І от так, одразу.
Кинувся Янкель до Вільшаної — там йому кажуть, що ми й самі нічого не знали.
— Пан же в такі дрібниці не входить, ми самі розпоряджалися і було добре. А тепер ми нічого не знали. Бо Майорка приїхав прямо до пана, предложив йому віддавати корчми не поодинці, а зразу всі віддати йому, Майорці, відвалив одразу панові гроші, підписали контракт — і квит. Ми зосталися зовсім у стороні й нічим тобі помогти не можемо.
Побіг Янкель до кагалу. Все ж, як-не-як, свій у свого перебиває гендель. Це не годиться, й кагал мусить оступитись. Тим більше, що Янкель тутешній, а то приблуда якийсь, хтойзна звідки.
Але й у кагалі було, очевидно, погоджено. Янкелеві говорили натяками й давали до зрозуміння, що краще це діло кинути.
— Ти пожив, заробив — дай же й другому заробить.
Та вже від сторожа при синагозі цілком конфіденційно довідався Янкель, що ліло справді програне. Майорка — це багатий єврей, приїхав відкілясь із Литви чи що. Забирає корчми не тільки у Енгельгардта, а й у других поміщиків — словом, хоче повести діло на широку ногу. І дав він, кому треба, персонально, а окрім того записав значну суму на синагогу, а окрім того пообіцяв, що, як йому Бог поможе й гендель буде йти добре, то він щороку даватиме таку саму суму на синагогу й інші кагальні потреби. Словом, діло зроблено чисто й завернути його назад річ неподобна. Янкель упав духом.
— Але де ж він людей візьме? Йому однаково прикажчики потрібні. Ну і взяв би мене за прикажчика — я згодився б уже й за прикажчика, аби тільки з місця не рухатися.
Сторож розводив руками й, видимо, не хотів казати.
— Бачите... він, мабуть, збирав відомості про орендаторів і про вас, мабуть, йому донесено, що ви... ну... занадто добре живете з гоями. А йому таких нетреба. Йому треба таких людей, щоб, як собаки, рвали. Бо він зразу виклав великі гроші й тепер боїться, як би не сісти маком. Тому він майже ніде не зоставив старих орендаторів, всюда попривозив своїх, із Литви. Там такі — у-ух! І голову тобі одкусять.
— То, кажеш, нема старих орендаторів?
— Нема. Усіх майже поздіймав.
-1 Береха із Тарасівки?
— Пішов.
-1 Арон із Зеленої?
— Пішов.
— Ібіль з Вербівки? Яфа з Воронівки? Серкес із Сегединець? Мендель із Г нильця? Лямпенліхт із Петриків?
Сторож за кожним прізвищем тільки кивав головою. Виходило, що це стихійне нещастя. З одного боку ніби легше було Янкелеві, що не його одного спостигло горе, а з другого — видимо, треба кудись далеко їхати, бо тут в окрузі вже робити нічого.
Коли Янкель вернув до Кирилівки, його вже чекав рудий Хаїм із папером від пана. В папері стояло, що з причини кінця орендного терміну Янкель не вважається більше за орендатора, а орендарем являється Майорка. А цей Майорка на свою чергу писав, що прийняти корчму від Янкеля він доручає власне оцьому Хаїму Ліберману.
Хаїм повів себе суворо. Докопувався до дрібниць, придирався — і Янкель уже радий був, що Майорка не предложив йому прикажчикувати.
Янкель собі поїхав, а кирилівці одразу почули різницю. Насамперед ціна на горілку підскочила за малим не в два рази. А якість продукта при тім теж різко знизилася: горілка почала чимось смердіти, люди казали, що туди підмішують тютюн.
Але це ще, нехай будемо рахувати, було в порядку речей, а от трапилося таке, чого кирилівчани й не бачили й не сподівалися ніколи.
В першу ж неділю Хаїм, забравши соцького й понятих, направився не куди, як до хати селянина Ворченка. Цей Ворченко недавно приїхав із далекої подорожі, отже скликав сватів, сусідів і зробив невеличку бесіду. Не без того, щоб і не випили люди, як водиться, тим більше, що з дороги Ворченко привіз трохи "чужої".
І от саме, як "стал пир во полу пиру", люди розохотилися — у дворі Ворченка появилися соцький і поняті на чолі з Хаїмом. Хтось побачив у вікно.
— Семене! Глянь, а до тебе ще гості!
Хазяїн трохи зблід. Воно хоч і невинуватий ніби ні в чому, а мало чого?.. Всі ми під паном ходимо.
Хотів Семен вийти надвір, коли ось гості самі в хату пожалували. Понятим не по собі... якось соромно... "Здорові будьте з празником..." Хаїм, не здіймаючи шапки, прямо до столу. Узяв чарку, вмочив туди язика.
— Хто хазяїн?
-Я...
— Звідкіля ця горілка?
Ворченко мовчить.
— Я питаюся — звідкіля ця горілка?
Ворченко тим часом трохи одійшов. Як що діло з самим Хаїмом, значить, страшного нічого нема.
— А тобі яке діло?
— Як яке мені діло? Ми орендуємо у пана горілку, а ви панські піддані, отже повинні купувати горілку тільки з панських гуралень. Коли ви купуєте горілку чужого якого пана або вольну, тим ви наносите своєму панові й мені збитка. А цього ні я не потерплю, ні пан не потерпить.
Ворченко почервонів. Підійшов до Хаїма — а дядько був нівроку — узяв Хаїма за ковнір і трусонув.
— Знаєш, що я тобі скажу? Як ти мені оце зараз не накиваєш п’ятами й не перестанеш турбувати моїх чесних гостей, то я й дух з тебе виб’ю! Пойняв?
Хаїм почав репетувати, наказувати понятим, щоб конфіскували горілку, але ті лише здвигали плечима.
— Нас узято за понятих, а не за посіпак. Це не наше діло.
Хаїм надскакував, бризкав слиною. Підскочив до соцького.
— Ти ж соцький!.. Ти повинен!.. Я тобі приказую!..
Соцький подивився на нього зверху.
— Ти мені приказуєш? Ех, тільки що не хочеться рук паскудити для празника,
а то я б тобі приказав.
Плюнув і вийшов з хати. Хаїм, погрожуючи всім, вибіг собі. Поняті зосталися : як нарід бувалий, вони знали, що не без чарки буде. І не помилилися.
Факт цей дав розмов на все село. Такого ще Кирилівка не бачила. Всі вважали, що Ворченко занадто лагідно обійшовся з Хаїмом.
— Доведись на мене " та я б його, сукиного сина...
Але розмови скоро мусили притихнути. З Вільшаної наїхали панські слуги, Хаїм провів їх прямо до Ворченка, казав що Ворченко його, Хаїма, бив, що говорив образливі слова на ясновельможного пана, що у нього, у Ворченка, завжди переховується чужа горілка і т.д.
Почався трус. Горілки, правда, не знайшли, бо її було випито, але шкоди наробили багато, не кажучи вже про те, що прилипло до рук. А самого Ворченка арештували і відвели до Вільшаної. Там він сидів щось тижнів два.
Ця подія показала кирилівцям, що з новим орендарем жарти кепські. А коли трапилася ще одна така подія й там майже зовсім зруйнували чоловіка по Хаїмовому доносу — село притихло. Вже боялися купувати сторонську горілку, а якщо й траплялось, то крилися з тим, як із краденим. Але Хаїм мав, видимо, ‘густу сітку шпигунства, бо, мов ворон, налітав саме туди, де була хоч мала надія знайти чужу горілку.
Правда, така політика Хаїма не тільки не прибільшила доходів корчми, а цілком навпаки. Що ж до чужої горілки, то діло пішло прямо на спорт. Іде який дядько напідпитку мимо корчми , а Хаїм сидить на порозі. Дядько розмовляє ніби сам із собою:
-1 де він, оце Галахтійон, набрався? Наче і в корчмі не був, а йде п’яний. І де ж ото він нажлуктився, га?.. Хаїме! Ти не знаєш, де я напився? Я ж у тебе в корчмі не був? Не був. А п’яний. Не святим же духом, га?
А головне — корчма перестала бути місцем відпочинку, бесіди з добрими людьми, стрічі знайомих. За Янкеля люди приходили сюди залюбки і посидіти, і поспівати, й пожартувати — взагалі і чимось скрасити будні. Приходили по обіді, сиділи до вечора — і сильно п’яних не було й час проходив непомітно.
Тепер це все одразу урвалося. Сидіти в корчмі не сидів ніхто, хіба заїжджі. Прийшов, купив, що треба — і марш.
Приїздив сам Майорка. Люди бачили: здоро-овий такий. Кричав дуже на Хаїма. Тільки по-своєму, отже нічого не розбереш.
А воно й розбирати нічого: корчма не дала й половини того доходу, на який рахував Майорка. Те ж саме й по інших корчмах, отже плани Майорки тріщали: замість великого заробітку — міг утратити навіть і той капітал, який уклав у цю справу.
Він валив усю вину на своїх прикажчиків, докоряв, що вони занадто лагідні, що вони панькаються з хлопами, що вони не вміють витискати з мужика гріш.
— їх треба давити! З них, як смалець, треба топити гроші! Як хлопа не потиснеш, то сам із торбами підеш!
І наказував ще і ще згострити політику. Хаїм старався з усіх сил, а толку все одно не було.
Совгирь уже не жартував більше щодо підпалу корчми. Вона ледь не щодень "сама" могла загорітися, а тоді, чого доброго, за похвалки попадеш, де козам роги правлять.
XIV
А друга знаменна подія села Кирилівки — приїзд нового попа.
Отець Помазанський не минув тої ж участі, яку він уготував покійному отцеві Губському, з тою хіба різницею, що прямо потрапив у монастир на послушництво. На його місце був присланий отець Григорій Кошиць.
Е-е-е-е, це вже була інша марка. Таких іще не бувало у Кирилівці. Повна протилежність не то отцеві Помазанському, а й отцеві Йвану. І це показалося відразу.
Отець Іван не п’яниця, але любитель випить. Його п’яненьким бачили в церкві, його й на возі возлежащого привозили часом із гостей прямо на утреню; він мір забути, ще сьогодні неділя й поїхати усією компанією купатися.
— Пороздягалися ми ото. А там верби над річкою. Та здоро-о-ві! Виліз я голий на вербу, щоб стрибати у воду, й гукав там:
"Во Іорда-ані крещавщуюся тобі, Господи!"
А люди йдуть до церкви. Задирають голови — що воно там співа спозаранку? А потім: "Ля!... Та то ж наш батюшка].." А я їх благословляю звідти! А я їх благословляю!..
І розкочується широким реготом сам, а слухачі давно вже качаються від сміху.
Новий священник одразу показав, що він того не любить, чин священства ставить високо і сам ніколи його не понизить і — головне — іншому не дозволить. І хоч отець Іван був старший і службою в даній церкві й літами, але якось так одразу вийшло, що він знизився й тон старшинства узяв отець Григорій.
Отець Іван був гуморист і то неабиякий. Кожний крок його відмічався гумором, без того він не міг жити. Навіть у церкві, при богослуженні він дозволяв собі жарти.
От іде миропомазання під великий празник. Отець Іван ставить хрестики на чолі людям. Підходить лисий дядько. Отець Іван набирає на помазок, скільки вміститься, й виліпляє на лисину, шепотком додаючи:
" А тобі ще й лисину намажу...
Дядько блимає очима. Священне міро стікає одним струмочком на потилицю, другим на перенісся. Кругом люди давляться від сміху, а о.Іван як ні в чім не бувало, творить возглас.
Або йде вулицею.