нашій з Іриною — теж:
"Лариса Чала подзвонила в ЦК щодо нашого вечора — чи писати інформацію. Відповіли — вечора не буде. Заборонено. Чому? Іван Дзюба побіг у ЦК. Почали викручуватися: ви, мовляв, попереду батька в пекло лізете, хай спочатку офіційний вечір відбудеться. Іван запитує: що ж ви раніше думали? Афіші розклеєні, люди знають, ми готувалися, виступатиме Шабатіна з оркестром. Відповідають: Шабатіна уже відмовилася. Так ніхто толком і не зміг пояснити, чому вечір забороняють.
31 липня, за кілька годин до початку вечора, раптом кажуть Іванові, що ніхто вечора не забороняє, що усе це — плітки…
Увечері сходимося. Приїхав Іван Драч. Микола Вінграновський сяє, як самовар, — у нього народився син. Дзюба вийшов на естраду і тільки розтулив рота, як із обох динаміків обіч сцени рвонула на повну гучність музика. Ми аж отетеріли. Стоїмо. Музика скінчилася, оголошують: "Завтра, 1 серпня 1963 року, в приміщенні театру імені Лесі Українки відбудеться вечір, присвячений пам'яті поетеси". І знову — музика. Хлопці побігли в приміщення. Там якийсь тип крутив магнітофон. "Припини зараз же!" — "Не можу, у мене — наказ". — "Припини, бо ми тобі!.." — рвонулися найбільш гарячі молоді. "Одійдіть, бо викличу наряд міліції, у мене — телефон". Хлопці змушені були відійти, Дзюба кілька разів безуспішно намагався перекричати музику. Люди почали обурюватися. Тоді Дзюба попросив людей підійти ближче і сказав, що ми хотіли провести вечір, але чиясь горе-голова хоче нам завадити. Тому ті, хто хоче, аби вечір Лесі Українки відбувся, хай одійдуть убік. Овація. Натовп рушив у глибину парку. Дзюба попереду ніс афішу з портретом Лесі Українки. Якийсь дідок поруч мене обурювався: "К коммунизму идем, а вечер Леси Украинки запрещают". На алеї, біля чавунної огорожі стадіону, зупинилися. На огорожі з'явилися афіші, портрети поетеси. Хлопці принесли лаву. Дзюба вибрався до неї, і — почалося… Майже півтори години вистояли люди на ногах, і ніхто не одійшов. Прекрасно читала Лесині вірші Тетяна Цимбал, виступали Драч, Вінграновський, я, Тельнюк, а потім — хто хотів. Тепер про себе. Пережила кілька важких хвилин. Коли побачила, як настирно намагаються зірвати вечір, злякалася. А тут ще й Володя, Гриць Халимоненко і Віктор Зарецький. Усі умовляють не виступати. Бо ж не варто ризикувати можливістю друкуватися для сорока людей. Вже було погодилася. Але потім так гидко і прикро стало на душі від того, що боюся. Вирішила виступити. Для твердості сказала собі навіть уголос: "Хай мені буде не знати що, я — виступлю!" Це мені потрібно для мене самої. Стемніло. Я вже не могла розібрати написаного, а напам'ять вірша не знала. Думаю: невже не виступлю? Коли гукають: Жиленко, Жиленко! Я вибралася на лаву, хлопці палили смолоскипи з газети, аби мені було видніше. Газету за газетою. Слово честі, заради таких хвилин варто було постраждати. Клапті сажі літали в повітрі, опускалися на мене, смолоскипи створювали якусь дивовижну музику тіней. Читали допізна. Домовилися в суботу піти на могилу до Лесі. Після вечора я, Володя, Драч, Дзюба з Мартою, Вінграновський та Сверстюк пішли до Романа Корогодського. Погомоніли трохи і розійшлися, бо дуже були стомлені.
…Що ж, мене можна привітати. Це було зроблено так грубо і нерозумно, що диву даєшся. Як ми й чекали, цей вечір був вибухом… ЦК шаленіє. Мене вигнали з роботи. 2 серпня, буквально за кілька хвилин. Раптом на планівці головний редактор "Літературної України" Цмокаленко закричав: "Жиленко розкладає лінощами увесь колектив! Вона абсолютно нічого не робить! Цілими днями сидить і зітхає або іде гуляти!.." І т. д., і т. п. Очі полізли на лоба не тільки у мене, а у всіх: коли це я встигла не тільки сама "розкластись", а й "розкласти" колектив. Адже я тільки тиждень як повернулася з Буковини. Три відділи редакції запрошують мене до себе. І ось — на тобі. А Цмокаленко гримів далі: "Я вважаю, що Жиленко не пристосована до роботи в редакції, їй краще іти на творчі хліби… Одразу ж після планівки подавайте заяву про звільнення!.." Я вже звикла не дивуватися нічому. Але це вже було надміру. Стільки бруду! Підхопився мій ліпший сусіда по кабінету і "друг" Анатолій Боженко: "Правильно! Час рішуче боротися з лінощами. Усе, сказане щодо Жиленко, на жаль, факт". Декілька людей хотіли сказати слово на мій захист (Плачинда, Ганна Борисівна, Тельнюк), але усіх їх спопеляв редакторський цеківський погляд і голос: "Ви що, не згодні?!" Коли Плачинда захищав, навіть поглузував: "Не старайтеся, Сергію Петровичу!" А потім підвелася, вийшла і так грюкнула дверима, що редактор, як мені розповідали, аж підскочив. І тут же висунув нову тезу: "Вона не поважає колектив!.."
Другого дня я подала заяву. На ім'я головного редактора "Літературної України" Д.Г. Цмокаленка: "Прошу звільнити мене від обов'язків літпрацівника редакції газети "Літературна Україна", оскільки я обурена Вашою ганебною поведінкою на зборах 2 серпня 1963 року, коли Ви брутально і безпідставно ображали мене. Працюючи в редакції, я ніколи не мала зауважень, попереджень або доган за незадовільну роботу. Відзначалася преміями. Трудову дисципліну не порушувала! Усі завдання редакції виконувала. Звільняти мене Ви не мали ніякого права, але я піду сама, оскільки працювати з Вами в редакції надалі вважала б за приниження власної гідності. Ірина Жиленко. 3.VIII.63 р.".
Того дня я одягла білу, в квітках, спідничку, вишиту волошками блузку, купила повітряну кульку і пішла до Спілки. Нас викликано до спілчанських начальників. Але не хочеться писати про ту ганебну лайку, коли Козаченко і Дмитренко за кожним словом додавали "групівщина" або "щось гірше"… Віктора Зарецького чотири години мордували в ЦК. Причому відверто називали Драча "контрреволюційним поетом", а щодо Дзюби — цинічно заявляли, що його, мовляв, "тільки хвороба рятує", а то ми б йому дали… Хлопці написали протест у ЦК КПРС. Не знаю, що з того вийде…"
Нічого з того, звичайно, не вийшло… Хоч протест підписали, як свідчить далі Ірина, Стельмах, Сосюра, Штогаренко, Майборода.
Я більше пам'ятаю похід того ж таки року, із смолоскипами, до пам'ятника Іванові Франку. Збиралися ми біля Інституту харчової промисловості, на вулиці Володимирській. Там, в актовому залі, відбулася, так би мовити, офіційна частина. Потім ми вишикувалися в колону, запалили смолоскипи справжні, загодя приготовлені у клубі творчої молоді, і рушили вниз, до пам’ятника поетові.