Мітелкою з віття він чисто вимів "підлогу" в печері, склав з каміння стіл і два стільці, пробив віконце. З трави і торішнього сухого бур'яну помостив непогану постіль.
Задоволений з своєї роботи, Олег вийшов на "поріг" і сів. Далеко внизу блакитною ковдрою з найніжніших відтінків розкинулось море.
"Я тепер наче Робінзон, — подумав хлопець. — От би ще тільки підзорну трубу!"
Ген рибальські шаланди. Здається, що вони не рухаються, застигли. Далеко-далеко ціла зграя чайок. Вони, ніби клаптики білого паперу, зграєю злетілись в одне місце. Мабуть, знайшли якусь поживу. А ген білий човен, дуже схожий на "Відмінника". "Відмінник" і є! У човні двоє. Олег згадав, що, як ішов сюди, бачив на березі Сашка Чайку з веслами. Ну, звичайно ж, це він. І майка його червона майорить! Сашко рулює. А хто ж з ним другий?
Ураз Олег схопився. Він бачив, як на човні зчинилася боротьба. За мить фігурка в червоній майці полетіла за борт і зникла у воді. А той, другий, швидко поставив вітрила і повернув човен назад.
Першої хвилини в Олега з'явилось почуття розгубленості і гостра свідомість того, що трапилось щось гидке і злочинне. Наступної миті хлопець уже мчав до берега, перестрибуючи на бігу через каміння, продираючись крізь кущі гострого терну. Зненацька він гунув кудись униз. Він ледве вибрався з глибокої ями, куди потрапив, і, почуваючи тупий біль у коліні, побіг далі. З кручі він побачив голову Сашка, яка востаннє з'явилась над водою і зникла. Недовго думаючи, Олег скотився вниз, просто на вогкий прибережний пісок. Зірвавши з ніг черевики, він кинувся в море.
Він не пам'ятає, як підхопив Сашкове безвольне тіло і виплив з ним на берег. Сашко лежав розпростертий на піску, нерухомий і неприродно витягшись.
— Сашо! — прошепотів Олег, упавши біля нього навколішки. — Сашо! — повторив він голосніше, трусячи тіло товариша. — Сашко! — щосили гукнув розпачливо, почуваючи приплив невідомого жаху…
У нього майнула думка про лікарню, і, схопившись, Олег спробував завдати Сашка собі на плечі й понести. І ось він почув звук, схожий на глибоке зітхання. Глянувши на втопленого, він раптом побачив його широко відкриті очі. Сашко поволі приходив до пам'яті. Його губи заворушились, він хотів підняти голову, але знову відкинувся на пісок.
— Лежи! — наказав Олег.
— Де… шпигун?.. — роблячи неймовірне зусилля, вимовив Сашко.
Шпигун? Який шпигун? Навколо такий чудесний день і таке блакитне іскрометне море… Який шпигун?
І зненацька Башмачний зрозумів: шпигун залишився там, на піонерському вітрильнику…
Хлопець глянув на море і побачив удалині біле вітрило на білому човні.
— Шпигун! — сказав він голосно й безпорадно. — Шпигун!..
Що робити? Треба зараз же бігти в Слобідку, дати звістку… Треба кликати людей. А як же з Сашком? Його не можна залишити самого.
— А-гми-гми… А-гми-гми…
На повороті стежки з'являється хлопчик. Він плаче, схлипує, витирає рукавом сльози і знову: а-гми-гми… а-гми-гми..
І таке було знайоме обличчя в цього хлопчика, таке знайоме, що здалося Олегові рідним і любим.
— Та це ж Кирюха Федорович! — пригадав Башмачний.
Кирюха теж, мабуть, упізнав Олега, бо відразу перестав плакати, певне, пригадуючи всі чудові речі, подаровані йому Олегом: і пувичку, і гумку, і пробку для пугача…
— Ти чого плакав? — спитав Башмачний. Кирюха Федорович, схлипуючи, ковтаючи слова, проказав:
— Батько побіг… гми-гми… у сільраду… А мені сказав: дивись, куди піде… гми-гми… хвашист… А він сховався… і я… гми-гми… не вслідив…
І Кирюха хотів знову зайтися плачем, та не встиг. Глянувши на море, він гукнув:
— Прикордонники! Тепер вони впіймають хвашиста…
Швидкохідний човен прикордонної охорони йшов просто до берега, до того місця, де був Олег. Мотор весело тараторив, аж луна котилася морем. Метрів за шістдесят від берега прикордонники виключили на човні мотор і тоді почули шалений крик Олега. Хлопець кричав про шпигуна і вказував на далекий білий вітрильник… І знову затараторив мотор, а Кирюха сказав, витираючи рукавом під носом:
— Це мій батько подзвонив їм у сільраді телехвоном… (Кирюха Федорович уперто не хотів вимовляти літери "ф", замінюючи її двома — "хв".)
Сашко зробив зусилля і, несподівано підвівшись, сів. Він глянув услід човнові прикордонної охорони і неголосно, але торжествуючи і задихаючись від радості, з палаючими очима вигукнув:
— Тепер упіймають!..
* * *
На шаланді, в якій була Марина Чайка з двома рибалками, помітили косяк скумбрії. Риба "грала". Швидко і безшумно запрацювали весла. З другого боку під'їхала ще одна шаланда. В море лягли довжелезні обкидні сіті. Вони утворили велике чотирьохсотметрове коло. І в цьому колі було надійно замкнено косяк сріблястої риби.
На довгих вірьовках у воду шубовснули важкі, налиті оловом "пеламіди". Скумбрія, налякана нахабним вторгненням хижаків, не підозрюючи, що це тільки дерев'яні фарбовані макети, метнулась урозтіч на всі боки, масою потрапляючи в сіті.
Коли з багатим уловом шаланди повернулись на пристань, на околиці Слобідки затріскотіли постріли. Марина побачила далекі постаті прикордонників, які ланкою наступали на невидимого ворога. Хтось з рибалок на пристані гукнув, що ловлять шпигуна. Звідусюди на місце події бігли люди. У декого в руках були мисливські рушниці, хтось біг з заступом, бігли просто з важкими ціпками…
Випереджаючи інших, на околицю з веслом на плечах поспішала й Марина Чайка. Вона бачила, як з крайньої хати вийшов дід Гурій з дробовиком і потупав за людьми. Марина підбігла до нього й гукнула:
— Куди, діду?
— Вовка бити!
І справді, було схоже на те, що в мирну кошару серед білого дня заскочив вовк.
— Давайте мінятись, діду: беріть моє весло, а мені дайте рушницю.
Але дід Гурій був упертий. Він і сам ще не забув стріляти, а Марина, мовляв, може вдарити вовка й веслом.
Вже за Слобідкою Марина довідалась про подробиці. Чутка про порушника кордону миттю облетіла всю Слобідку. Уже було відомо й те, що шпигун ледве не втопив Сашка і що Олег урятував свого товариша.
Порушник помітив прикордонників, які його наздоганяли. У нього лишався один засіб урятуватись: повернути човен до берега і зникнути в якомусь яру, замести слід між численними скелями в невисоких прибережних горах. Шпигун так і зробив. Але сховатись йому не пощастило. Слідом за ним висадились на берег прикордонники. Вони йшли по його п'ятах. Ворог бачив свою загибель. Він заліг за камінням на Ведмежій кручі. Туди вела вузенька стежка. Круча була стрімка, а на відкритій стежці він міг легко перестріляти по одному кожного, хто насмілився б на неї ступити. Ззаду в нього було глибоке провалля.
Прикордонники півколом оточили кручу. Вони не пішли стежкою. Вони, підтримуючи один одного, повільно, з великими зусиллями дерлися просто на скелі…
Шпигун стріляв униз з револьвера. Прикордонники не відповідали. Звіра треба було взяти живцем. Йому запропонували здатись. У відповідь пролунали нові постріли.
Шпигунові з гори видно було людей, які бігли до кручі. Вони бігли не з простої цікавості.
Патронів лишалось обмаль. Ворог розумів, що розв'язка наближається занадто швидко. Його погляд зупинився на великих каменюках, укритих сірим мохом. Очі блиснули холодним крицевим блиском. Він зробив рвучкий рух рукою, і важке каміння, підстрибуючи, з гуркотом гунуло вниз. Воно промчало лавиною за кілька кроків від червоноармійців. Прикордонники залягли за довгим кам'яним виступом. Це був наче природний гребінь кременистої траншеї. Він оберігав і від куль, і від каміння. Але висувати з-за нього голову і наступати далі було небезпечно. Червоноармійці лежачи стріляли з гвинтівок. Так тривало десять хвилин… двадцять… Це почало непокоїти людину на кручі. Шпигун підвівся й оглянув навколо місцевість. І тоді враз зрозумів, чого чекають прикордонники. Адже вони знають, що їхні постріли не шкодять прикритій камінням людині. Вони тільки відвертають увагу ворога від його тилу. А тим часом несподівана небезпека з'явилася саме звідти.
Шпигун побачив позад себе, на крутих схилах провалля, юрбу рибалок. Попереду всіх здіймалась на гору якась жінка з веслом у руках. Він не знав, що її звуть Марина Чайка. Він вистрілив поспіль тричі. Але рука в критичну хвилину зрадила. Жінка не зупинилась. Вона мовчки, завзято посувалася вперед. Її руки хапалися за рідкі кущики на схилі, ноги використовували кожну найменшу опору…
"За п'ять хвилин вона буде тут", — подумав шпигун. Він не міг тепер оборонятись на два фронти: прикордонники вискочили з-за свого прикриття і рушили вперед.
Несподівано на вузькій стежці з'явився хлопчик років семи. Шпигун ясно бачив його біляве волосся, його маленький опуклий лоб. Він біг стежкою, стежка була крута, карапуз захекався, але з войовничим виглядом вимахував своєю дитячою рушницею. Він навіть зупинився, зарядив рушницю пробкою й вистрелив. Потім у нього з'явилась якась нова думка. Він повісив свою зброю на плече, нахилився і, піднявши камінчик, шпурнув його в той бік, де, як йому вдавалось, заховався ворог.
— На тобі! — долетів до шпигуна його дитячий вигук.
Хлопчика на небезпечній стежці (це був Івась) помітили й прикордонники. Шпигун бачив, як двоє з них метнулись ліворуч. Вони щось кричали й бігли до хлопчика. Було ясно, що вони хочуть перехопити його і не пустити далі.
В ту хвилину, коли Івасик з'явився на стежці, у ворога залишився один патрон.
"Пора кінчати", — подумав він.
Коли червоноармійці були вже за кілька кроків від хлопчика, шпигун востаннє підняв руку з револьвером і націлився. Він уважно цілив просто в опуклий лобик хлоп'яти. В ту мить, коли мав пролунати постріл, ззаду почувся придушений, короткий покрик. Марина Чайка була за три кроки від ворога. Шпигунова рука легко здригнулась, але він устиг вистрілити. Івась зметнув руками і, наче підрізана косою стеблина, впав.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Майже цілком присвячений Івасеві
Перші дні, коли Івась лежав у лікарні, в будинку Марини Чайки було страшенно сумно й порожньо. Сашко два дні не з'являвся додому, він навіть ночував десь у товаришів. Марина довгі дні проводила в лікарні на ґанку, намагаючись по обличчях лікарів і санітарів прочитати якусь звістку про свого сина. Її втішали, але матері здавалось, що лікарі не кажуть їй усієї правди, і її серце ладне було розірватись від горя і передчуття неминучого страшного кінця.
Дома залишався сам дід Савелій.