"Отже, виручила витримка твоя, бачка", — сказав Махмуд-бей.
— За твоє здоров'я, друже, за твоїх родичів, жон твоїх і дітей, за твого батька — славного Агаси-хана! — підняв келих Котляревський.
— Спасибі! — приклав Махмуд-бей руку до серця і випив свій келих разом з гостями.
Ракія була міцна: таких напоїв штабс-капітан не вживав, хоч як його припрошували, але заради такого випадку, в ім'я визволення з полону, який міг би закінаитися хтозна-чим, не відмовився й підтримував тости, які, не поступаючись один перед одним в шанобливості, виголошували то Махбуд-бей, то бригадир Катаржі.
Минуло не більше години, як стали приїздити старшини. Здебільшого це були люди літні, що, поживши чимало на світі, знали почому ківш лиха.
Поважно всівшись у коло на паласі й випивши по келишку ракії, вони, на знак Махмуд-бея — свого каймакама [7] , — приготувалися слухати, хотіли ж бо знати, навіщо їх так нагло потурбували серед ночі, примусили лишити теплі оселі, неначе на пожежу або хан рагугом кличе у військовий похід.
Говорити почав штабс-капітан, який здався старшинам людиною привітною, уважною. За перекладача був сам Махмуд-бей, хоч тут сидів і Стефан.
Штабс-капітан казав про те, що в Росії завжди поважали войовничий, сильний і талановитий народ татарський і дуже жалкували, що перебуває він під владою турецького султана, у васальній залежності, хоч мав право на більш почесну долю. У Росії знають, що султан ніколи не шанував своїх васалів і, як звичайно, спирався на них у тяжкі для себе часи, а в мирні дні зразу ж забував про них, забував свої обіцянки подбати про їхні життєві потреби.
Старшини слухали, ніяк поки що не висловлюючи свого ставлення до слів російського офіцера. Ще ж не відомо, як поставиться до цього каймакам, син Агаси-хана. То нічого, що він сам перекладає, але ж обличчя бей-заде [8] непроникливе, холодне, тільки очі поблискують, але то, можливо, і від випитої ракії. Та ось Котляревський сказав, що падишах ставиться до татар, як вітчим до нелюбих пасинків, Махмуд переклав і тут же, не давши штабс-капітанові казати далі, різко махнув рукою:
— Правда твоя, ефенді! Ми гірше живемо, ніж пасинки. Ми голі й бідні. У куток загнані, недарма ж нас буджаками називають.
Старшини немов прокинулись, поважно кивнули: вони згодні з каймакамом, він правду каже, його вустами сам аллах глаголить. Лише двоє — найстаріші — залишились байдужі, сиділи мовчазні, похмурі. Махмуд помітив це і звернувся до них:
— Скажіть, а ви що думаєте? Чи правду сказав пан офіцер, чи, може, ні?.. Клянусь бородою Магомета, ви з ним згодні.
Ті, побачивши, як недвозначно поблискують очі Махмуд-бея, а руки нервово ворушаться на витому руків ї кривого ножа, поспішно закивали:
— О так, славний бей-заде, згодні!
— Я так і думав, — сказав Махмуд-бей і, звернувшись до Котляревського, кивнув: — Кажи, ефенді, ми слухаємо...
Котляревський, підвівшись з паласу (сидячи говорити незручно), звернувся безпосередньо до Махмуд-бея, але не забував і старшин:
— Ми, росіяни, ніколи не задивлялись на чуже й не вважаємо, що маємо право, як переможці, задарма привласнювати добро переможених. За все ми платимо. Вам, мабуть, відомо про фірман нашого командуючого: ніхто з солдат чи офіцерів не має права ввійти в будинок місцевого жителя без його згоди, а тим більше взяти будь-що без оплати.
— Ми це чули! — підтакнув один із старшин, наймолодший серед них — на диво рудий, із звислими тйнкими вусами. Інші старшини подивились на нього: мовляв, чого вискакуєш, коли тебе не питають, але ніхто нічого не заперечив.
— Я уповноважений сказати тут, — мовив, далі Котляревський, спокійно, доброзичливо поглядаючи на старшин, — якщо росіяни коли-небудь пройдуть через ваші степи — зрозуміло, після вашої згоди на це, — буде те ж саме. Захочете продати — спасибі, не захочете — воля ваша, шановні старшини.
Закінчивши говорити, Котляревський сів і ледве помітно торкнувся ліктем Катаржі: кажи тепер ти. Катаржі оглянув усе коло і, усміхаючись, від чого обличчя його стало простим і добрим, сказав:
— Ми привезли з собою фірман нашого командуючего. 3 цими словами бригадир витяг із внутрішньої кишні мундира згорнутий папір.
— Ось він. Подивіться, прошу всіх.
Папір у розгорнутому вигляді пішов по руках. Ніхто з татар, крім Махмуд-бея, не вмів читати, але всі бачили: папір як папір, а найважливіше — на ньому є велика кругла печатка, як і повинно бути, коли йдеться про державні документи.
— Фірман справжній, — оголосив Махмуд-бей, роздивившись на папері все, що можна було роздивитись,— Написано тут так, як сказав пан офіцер.
Наче вітром теплим повіяло. Старшини помітно збадьорились, потяглися до келихів, які слуги встигли наповнити знову.
— Вельмишановний бей-заде, цей фірман ми передаємо тобі на вічну схорону. — Катаржі урочисто передав Махмуд-бею вдвоє складений папір. Той притис папір спочатку до лоба, потім до грудей і поклав перед собою на палас, щоб усі бачили.
— Цей фірман — закон для кожного нашого солдата, — сказав штабс-капітан. — Ми бажаємо всім без винятку присутнім і їхнім сім'ям добра й миру!
— Якші, бачка, якші! — загомоніли всі разом.
— Ти добре сказав!
— Вип'ємо ж за ваше здоров'я, за здоров'я ваших родичів, за ваші отари й табуни! — сказав Катаржі. його явно вже розібрало. — Нехай множаться вони й гладшають.
Тост сподобався, хоч було й незрозуміле, кого мав на увазі бригадир — родичів чи отари, коли бажав їм гладшати й множитись.
— Забагато наливаєш, — шепнув Котляревський, торкаючись руки бригадира. — Вони всі тверезі, а ти, гляди, й не встанеш.
— Впізнаю твої звички, пане піїте, але про мене можеш не турбуватись, ще ніхто не перепив бригадира Катаржі.
— І все-таки, прошу тебе, бригадире, хоч по можливості утримуйся. Адже ти — посол.
— Не можу, я частую.
— Не будемо сперечатись, але дозволь спочатку слово сказати, а вже потім... вип'єш.
— Тільки не тягни. Згадай, скільки нам ще треба об'їхати улусів.
— Сіл, мосьпане, сіл. Добре, що згадав про це. — Котляревський підняв келих і заговорив. Стефан, який підсів до штабс-капітана ближче, переклав швидко, не запинаючись:
— Шановні старшини! Мине якийсь час — і російська армія пройде через ваші степи. Вона змушена так зробити. Та ми віримо: ви не станете на нашій дорозі, будете розважні, пожалієте своїх жінок, дітей, свої отари, не виймете меча із піхов, до чого — це ми знаємо — закликає вас Гасан-паша... Небезпечно це. Ви знаєте, що російську армію спинити нелегко, нема такої сили, щоб це зробила, сутичка з нею могла б принести лише даремні сльози й кров вашому народові. Ми ж хочемо жити в дружбі та злагоді з вами. Хай мир між нами буде вічний на благо наших народів! Прошу вас, шановні старшини, і тебе, славний бей-заде, підняти за це свої келихи.
— Налийте горілки! — наказав Катаржі ординарцям. — За такий тост вип'ємо нашої...
Ординарці швидко наповнили порожні келихи із заздалегідь розкоркованих пляшок.
— Старшини! — сказав Махмуд-бей. — Я хочу сказати теж і прошу вас уважно вислухати й добре поміркувати. Я наймолодший серед вас, але я, волею аллаха й вашого повелителя Агаси-хана, ваш каймакам і тому певною мірою відповідаю за ваш спокій. Я закликаю вас до розсудливості! Хто мені друг, той послухає, а хто хоче стати моїм ворогом... — Махмуд-бей покрутив головою, оглядаючи своїх старшин. — Хочу надіятись, таких у моєму повіті не буде... Росіяни пропонують вічний мир і дружбу. Чи є щось дорожче від цього? Я питаю вас? Нема нічого дорожчого. Значить, вони наші справжні друзі. А вороги ті, хто кличе нас на війну, кому не жаль сліз наших дітей; жінок, батьків. Чи так я говорю? Так ось за це — вічну дружбу й мир з росіянами — випиймо й подамо їм свої руки.
Підвівшись на паласі, Махмуд-бей простягнув руку спочатку штабс-капітанові, потім бригадирові, подав руку й Стефанові. Перекладач шанобливо вклонився і лише потім обережно стис маленьку, але цупку долоню Махмуда.
— Хай буде так!..
Махмуд-бей підняв свій келих і випив. До дна, до останньої краплі. Всі старшини зробили так само.
— Але ж і міцна! — скрикнув молодий старшина, і всі невимушене засміялись.
— А ти думав!
— Російська горілка — це тобі не якась там ракія.
— Піднеси трут — загориться.
— Слабкому не по нутру, що й казати... Старшини закушували. Декому стало парко, і слуги внесли глеки з блідо-золотистим освіжаючим напоєм. Дзвеніли келихи, текла невимушена розмова. Котляревський раптом помітив, як Махмуд-бей, схилившись, щось казав старшині, який сидів по ліву руку од нього. Той уважно вислухав, розгладив собі вуса, кивнув і підняв пальця: знак, що він хоче говорити. Всі примовкли.
— Вельмишановні сусіди, і ви, російські посли, хочу слово сказати... Всі знають, ми ніяких договорів не підписуємо, аллаху, видно, бажалось, щоб ми лишились неписьменні. Усі ми писати й. читати не вміємо, але слово наше міцне. Що обіцяємо, то вже так і буде. Та нині час тривожний, війна. І треба щось міцніше слів, щоб нам повірили. І тому я пропоную послати російському паші по одному аманату від кожного села. — Він замовк, потім тихо додав: — Я посилаю брата.
Інакше кажучи, він пропонував заложників. У кімнаті на якусь мить запала тиша. Так несподівано сильно прозвучало слово старшини з рудими звислими вусами. Але далі гості Махмуд-бея, усі старшини, захоплені прикладом сусіди, заговорили — всі разом, не слухаючи один одного:
— Я пошлю брата!
— Я — молодшого сина!
— Я — внука!..
Котляревський, перезирнувшись з бригадиром Катаржі, здивований і збуджений, вклонився старшинам і окремо Махмуд-беєві:
— Спасибі, високошановне товариство, і тобі, славний бей-заде, за дружбу! Від імені моїх товаришів, усього війська російського — спасибі!.. Цю хвилину ми не забудемо!.. Аманати приймемо, і хочу вас запевнити: ви не пожалкуєте, що так учинили. І ще скажу: вашим родичам, які поїдуть до нас, усім, без винятку, буде в нас добре, їх приймуть так, як приймають лише друзів...
Перед світанком старшини, попрощавшись з російськими послами, роз'їхались по своїх селах, пообіцявши зразу ж послати в розпорядження каймакама своїх родичів, а той мав усіх разом відіслати в Бендери. Махмуд-бей жалкував, що його нові друзі так швидко від'їжджають, не встиг з ними й наговоритись, але він розуміє: баритись не можна, дорога нині кожна хвилина, адже й ворог, мабуть, не дрімає...
Перед від'їздом Котляревський і Катаржі підвели до Махмуд-бея коня.