Тепер старий Пірі Мехмед не тільки сам відмовлявся йти на Родос, а ще й не радив цього робити султанові. Всі ждали тяжкого гніву султанського, але Сулейман був милостивий, він навіть лишив Мехмеда-пашу великим візиром і назвав його своїм намісником у Стамбулі на час своєї відсутності, а сераскером поставив Мустафу-пашу. Візиром того зробив ще за Селіма не хто інший, як Пірі Мехмед. Веселий, вродливий босняк, який до всього легко призвичаювався, за що й прозваний був Чобаном, Мустафа був простим капіджі у Пірі Мехмеда, тоді став капіджібашею і так припав до серця великому візирові, що той наважився запропонувати султанові Селіму зробити його візиром. Селім відповів: "Ще я не здурів, щоб такого бевзя робити візиром, та коли хочеш мати в дивані ще й дурносміха, то бери". В єгипетському поході Мустафа-паша виказав чудеса Хоробрості, після повернення до Стамбула вибудував розкішний Дім над морем, де часто приймав венеціанського баїла Марко Мініо, Луїджі Гріті й самого Ібрагіма, поводився незалежно не тільки через своє багатство, а також і тому, що знав, як любить його новий султан, бо під Белградом Сулейман показав, що найвище ставить воїнів божевільної, дикої хоробрості, а Чобан був саме таким.
Призначивши Мустафу-пашу сераскером, Сулейман віддав йому дружиною свою сестру Хафізу, вдовицю по двірському капіджібаші, убитому султаном Селімом. Для сорокарічного паші отримати в свій гарем жінку, яку вже хтось мав у постелі, було б радістю не вельми й великою, коли б ця жона не була султанською сестрою і коли б не дав її вам султан.
Алє, в-пускаючи безрідного босняка в султанську родину, Сулейман давав знати, що сераекерство для Мустафи-паші річ не випадкова, що в. майбутньому йому заповідається й печать великого візира, і вже Чобан зрівнювався з хвалькуватим Ферхадом-пашою, який зневажав усіх членів дивану тільки тому, що був одружений з султанською сестрою 'Сельджук-султанією, а румеліцяького беглербега Ахмеда-пашу, який щосили рвався до найвищої посади в дивані, просто знищував. Ахмед-наша замінив старого Касима-пашу, султанового вихователя, який попросився на спочинок і ладен був поступитися місцем четвертого візира навіть такому зарізяці, як румелійський беглербег. Ахмед-паша під Белградом, здається, справді перевершив звитяжливістю всіх, і Сулейман ще й по (путі в Стамбул осипав ласками відважного беглербега, та водночас султан, який розумівся на людях, бачив, що Ахмед-паша служити для чужої слави не вмів. Введений до дивану, він був грубий з іншими візирами, дозволяв собі зверхність навіть з старим Пірі Мехмедом, розводив плітки. Султан терпів його тільки тому, що вважав великим воїном, а без таких людей — знав ще добре — ніякого могуття не досягнеш.
Рік тому Сулейман вирушав із Стамбула не знати куди, вирушав з неймовірною пишністю, вів величезне військо, показуючи його столиці, але не називаючи ворога, якому воно мало завдати удару. Тепер усі знали, куди йде султан, але виходив він із столиці без надмірної пишноти, і війська ніхто не бачив, бо збиралося воно, мов краплі дощу у великій темній хмарі, звідусіль, частина йшла суходолом, частина мала переправлятися морем — з різних гаваней у різний час вийшло дев'яносто дев'ять легких і сімдесят важких галер, сорок паліндрей, п'ятдесят фуст і бригантин, усього понад триста суден, і всі взяли курс до берегів Лікії, до Родосу, щоб прийти туди саме тоді, коли зі своїми спахіями й яничарами прийде ;сам султан.
Не одне серце стиснулося того дня, коли вирушав султан проти острова, не одні очі заплакали потай або й відкрито, не ховала своєї печалі султанська сестра Хафіза, вимушена розлучитися з коханим чоловіком, в обіймах якого чи й встигла побувати, не сміла тільки Хуррем заплакати за своїм султаном, хоч без нього лишалася просто малою рабинею, поки не народить падишахові сина і возвеличитися тими народинами (а коли не сина, а як не .народить?). "Бережіть себе, ваша величність,— сказала вона в ніч їхнього розстання,—втрачаючи вас, я все втрачаю". Сплела з свого золотого волосся тоненький .браслет і подарувала султанові. .Запорука 'її любові чи його перемоги?
Ах, яка ж нетривка, хоч, може, мало що на цім світі зрівняється у тривкості з волоссям коханої жінки. Та кому міг розповісти Сулейман про цю жінку, про її слова і про дивний її дарунок? Стривоженість і непевність супроводжували цей несподіваний похід нового султана, і ніхто б не взявся вгадати його наслідків. Адже навіть великий Мехмед Фатіх не міг узяти Родос. Його воїни вже були видерлися на стіни фортеці, наче леви, що зірвалися з ланцюга, і вже хотіли кинутися грабувати неприступний город рицарів, коли на них грізно гримнув сераскер Месіх-паша:
"Грабувати забороняється! Усе, що є на Родосі, мав піти до султанської скаржниці!" Це так знеохотило —воїнів, що християни змогли відбити їхній штурм.
Грізний Селін, який завоював Сірію, Єгипет і Аравію, розпочав будувати величезний флот, щоб напасти на заклятий острів, але помер, не встигнувши здійснити свого наміру, так ніби якась зла сила справді боронила християнських рицарів-розбійників, які засіли за білими кам'яними мурами і вежами острова, двісті років тому прийшовши туди з Кіпру.
Коли з-під мурів щойно здобутого славним ісламським військом Белграда Сулейман розсилав гордо-радісні фетх-наме про свою велику перемогу, він послав листа й гросмейстерові родоського ордену Вільє їль-Адану. Старезний гросмейстер у султанській похвальбі вловив погрозу, тому де зрадів Сулеймановій перемозі, а відповів йому посланням досить ворожим. Надто певним почувався він за своїми непробивними мурами, та ще й сподіваючись на підтримку всіх християнських володарів, для яких Родос був мечем, спрямованим у саме серце нечестивих.
Вісімдесятилітній гросмейстер мав під рукою якихось півтисячі рицарів, у молодого султана було, може, півсвіту! Місяці, які він провів у столиці після белградського походу, султан витратив не тільки на гоєння своєї сердечної рани, але й на уважливе стеження за тим, що діється довкола. Новий імператор іспанський Карл бився з королем Франції Франціском за Італію. Папа римський був заклопотаний розколом у своїй церкві, який вніс німецький монах Лютер. Пресвітла Венеціанська Республіка, вдовольнившись привілеями, які дав їй султан в укладеному після перемоги під Белградом договорі, не пошле на захист Родосу жодного судна. Острів неминуче мав стати здобиччю ісламського війська, і статися це мало негайно.
Сулейман послав Їль-Адану лист із пропозицією здати острів добровільне. Заприсятався аллахом, творцем неба й землі, Мухаммедом, посланником аллаха, всіма пророками і всіма святими книгами, що його і всіх його людей відпустить з острова незачепленими, бо ж великий гріх проливати кров мусульманських воінів, коли землю можна здобути без зброї.
Гросмейстер не відповів на лист, та султан і не сподівався на відповідь.
Повів більшу частину свого війська сушею. Ішли шість тижнів під розшалілим сонцем, за день проходили стільки, як звичайно б за два. Султанські бостанджії випереджали похід, розпинали для падишаха його величезний намет із золотою кулею над ним, і Сулейман, поки його воїни, натомлені за день, спочивали для нового, ще тяжчого дня, вершив державні справи, радився з візирами й пашами, велів своєму вірному Джеляледдінові відписувати листи, карав і милував.
Проходили гірськими ущелинами, голими, як черево дикого осла, минали понурі рівнини, всіяні мертвими, випаленими сонцем горбами. Десь тут біг колись Адам після вигнання з раю і жахався цієї землі. Султан звелів прикликати до свого намету мудреців, які супроводжували переможне військо, і зажадав од Них відповіді, чим харчувався Адам у раю. Сивобороді ніяк не могли дійти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихильником селери.
— А хліб? — спитав султан.— Хіба він не їв хліба?
— Хліб — це вже на землі,— відповів найстарший з імамів.— У поті лиця. В раю — самі плоди. Але не солодкі. За солодкий плід його вигнано. А які несолодкі? Могли бути кабачки, могла бути селера, могло бути й ще щось.
— З чим він вийшов з раю? — поспитав султан. Ніхто не знав. Не думали над цим.
— Бог затулив йому сором. Так? Імами згоджувалися — затулив.
— Отже, дав йому пояс. Імами не заперечували.
— За пояс він міг би заткнути селеру з її довгим листям. А в руках нести кабачок. Інакше звідки б люди мали і селеру, і кабачок?
Імами належно поцінували високу мудрість падишаха. "Воістину аллах той, хто охоплює і знає. Він дарує мудрість, кому побажав".
Султан щедро нагородив імамів. У такому тяжкому поході не зайвим буде, коли між військом пошириться чутка про вчені Суперечки в наметі повелителя.
Коли вже дісталися до голих, червонястих гір Лікії, на краю яких десь купався у теплому білопінному морі невпокорений Родос, приведено до султана кенійського кадія, звинуваченого у зловживанні ори розподілі води для зрошення садів і полів довкола Конії. Сулейман звелів задушити кадія перед військом, щоб показати простим воїнам міру султанської справедливості. Гонець із Стамбула серед інших листів несподівано приніс султанові лист з гарему. Хитра Гульфем, не. маючи змоги пробитися до повелителя в гаремі, підкупила стару хатун-уста, і та тремтячою рукою накарлякала любовне послання до падишаха від його вірної одаліски. "Якби слаба дівоча природа, — писала рукою хатун-уста Гульфем,— дозволила мені, не заплямувавши своєї честі, полетіти звідси до Вас, володарю мій, щоб побачити Ваше обличчя, тіло моє з усією несамовитістю зголоднілого шуліки, що отримав нарешті свободу, рвонулось би до Вас, щоб доторкнутися губами до Ваших царствених ступ".
Султан посміявся і звелів послати Гульфем черепахову шкатулку, оздоблену золотом, наповнену добірними перлами.
Вже коли стояв під стінами Родосу, знов приніс гонець листа з Стамбула, написаного тією самою старечою рукою, але підписаного вже не Гульфем, а його маленькою Хуррем, листа дивно короткого і не зовсім зрозумілого: "Слова завмирають на моїх устах, і душа моя не може витримати такої довгої розлуки. А перли Ваші розсипала, простіть мені, великий мій володарю і повелителю". Сулейман не терпів жінок покірливих, як ягниці.