Гайдамаки не минули ні Корсуня, ні Канева. Канів мав укріплений замок, гармати і сильний гарнізон, але й це не врятувало його. Чим більшим був опір, тим лютішим був напад гайдамаків. У Каневі перебувало багато базіліян, які мали свій гарнізон, та на них з особливою люттю накинулися розбійники. Базіліяни з їх абатом, він же і староста, були захоплені. Вбивство йшло поголовне, хай тільки у жертви було б польське ім’я або єврейська зовнішність. Як і попередні міста і села, Канів був спалений. Частина поляків закрилася у замку, обнесеному потрійним частоколом. Гайдамаки вчинили з цим замком, як Пугачов з містом Осою: до частоколу натаскали сіна і запалили, усі, хто сховався у замку, погоріли.
Як у всіх народних смутах, гайдамаками оволоділо якесь сп’яніння і вони зловтішалися своїми жертвами, знаходячи час тішитися з мук вмираючих і знущатися з трупів. У Каневі поруч з євреями посадили дванадцять єврейок і, ставши збоку, стріляли в них з пістолетів, як у ціль. Всіх було вбито. Залишилась одна, яку обминули кулі. Гайдамаки відправилися до отамана запитати, що з нею робити. Отаман звелів охрестити єврейку, і гайдамаки охрестили її. Вони ж були й кумами, а потім новохрещеній накидали стільки грошенят, що й кінь невзмозі був везти. На біду, усі місцевості, якими проходили гайдамаки, мали значний процент єврейського і польського населення, і це й провокувало все більше розгортання страшної бурі. Загального плану, видимо, не було, та й не могло бути у гайдамаків, хоча сам Залізняк і виношував широкі плани. Та при розкиданості і рухомості зграй не можна було й чекати спільності дій. Головні сили, звичайно, групувалися навколо Залізняка, який був представником руху; але, як і у всіх народних смутах, що носять характер поголовного повстання, окремі маси діяли надто розкидано, так що й сам Залізняк не все знав, що він наробив своїми зверненням до народу нібито від імені російського уряду. Все це створює певні труднощі і перед істориком, який береться передати загальну картину того страшного часу. Адже кривавих і рельєфних епізодів надто багато, подібно до того, як і в пугачівщину сам Пугачов не міг знати і сотої частки того, що робилося навколо нього і вдалині від нього отаманами і полковниками, часто від його імені, часто іменем "волі", за яку йшли як пугачівці, так і гайдамаки.
Розділ XIV
Хоча гайдамаччина, як і усі народні заколоти, представляє надто багато доказів зовсім безглуздого озлоблення, якому немає виправдання ніякою логічною метою, однак найобурливіші неподобства розгнузданого, очманілого від крові народу, у даному випадку, мали під собою якусь ідею, яку, правда, народ вельми туманно усвідомлював. Не можна заперечувати, що загальна смута викликала усі потаємні низькі пристрасті, але навіть у безпам’ятстві пристрасного поривання народ знав, чого шукав.
Саджаючи євреїв і поляків на піки, набиваючи свої кишені золотом, відібраним у вбитих і спалених жертов, міняючи свою обідрану кожушину на багатий каптан з плеча вбитого, а часом і недобитого пана, український повстанець бачив у своїй жертві не тільки католика або єврея, а й конфедерата, нового ворога, який, на думку повсталих, загрожував Україні новими, невідомими бідами. Слово "конфедерація" встигло швидко облетіти всю польську Україну і міцно засіло у голові народу. Він навіть добре не розумів, що це за слово і яка ідея за ним стоїть, але воно лякало його. Це було щось гірше і страшніше за унію, і народ охрестив це незрозуміле слово по-своєму. Для нього це була не "конфедерація", а "кондирація", щось подібне до здирання шкіри з народу, відчутного і спині, і кишені, і душі. І в народі склалася страшна пісня про цю нову біду:
Теперична ляхи щось начинають,
Кондирацію і папків собі збирають.
Ходімо до Потоцького мосці,
До його графської вельможносці.
Усе той самий Потоцький, у якого "розум жіноцький" і який "занапастив Польщу і всю Україну", і його конфедерація засіла у всіх у голові, і ось у безглуздому озлобленні мас проглядає мета, до якої вони йдуть по крові і пожежах. Про це гайдамаки міркують вже у Богуславі і деякий час перебувають у нерішучості, куди їм йти, проти кого спрямувати своє озлоблення. Головні радники Залізняка розділились на військовій раді, думки були різні: їм не хотілося минати і Білу Церкву, маєтки одного із затятих ворогів гайдамацтва і козацької вольности — князя Любомирського, але водночас їх сильно приваблювала і багата Умань, основний центр і польської сили, і польського багатства всієї польської України. Умань була ніби столицею всього Задніпров’я, і як Пугачова тягло до Москви і Петербурга, так Залізняка та його сподвижників притягувала Умань. У Богуславі Залізняк мав перепочинок після кількох днів своєї кривавої і вогненної, так би мовити, експедиції. У Богуславі до нього приєднався новий сподвижник Василь Шило, а також майже усі богуславські городові козаки із своїми начальниками.
Шило — одна з головних дійових осіб уманської різні. Він також був запорожцем. Був він з гайдамаками у мотронінських лісах, чи тільки тепер вступив до гайдамацького ополчення, прямих свідчень цьому немає, хоча, як ми бачили вище, Липоман каже, що Шило був між гайдамаками вже перед початком повстання і ще у мотронінському таборі застрелив свого товариша Швачку. Вірогідно, що до поєднання з Залізняком або головними силами ополчення, Шило керував окремою зграєю, про що є свідчення. Як у пугачівщину окремі пугачівські отамани, полковники чи просто емісари, "служителі Петра ІІІ-го", як вони себе називали, вербували по селах народ в ім’я удаваного імператора і вельми часто діяли як самостійні коноводи народних мас, так і товариші Залізняка: Неживий, Шило та інші часом діяли вкупі із Залізняком, а часом окремо. Ми знаємо, що у Неживого була своя партія, у Швачки — своя, Шило також мав своє ополчення. Ще до руйнування Черкас головними силами гайдамаків, Шило кілька разів вторгався у це місто. Одного разу він наскочив на нього зі своїм загоном, чоловік у сто, коли губернатор ще не встиг втекти на лівий бік Дніпра під захист росіян. Замкові брами були закриті, і гайдамаки почали кричати, щоб ті, хто був у замку, відімкнули їх. Хоча у замку було чимало народу, який міг би відбити напад, однак губернатор побоявся чинити опір, і брами відімкнули. Шило в’їхав у двір і зажадав бачити губернатора. Коли той з’явився, гайдамацький ватажок, сидячи верхи на коні почав читати йому указ "від цариці", який нібито наказував різати ляхів і жидів "так, щоб і в світі їх не було". Губернатор, стоячи на колінах, слухав цей фальшивий указ. Цікаво, що рятівниками губернатора у цьому разі були місцеві городові козаки, що, як ми бачили вище, набиралися з селян. Коли містом рознеслася чутка, що гайдамаки у замку, один з козаків Судденко, який вважався найкращим стрільцем в окрузі, кинувся до замка, дізнатися у чому справа. У замок його вже не пустили, і він тільки через частокол зміг побачити, якого приниження зазнав губернатор. Посунувши рушницю у щілину частокола, він вже прицілився, щоб вбити того, хто був начальником гайдамаків, але полковник замка, якого тривога застала у місті і тепер він поспішав у замок, зупинив його і не велів стріляти, поки не дізнається, у чому справа. Полковника відразу впустили до замку, а за ним увійшов і Судденко. Він підійшов до губернатора, підняв його під руки з колін і сказав:
— Встань, пане. Що це ти робиш перед негідником? Не слухайте їх — це гайдамаки. Перестріляємо їх, вражих дітей!
Губернатор встав. Тоді Шило, спантеличений такою несподіванкою і зухвальством, звернувся до Судденка:
— Що ти за один?
— А тобі кого треба? — у свою чергу запитав Судденко.
— Ти, мабуть, Судденко?
— Так, Судденко.
А потім, звернувшись до своїх козаків, Судденко гукнув: "Переколемо їх, панове!"
Шило зрозумів, що може швидко програти у сутичці, бо його попереджали, що він загине від кулі Судденка, і тому відповів:
— Що ж, панове, яка вам користь, що ви нас переколете? Нас багато — переколють і вас. Я не своєю волею приїхав, мене послано.
Ці слова подіяли на городових козаків. Вони подумали — і випустили гайдамака із замка. Шило, як видно з його слів, і справді вважав себе "посланим від когось", і якщо він не виконає покладеного на нього "кимось" доручення, повинен буде відповідати за це. І ось він, залишивши замок і влаштувавши свою зграю у місті, послав у замок козака із запискою до губернатора з проханням про таємні переговори. Губернатор вийшов без зброї, але при ньому був козак з пістолетами. І Шило вийшов без зброї і теж з козаком з пістолетами. Шило так сказав губернатору:
— Не знаю, що й казати мені своєму старшому!.. Їдь з Черкас, а я скажу, що не застав тебе дома.
Губернатор негайно скористався цим дозволом і втік з Черкас, а гайдамаки розбили бочки з горілкою, перепилися, пограбували, що змогли і відправились на нові подвиги.
Поперед цього гайдамаки здійснили кілька набігів на Черкаси, але це не був огульний грабіж, а дрібні хижацтва. Одного разу гайдамаки з’явилися у Черкаси потай уночі, і за свідченням одного "наймита", який поступив у гайдамаки, страшними жорстокостями змусили колишнього хазяїна цього наймита віддати їм гроші. Розбійники посипали спину нещасного порохом, потім запалили цей порох, а щоб муки були нестерпнішими — драли спину скреблом, щоб порохом ще болючіше пекло і роз’їдало тіло. Але чи був у тій нічній експедиції Шило — невідомо.
Коли Шило з’єднав свою зграю із загальними силами гайдамаків під проводом Залізняка, було вирішено йти на Умань, головне польське кубло і місце перебування барських конфедератів.
Що ж діялося у цей час у тій польській Україні, куди ще не досягли заграви пожеж, розпущених Залізняком і які він продовжував розкидати, немов гарячі головешки, іншими зграями гайдамаків?
"У той час, коли Залізняк, — говорять поляки, очевидці цієї пожежі, — просувався все далі й далі, грабуючи і вбиваючи, коли у цілій польській Україні народ піднявся на бунти, грабіж і розбої, коли Залізняк, просуваючись уперед, обливав кров’ю свій шлях і потоки крові лилися вже обабіч цього шляху" — усі, кому загрожувало це страшне нещастя, сподівалися знайти прихисток у місцях, цілком безпечних "від такої сволоти", як гайдамаки, а саме у Лисянці, Умані і Білій Церкві.
Час показав, наскільки були неприступні для "такої сволоти", як гайдамаки, Лисянка і Умань.
Повернувши з Богуслава на Умань, гайдамаки повинні були на своєму шляху насамперед зустріти Лисянку.