Я нічого критичного не казала. Навпаки!: раз чи два сильно похвалила.
— Гм! Це — добре.
І дядьо Сергій знову замовк і затарабанив пальцями по столі. Марусі чогось стало трохи легше.
— Що ж ти думаєш, дядю? — несміливо спитала вона. — Хто він такий?
Дядьо Сергій подивився просто в чудесні розгорнені тривогою сіро-зелені очі.
— Я думаю, дівчино, що це — аґент МДБ. Навіть че сексот, а аґент провокатор.
Марусі похололо в грудях, і серце так стиснулось, що вона мусіла глибоко зідхнути.
— Чого ти так думаєш? — ледве чутно промовила вона.
Сергій Петрович зняв руку зі столу і роздумливо почав гладити свої мишачі вусики. Нарешті дав їм спокій і сказав:
— Є кілька підстав так думати. Насамперед: як таки так, щоб МДБ пустило його, закордонця, так вільно ходити по Москві, говорити з людьми, заводити знайомства? Без догляду, без шпигунів за ним? Що це тобі, Париж чи Лондон? Це — річ антиприродна в СРСР. Адже ви не помічали за собою жодної стежі! Ніякі типи не ходили за вами?
— Ні, здається, не ходили. Я нічого такого не помічала.
— Добре. Друге: чого він у перший день знайомства з тобою конче коло твого будинку шукав, де Великий Театр? Чого не спитав міліціонера або когонебудь з тих, що проходили повз нього перед тобою і тільки тебе запитав? Ясно, що він тебе очікував. І, нарешті, ти маєш рацію: чого в приїжджого емігранта раптом така сміливість і така певність щодо МДБ? Це теж антиприрод-не. Це — майже святотатство.
— Але чого ж за мною шпигувати? Чим я їм така страшна? — з одчаєм скрикнула Маруся.
— їм страшні всі, дитино, навіть вони самі собі. Страх єдиний їхній засіб і нападу, і самозахисту, і взагалі головної дії в житті. Вони не зовсім певні в твоїх родичах. Отже треба їх перевірити, і їх самих, і тебе, і мене, і Івасика. В цьому їхня сила, і їхня трагедія та загибель. Не всі з них люди сліпі, вони не можуть не бачити!, що вони цим страхом самі собі копають могилу.
Сергій Петрович уважно подивився на Марусю, що понуро длубала рожевим нігтем налиплу на церату столу темну цяточку, і щоб вивести її з цього стану, продовжував:
— Продумай собі, Марусю: якась купка людей, колись у бурі великого народного зрушення, щирим і нещирим фанатизмом, обдуром, демагогією захопила владу над величезною країною і тримає її в страшному поневоленні. Чим, Марусю? Страхом. Є ще, правда, і тепер фанатизм, і обдур, і підкуп, і брехня, але головне: страх. Ти подумай: вони страхом наказують нам, науковцям, визнати ті "закони" різних наук, які їм, безграмотним неукам, потрібні для їхнього панування. І ми від страху за своє життя визнаємо їхні "закони". Вони страхом диктують теми письменникам. Композитори від страху пишуть опери на замовлення Політбюра. Маля-рі-артисти малюють те, що потрібно цій купці людей для їхньої влади. Робітники, селяни, службовці, всі рухаються під тиском страху... Країна велетенського кошмарного страху, брехні, ненависти. Нам пощастило, Марусинко, жити в такій країні й на своїх бідних шкірах відчувати цей феноменальний кошмар.
Маруся, видно, не дуже добре чула дядя Сергія, приглушена своїми якимись думками. Але вона все ж таки зиркнула на Сергія Петровича, тим показуючи, що вона чула і розуміла його. Та Сергій Петрович теж розуміві її і, щоб одвернути її більше від її думок, продовжував:
— І які ж вони жалюгідні, дівчино. Ти тільки подумай. Вони страхом примушують нас вірити, що ми працюємо і мучимось для соціялізму, для комунізму, для майбутнього щастя людства. Але що таке соціялізм і комунізм, дівчино? В науці, в теорії це насамперед ідея спільноти (комуна в перекладі на нашу мову це — спільно та). І в своїх аґітках вони весь час нам кричать про товариську спільноту, про. саможертвенність для колективу, для держави. Правда ж? А на ділі що? На ділі вони розвивають у всіх без виїмку громадян СРСР страшний егоїзм, страшну протилежність отій товариськості, солідарності, саможертвенності. Розвивають головним чином отим страхом. Бо що таке страх, Марусино? Страх це насторожений або напружений інстинкт егоїзму. Яка ж може бути товариськість, коли ти боїшся кожного товариша; яка може бути відданість спільноті, коли в тобі щодня під'юджується твій інстинкт егоїзму? Цього наші бідні владарі не розуміють. Вони так вірять у свій страх, що гадають перебороти ним за кілька десятків років такі сили в людині, які вироблялись у ній сотні тисяч років. І страшно обурюються і лютують, що ті сили їм не піддаються. Або оце питання кохання. Яка в радянських людей, скажемо, може бути поезія, краса у відносинах між статями, коли кожний мусить (мусить, Марусю!) думати про свого партнера: а чи не сексот він, чи не провокатор, чи не аґент, підісланий до тебе?
Маруся, як од несподіваного дотику до болючого місця, повела головою в один бік, у другий, немов уникаючи необережної руки, і глибоко зідхнула.
— У Радянському Союзі, дівчино, нема і не може бути при найбільшому бажанні коханців справжньогої кохання, того кохання, яке витворюється довір'ям, симпатією, ніжністю. У нас може бути тільки суто фізичний потяг і фізичне з'єднання парочок. Але ж це не кохання людей, Марусю, це — кохання якихось комах, навіть не вищих тварин, бо і в тварин є довір'я, оцінка, вибір, спільність смаків. А в деяких з них і відчування краси та поезії при коханні. Ти знаєш, що деякі птиці кохаючись прикрашують свої гнізда квітами, міняють ці квіти, коли вони в'януть, виявляють всякі знаки уваги: й любови до своєї пари?
Маруся зовсім уважними й напруженими очима дивилась на дядя.
— Я бачу, голубонько, що тобі тяжко від цього викриття про твого нового знайомого. Але треба мати мужність і рахуватися з дійсністю.
Маруся хмарно дивилась у вікно. Потім перевела погляд на дядя і з тим самим виразом спитала:
— Добре. Що ж мені тепер робити?
— Все те саме: брехать, хитрувать. Це єдиний приступний нам спосіб самозахисту. От, наприклад, у цьому випадку з тобою. Коли ти будеш бачитись з оцим "закордонцем", то
— Я не буду більше бачитись з цим суб'єктом! — з огидою і люттю скрикнула Маруся.
— Ну, й неправильно. Ти повинна з ним бачитись,
— Повинна? Через що?
— А от через що: коли ти так раптом, без пояснень кинеш його, то у н и х це зразу викличе підозріння: чого така зміна ставлення? Довідалась, мовляв, що аґент МДБ? Ага, а чого ж так боятись МДБ? Значить, є щось непевне, підозріле, небезпечне для них на її сумлінні. Ні, дівчино, навпаки, треба використовувати цей випадок, це відкриття для нашого самозахисту. Отут вияви солідарність і саможертвенність, але не їхню, а нашу, чесну, щиру, людську. Твій егоїзм кричить од огиди до чоловіка й не хоче його бачити? А щирий альтруїзм каже, що ти повинна придушити свою огиду й для добра твоїх дорогих близьких людей бачитися з цим чоловіком!
— Але для чого, дядю?
— Для того, щоб увести ворога в оману, щоб одвести від нас його підозріння й загрозу. Знаючи тепер, хто він, знаючи, що це — шпигун, який має через тебе вивідувати інформації про нашу родину, ти, не подаючи ніякого знаку, що ти його розпізнала, будеш подавати йому такі інформації, які будуть іти нам на користь. Розумієш? Та більше: коли він, може, захопиться тобою щиро і до...
— О, ради Бога! — знову з огидою скрикнула. Маруся.
— Чекай, дитино. Треба перемогти себе. Тримати свої почуття в руках. І брехати. Але тонко, хитро, розумно. Не тільки не виявляти перед ним огиди від його захоплення, а, навпаки, викликати його, розпалювати, доводити! до такої міри, щоб він став щирим з тобою, щоб одкрив тобі свою душу. Оце завдання!
— О, коли він з професії брехун, лицемір, шпигун, то....
— Це нічого не значить. Іноді сильне любовне почуття і з лицемірів робить щирих людей. Це багато залежить од об'єкта тієї емоції. Оце тобі завдання: зумій статиі таким об'єктом для нього. І тоді довідайся через нього, що вони мають проти нашої родини, чим вони загрожують нам? Будь Юдитою, що пішла в табір Олофер-на. Ану!
Маруся чудно посміхалась і дивилась у стіл.
— А як я сама закохаюсь у нього і загублю голову? — спитала вона з якимсь не то викликом, не то насмішкою. Але Сергій Петрович спокійно покрутив головою:
— Ні, цього не може бути. Я знаю, що я кажу. Ти тепер не зможеш закохатись у цього чоловіка, дівчино.
Маруся глибоко перевела віддих.
— Ой, дядю, не ручся. Я — страшна егоїстка і поганка. Але як іншого виходу немає, то я постараюсь бачитись з ним, а що з того вийде, я не ручусь. Бери відповідальність на себе. Котра тепер година?
Сергій Петрович глянув на будильник біля ліжка.
— Десять по п'ятій.
— Добре. Я встигну на побачення. Трохи запізнюсь, але, коли йому так жагуче хочеться бачити мене, він підожде. Бувай здоров, дядю!
І, потиснувши руку дядьові та слабенько, ніби крізь, внутрішні сльози, посміхнувшись до нього, вона помалу вийшла з кімнати.
Сергій Петрович зачинив за нею двері й через вікно провів очима струнку, ясно-блакитну постать з золотою головою. Постать посувалась помалу, трудно, а голова була похилена — зовсім не той вигляд, який повинен бути в Юдити, що йде до Олоферна.
Розділ 15
Після кількох пересадок, безконечних чекань потягів, боротьби за можливість упхатись у вагон, після годин стояння з клунком на грудях у проходах, набитих людом, Степан Петрович таки добився до своєї кінцевої станції. Під час переїзду було дуже трудно навіть дивитись як слід із вікна на розмотувані фільми пейзажів. Та й пейзажі були такі невеселі: після стількох років по війні ще й досі було видно сліди її страшних зубів: незаорані ями від бомб, закурені димом пожеж уцілілі будинки й хати, щербини на вулицях, горби, рівчаки, зарослі бур'яном руїни, порожні місця в чорних струпах на місці цілих сіл і хуторів, або влиплі в землю глиняні покрівлі землянок. Оце були ближчі до залізниці пейзажі. Правда, там далі за руїнами все ж таки половіли сиві жита, зеленіли трави, там уже дир-котіли жатки, стояли копиці сіна, пахло звідти при зупинках потяга скошеною травою, юнацтвом, коханням, проклямаціями, милим, давнім-давнім минулим. Але потяг рушав, перед очима пропливали закостенілі сліди недавнього жаху, і не хотілось дивитись у вікно.
Станція копальні була невелика, так само як "посьо-лок" при ній. І все тут було чорносіре, запорошене вугіллям, яке, немов маленькі чорні єгипетські піраміди, стояло купами посеред великого майдану по один бік залізниці.'А по другий бік тяглися маленькі, дерев'яні, нашвидку збиті будиночки та наггіввилізлі з землі землянки.