До нас іде молодь, поповнює наші лави.
Ви вже знаєте, як організувався загін. Тоді були одиниці, а зараз це сила. З'єднання Сабурова виділило з себе загони, які згодом теж виросли на великі з'єднання.
Найбільшим, звичайно, є з'єднання генерал-майора Сабурова, яке складається з дванадцяти загонів, що діють в різних областях України.
Дощ уже давно перестав. Світило сонце. Ми пішли до річки. Вода помітно прибувала і місцями вже виходила з берегів. Зубний лікар Вилеток разом із складачем Голуб'євим рибальською сіттю ловили під берегом раків, а за ними стежили партизани.
— Під корчі давай,— радили вони,— під корчами добрий улов буде.
— Навіщо вам корчі? — заперечували інші.— Тільки сітку порвете. Краще затягніть там, де кропивка. Може, карася піймаєте, а може, добру щуку.
— Не треба нам щуки,— відповідали рибалки.— Нам треба раків,— і тягли сіть далі.
Над лісом, де розташувався наш табір, літали вже не "фоке-вульфи", як раніше, а двомоторні бомбардувальники. Не виявивши партизанів, вони почали скидати бомби на тихе, загублене серед лісів село Колки, де не було жодної душі. Ми чули виразні вибухи і, хоч не бачили за деревами рясних пожеж, та знали, що село горить, бо звідти приносили вітри ядучий дим. Багато ворожих бомб розірвалося в болотах, жахаючи мирних жаб.
Надвечір прибули гінці з пакетами від Артюхова і комбата Іванова.
ПРО ЩО ПИСАЛИ КОМАНДИРИ
Генерал-майору тов. Сабурову. Надсилаємо вам дані від товариша Нирка.
Донесення.
Доводимо до вашого відома, що знаходимось у своєму районі— Рубіж, Марковське, Дубрава. Дії загону — диверсійними групами. Повідомляємо, що нами з 25/УІ 43 р. по 7/УІІ 43 р. пущено під укіс військовий ешелон з танками і гарматами. Пошкоджено шістдесят вагонів і паровоз. Висаджено в повітря десять автомашин і одну танкетку. Знищено до 900 німців. Зв'язку з своїм з'єднанням не маємо.
Повідомляємо також про свій район (Лельчицький). Його повністю спалено, за винятком Буйновичів, де розташувався їхній штаб пересування.
У Стодоличах зганяють все населення, яке ловлять по лісах. У районі вбито і взято в полон до 600 мирних жителів. У селі Дубницькі хутори стоїть батальйон німців, використовують наш аеродром. Перевозять літаками поранених, а також м'ясо, а решту худоби женуть у напрямку Турова, Петрикова і Мозиря.
В Буйновичах зігнали всіх жителів, спійманих у лісі, й загнали в хати. Стариків убивають зразу. Головний рух машин — по битих шляхах: Буйновичі — Острожаика, Стодоличі — Буй-новичі, Злодін — Ветвиця — Симоничі. На Лельчиці рух малий. По боротьбі з партизанами тут, у районі, й за Прип'яттю діє 8-а збірна армія німців.
Штаби: Буйновичі, Стодоличі і пересувний штаб — у Скри-галові.
Загонів Таратути і Коліченка не знайшов. Є чутки, що загін Коліченка розбився па невеликі групи і блукає в лісах.
Тов. Нирко просить вас надіслати йому рацію і радистку. Я знаходжуся між с. Тонежем кДапилевичами. Влаштовуєм засідки, мінуємо дороги, по яких рухається противник. Провели три бої. Маємо втрати — чотирьох забитих і поранених. За цей період часу нами знищено 13 вантажних і 1 легкова автомашини, забито 216 гітлерівців, поранено 56. Останній бій вели на дорозі між селами Боровим і Мілошевичами з автоколоною німців СС.
Підірвали мінами дві автомашини, ще одну підбили з протитанкової рушниці і одну розстріляли. У цьому бою нами знищено 75 есесівців. Втрат не маю. Противник забирає всю худобу, спалює села, а народ — частину розстрілює, а більшість жене з собою.
З харчуванням у нас дуже скрутно. Нема ні хліба, ні м'яса. Збираю бійців, які відбилися від інших з'єднань, і направляю їх до свого загону.
Взвод товариша Темірова .уже п'ять днів знаходиться у нас.
Двом нашим бійцям потрібна хірургічна допомога, але в загонах, які стоять по сусідству з нами, хірургів немає.
Командир пі з ім. Будьонного Артюхов
* * *
Гонець від комбата Іванова вручив Сабурову дані розвідки від 11/УІІ 43 року:
"Противник за національним складом: німці, мадьяри, козаки, словаки. Разом з ними діє і поліція. За неповними поки що відомостями, противник являє собою 8-му армію, яка веде боротьбу водночас і за річкою Прип'яттю.
Противник займає населені пункти: Буйновичі, Злодін, Борове, Стодоличі, Дубницькі хутори. Його кількість і озброєння ще не встановлено. Раніше зайняті населені пункти — Іванова слобода, Симоиовичі, Картеничі, Марковські хутори — противник, спаливши, залишив і 7—8/VII 43 р. на автомашинах вибув у напрямі міста Олевська. Противник користується нашим аеродромом в районі хуторів Дубницьких. З навколишніх сіл і лісів німці виводять і розстрілюють мирних жителів, а також вивозять худобу на автомашинах і транспортних літаках.
Великий рух автомашин помічається на дорогах Злодін — Стодоличі, Дубницькі — Борове, Борове — Олевськ. 9/УІІ 43 р. з хуторів Дубницьких на Борове проїхало 100 автомашин.
Помічник нач. штабу Долбін"
* * *
Сабуров запалив люльку. Сьогодні його щось морозить, і він, накинувши на плечі чорну бурку, ходить між деревами похмурий, замислений.
Над головою обложне небо. Мабуть, знову сіятиме дощ. Сабуров завертає згодом до нашого куреня, сідає на повалену бурею осичину.
— Неправильно воюєм,— говорить він.— Ніч не спав, все думав. Іншими стали умови війни, треба й нам змінювати тактику боїв. Знищити, припустімо, рейки. Йому треба ці рейки звідкись привезти або зробити. Вивести з ладу паровоз... ану, збудуй його! Це складніше, аніж випустити новий танк. Зірвати міст або звалити під укіс ешелон з технікою чи живою силою... Тут загинуть одразу сотні і тисячі їх. Паралізувати залізниці і шосейні шляхи — ефект від цього буде більшим і дошкульнішим, ніж від розгрому якоїсь комендатури чи гарнізону.— Сабуров набив у люльку тютюну й продовжував: — Правда, ми дошкуляємо німцям здорово, так часом дошкуляємо, що вони спокійно не можуть пройти навіть повз могили партизанські. В однім селі відкопали останки партизана, розрубали на частки й порозкидали. Питаю я бабусю: "Ось ти, старенька, скажи, як це розуміти?" А вона мені й відповідає: "Що ж тут розуміти? Адже живого партизана їм не спіймати, а злість у них велика. От вони хоч над мертвим поглумляться".
Степан Лесін підвів Сабурову осідланого Чардаша. Куди поїхав командир — ми не знали. Повернувся тільки надвечір.
— Що новенького? — спитали ми в нього.
— Ану їх!..— вилаявся Олександр Миколайович, запалюючи від багаття свою незмінну супутницю люльку.— Зустрів наволоч. Не можу з ними спокійно розмовляти! Заїхав у хутір Дубки. Бачу, в лісі вогонь горить. Підкликав я старого. Хитрий, чорт. Мабуть, сини в Бандери або у Бульби. Питаю в нього: "Які хутори поблизу?"
А він починає мені голову морочити: "Чоловік я неписьменний, живу в лісі. Що я знаю? Нічого я не знаю. Коли б ви мене запитали, де кум Іван живе, чи сват Петро, чи свояк Василь,— це я знаю. І хату покажу, а які села... Звідки ж мені, темному чоловікові, знати?"
"Ні, старий, ти знаєш, та не хочеш говорити!"
"Що ви, туваришу? Як це можна? Ви Ж не німці. Ви ж наші тувариші".
"Ну, добре,— кажу,— а що це за вогонь там у тебе?"
"Кабана смалю. Так собі кабанчик. Ото ваші партизани двох у мене забрали, а третій, кажуть, хай тобі буде. Спасибі, лишили мені одного, то я оце заколов. Діти м'яса просять, а м'яса нема".
"Чому ж ти бичка не зарізав?" — питаю в нього. А він сміється: "Бичок... До бичка ще прийде черга. Я так міркую, коли мені зоставили партизани кабанчика і сказали: "Хай тобі буде третій..." Двох, значить, взяли, а цього лишили для сім'ї на харч, то я й вирішив його заколоти".
Питаю в нього: "Куди дорога оця веде?"
"Хіба я знаю? Дорога, та і все, а куди вона виведе, хто ж його знає... Не ходив я по ній. У лісі живу, нікого не бачу".
Мені було відомо, що ця дорога замінована, але я вирішив перевірити в старого, що він мені скаже: "їздити по ній можна?"
"Раз дорога є — значить можна. На те вона й дорога, щоб по ній їздити".
"А що то за хлопчину поховали вчора у селищі? Забито його чи своєю смертю помер?"
"У селищі? Та де там! Підірвався на оцій дорозі, на міну наскочив. Хороший хлопчина був — і нема. Поховали".
"А говорив, що не знаєш. Значить, дорога замінована?"
"Хто ж його знає... Коли хлопець підірвався, то, мабуть, міни є. Я чоловік темний. Живу собі в лісі, нікуди не ходжу".
"Так ось що, діду,— кажу йому,— чоловік ти недобрий. Ну, послухався б я тебе, поїхали б ми цією дорогою, підірвалися б на міні. А підірвалися б не всі. Може, хтось живим лишився та повернувся до тебе. Як ти гадаєш, що б він тобі зробив?"
"Це так... Кому що, а нам — відповідай. Німця бійся, бо він б'є. Вас... Я не кажу, туваришу, що боюсь. Ви люди наші. Бач, і кабанчика мені лишили".
"А худоби в тебе багато?"
"Де та худоба? Ну, є там трохи".
"Голів з тридцять буде чи більше?"
"Хіба я вмію лічити? Я чоловік темний. Ходить худоба, а скільки там її ходить — на те я не обучений".
"Як же ти не боїшся тут жити? Німці близько, ь Дзержин-ському, знайдуть твоїх корів, заберуть".
Він сміється: "Нема... у Дзержинському німців нема. Два дні тому були, а зараз нема". •
"Еге, а ти ж, діду, казав, що нікуди не ходиш, навіть не знаєш, які поблизу села й хутори. А про це, бач, чув, що німців там нема".
"Не сам я дізнався, люди сказали".
"А ти, старий, не знаєш, де б хороші жорна дістати? У нас є зерно, треба борошна змолоти. Не чув, є тут десь поблизу млин?"
"Поблизу нема. Був млин кілометрів за вісімнадцять звідси, так його німці на тім тижні розбомбили". "Точно. І про це знаєш?"
"Люди... Все від людей чую. Ви, тувариші, може, чорниць хочете? Мої дівчата в лісі нарвали". І він махнув рукою до густих кущів. Одразу звідти вийшли дві дівки.
"Почастуйте, дочки, туваришів ягідьми".
Я відмовився від частування, відмовилися й мої товариші. Дівки мовчать. Ні посмішки, ні привітного слова.
"А все-таки, старий, недобрий ти чоловік".
"Не знаю, звідки мені знати? Темний я, не обучений".
Бачу, хитрий гад. Зайди до нього сам, він тобі ножа всадить у спину. Не люблю! Живуть, як поміщики. По тридцять-сорок голів худоби мають.
Поїхав я з двору, а він став, бороду отак підняв і дивиться. А біля нього стара. Поки з очей ми не зникли, все стояли вони та дивилися нам услід.
Сабуров ще раз набив свою люльку, припалив з обгорілої гілочки, ліг на траву, що її приніс їздовий коням на ніч.
До багаття збиралися партизани.