Диво

Павло Загребельний

Сторінка 37 з 138

Видно, в його завдання не входило вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за роги.

— Маєте порцеляну на продаж? — спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, крім них, тут не було і ніхто не міг tx почути.

Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:

— Це що — пароль?

Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:

— Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени бельгійські також... хутра йдуть поза вим... Але це так, головне ж для мене порцеляна... Тут я, — він вробив рукою з картузом театральний жест, — тут уже, будь ласка... Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде... Можна й нашу... Гарднера, Кузнецова... Ви не чули? — він нахилився до професора. — Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею... Колекцію графині Браніцької... Казка! І все — в невідомому напрямку!

— На жаль, — сказав професор Отава, — я не торгую порцеляною і, здається, навіть не маю... Тільки ікони...

— Ікониі — сплеснув рукатди чоловік. — Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув.

— Одинадцятий, — сказав Отава, — одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер — забирайтеся геть!

— Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж — у невідомому напрямку. Але якщо ви...

— Геть! — повторив Отава і пішов на незнайомого.

— Послухайте, пане професор, — задкуючи, зашепотів той, — ви ще не ознайомилися... Вам потрібна ділова людина... В місті брак ділових людей... На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка... Ви, звичайно, ще не чули...

— Забирайтесь!

— Я перший прийшов до вас, не забудьте — я перший. Мене завуть...

Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.

Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося на порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?

— Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, — сказав Отава бабі Галі, — всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей...

Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішнм у звнрованому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не дати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:

— Гір. Умтершрібен!'

Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, давідки цей посланець і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:

— Мені збиратися, чи як?

— Унтершрібен! — червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев'ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш — український професор, що вже й зовсім не в'яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.

— Унтершрібен! — вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнісінького виклику гестапо, де його щось там спитають і випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета добра, отож:

— Унтершрібен!

Професор нарешті підписався в одержанні повістки, мотоцикліст сховав папірця до своєї суми, загримів плащем, недбало повернувся і пішов з кабінету через довгий коридор, усіяний, мов небо зірками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, сказати "ауфвідерзеєн", але до такої ґречності мотоцикліст не досягнув, бо це ж таки не Німеччина і професор хоч і справжній, як видно, але більшовицький, а з більшовиками мотоцикліста було покликано боротися, а не розкланюватися.

Гестапо містилося в будинку на Володимирській. Хоч зовні стояла варта, за важними дверима Отава ніс у ніс зіткнувся відразу з двома автоматниками, а ще два такі самі стояли трохи далі від дверей на підвищенні, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тій "естраді" крутилося ще кілька людей у цивільному і серед них — молода білява жінка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.

Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою повістку.

— Чекати, — сказар німецькою мовою вартовий. Всі вони, починаючи з мотоцикліста, починаючи ще від охоронців Сирецького табору, в звертанні до місцевого населення вживали тільки інфінітивної форми. Не казали: "іди", "сідай", "працюй", "почекай", а— "іти", "сідати", "працювати", "почекати".

Певно, цією безособовістю в звертанні вони хотіли підкреслити свою зневагу до повойованих або ж одразу хотіли призвичаїти цивільне населення до казарменого жаргону.

Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.

— До вас тут, — сказав комусь, поглянув на повістку, не без здивування промовив: — Професор. Професор Отава. Добре.

Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсім по-звірячому, тай ніби той заподіяв йому не знати якого лиха своїм несподіваним тут, у цій похмурій установі, званням, гаркнув:

— Чекати тут!

С "естради" спустилася жінка, підійшла до професора, сказала йому по-українськи:

— Вас просять зачекати тут.

— Дякую, — відповів Отава, — в пропонованому мені обсязі я, вдається, можу досить добре розуміти німецьку, мову.

— За вами зараз прийдуть, — не слухаючи його, завчено сказала жінка і відійшла вбік.

На професора дивилися всі: вартові коло дверей, вартові на "вдтраді", кілька підозрілих цивілів — чи то шпики, чи кати. Йому неприємні були ці оглядини, ще неприємнішим було очі-яуйання коло дверей, принизливе й жалюгідне, він відчував себе зараз у становищі хворого, якого розрізали на операційнім етолі й забули або не хотіли зашити. Якби це було за інших обставин, десь до війни у своєму рідному місті (а тепер воно вoнo чуже, чуже!), то він би нізащо не став ждати, сказав би:

"Що? Треба ждати? Ну, то я іншим разом" — і пішов би собі. Але тут не мав куди йти, був у пастці, знав, що випустити відси його ніхто не випустить; не прийти сюди теж не міг, бо однаково б забрали, а так ще була якась надія, він досить недвозначно висловив її синові, коли йшов до гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нікуди не виходив з помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, і той обіцяв, тільки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: "А коли не вернешся?" Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщій зачинив за собою двері, він хотів вернутися, вірив чомусь, що повернеться додому, а що далі? — не знав. Якби не син, то не було для нього ніякої трагедії навіть у смерті. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в кожного е якісь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають по собі незакінчене, нездійснене. Мабуть, невикінчених справ гине з людьми більше, аніж маємо довершених.

Нарешті за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на проділ лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився по сходах, підійшов до вартового, відібрав у нього повістку, помахуючи нею недбало, знову-попрямував до сходів, здаля вже кинув через плече Отаві. '

— Комм!'

Підіймалися на третій чи четвертий поверх, сходова клітка загороджена була густою дротяною сіткою, щоб не спробував ніхто кинутися з висоти й таким чином позбутися передчасно всіх тих мук, які йому готовано; плутали довгими коридорами з мертвими дверима, професорові здавалося, що вони ніколи нікуди й не прийдуть, він хотів, щоб це був просто немилий жарт, щоб його отак поводили-поводили, а потім і випустили з цього похмурого "палацу праці", бо й що б він мав тут казати, про що свідчити? Але розчинилися одні з багатьох безликих дверей, він опинився в казенній, погано вибіленій кімнаті, в якій, окрім столу і двох стільців, нічого не було; чорнявий кинув йому "Ждати!" — і зник, але вийшов не в ті двері, що вони ввійшли, а в інші, які були в бічній стіні і вели, як устиг помітити Отава, в таку саму мертву, голу кімнату.

Професор трохи постояв посеред кімнати, сподіваючись, що до нього прийдуть, але нікого не було, зате невідчепно з'явилося відчуття, що за ним стежать, аж він став озиратися навколо, але ніде не побачив нічого схожого на пристрій для стеження, на нього могли дивитися хіба що крізь шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для такої похмурої установи.

Сідати на стілець не хотілося, бо якщо його стануть допитувати (про що? про що?), то вже неодмінно посадовлять иа стілець і примусять сидіти довго-довго, велітимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебіг такої процедури.

Отава пройшовся по кімнаті, став біля вікна. Сподівався, що побачить Київ, може, Хрещатик, а може, й Софію, з висоти Київ ще прекрасніший, аніж з землі, хоча, звичайно, не з усякої висоти, як він у цьому вже пересвідчився, сидячи на сирецькому пагорбі.

34 35 36 37 38 39 40