Він уже встиг причепуритися і тепер у чистій селянській сорочці стояв біля вікна і з цікавістю розглядав метушню в бору. По алеї, тривожно озираючись, проскакав вершник на доброму коні. Кіндрат Никонович змовницьки прищурив одне око і потай ткнув пальцем у густі кущі. Верхівець ще більше перетривожився і пришпорив коня. В кущах заклацали затворами, луснуло декілька пострілів.
Збоку зарипіло ліжко. Кіндрат Никонович озирнувся.
— Що, синку,, не дають спати?
— Знову маневри?
:— Атож. Ще з ночі кулемети і гармати, навіть по веранді їх носило.
—А нового сусіда вже нема?
— Раніше за мене встав. Ще темно було, чую, лізе че-
рез вікно. Молодому цікаво. Іч, як беруться, аж земля двиг-
тить. ^
Біля їдальні заливчасто задзвенів дзвінок.
— Вставай, сипку, та ходімо на сонечко. Виграє, мов дитя теє скупане. А земля як воспаряється. На озимі!
За чверть години Кіндрат Никонович, у заскорузлих черевиках і з бородою навскоси, йшов з молодим шахтарем, що соромився назвати свою шахту, до їдальні. Вони по-дитячому жмурили свої припухлі зі сну очі на рожеве сонце, на повні груди вдихали смоляний припах сосни й усміхались.
"Ми присутні при розпаді капіталістичної системи. І весь світ побачить, як поруч з нею доки що на одній шостій частині земної кулі дика свіжа сила розпахнеться в молодих грудях народів, і почнеться нове коло подій і третій том загальної історії".
("Правда")
На спортмайданчику в рожевому тумані ритмічно коливалися сотні оголених, сонцем обласканих тіл. Лагідно шуміли сосни в бору. Трохи збоку від майдану над чимсь збиралася біля кущів купка людей. Туди ж поспішала малинова шапка міліціонера. Кіндрат Никонович з юним шахтарем і собі звернули до натовпу.
Крізь тісне коло ніг вони забачили на жовтому піску білу пляму. Робітники стояли з опущеними головами, а перед ними коло крана на вогкому піску лежав голічерева Сльоза. Довгасте його обличчя з гострим носом посиніло і стало ще довшим. В прозоре небо вставилися скляні вже очі, а ліва рука, затиснула в жмені мокрий пісок.
ВНИЗ ПО ВОЛЗІ
Була золота осінь, прозоре повітря, глибоке небо, а земля, як палітра художника/перев'язана блакитною стрічкою. То текла Волга в барвистих берегах повз Нижній Новгород 142.
При виході з вокзалу мене зустрів військовий оркестр бравурним маршем. У мене вже мав вийти російською мовою переклад повісті "Голубі ешелони" 143. Я стримано вклонився і пішов собі до візників.
Після мене на ґанок вийшов якийсь військовий, і оркестр заграв ще дужче. Але мене це вже не обходило, я поїхав собі до готелю.
На "Стрелке", крім вокзалу, розташувався й відомий Макар'ївський ярмарок. Я приїхав саме в ті дні, коли відбувалося його відкриття. І хоч довгі кам'яниці в два і три поверхи все ще дивились темними проваллями вікон, довкола свіжопофарбованого Головного дому вже відбувалася купівля-продаж. Торговий оборот цього року досяг тільки ста сорока мільйонів карбованців. Це було мало, хоч серед них були і мої тридцять копійок, витрачені на кавун.
Наплавним мостом із кілометр завдовжки я переїхав через Оку до міста.
Нижній Новгород вважався тоді одним із кращих міст Росії.
Від самої води терасами, забудованими білими будинками, він круто здіймався вгору і на висоті ста двадцяти метрів закінчувався кремлем.
Збудований цей кремль ще на початку XVI сторіччя за проектом італійського архітектора Франческо. Поза кремлем панував казармений стиль і одноманітність. Цього не можна було сказати тільки про будинок, у якому розташувалася Губпрофрада. Це був зразок прекрасного російського стилю.
Трамваї ходили тільки по двох-трьох вулицях, а на решті, з підсліпуватими вікнами, панувала ще сонлива тиша. Тільки над "Червоним Сормовом" висів дим 144 і відчувалося, що там безперервно пульсує життя.
На набережній вулиці, повертаючись із заслання, проживав Тарас Шевченко. (Мене щиро порадувало, що про це там знають навіть поштові службовці.) Не важко було собі уявити, як із цієї набережної милувалися краєвидом Максим Горький, Мельников-П^черський 145, Добролюбов, Боборикін 146, поет Рукавишников 147.
Перед їхніми очима, як на екрані, несла свої води широка Волга, а на ній затони, безліч пароплавів і барж, а ще далі — скільки оком глянеш — поприлипали до плескатої землі села, над якими стирчать дзвіниці і проти сонця жевріють хрести.
За п'ятак я знову поїхав на баркасі на ярмарок. Ряди східних солодощів, романівських кожушків, вірменських і дагестанських вин та коньяків, московських сукон і залізних товарів, балагани "петрушок", каруселі терпляче чекали на покупців, яких було негусто. Більшість із них просто собі тинялися по пасажу Головного дому.
Блукаючи там і собі, я раптом зупинився: почулось остогидле "гоп!". Вилітало воно з-під вивіски: "Ось Тарас із Києва". За купами рудих пряників, над якими стирчали на шпичках написи: "Киевська мостова", "Козацки галуиь ки", "Жиноци языке", стояв під рушниками "малорос". Сива шапка, хитрющі очі, руді вуса, сорочка вишита й сині шаровари.
Спритно кидаючи на терези пряники, "малорос" невтомно вигукував:
— Хлопці, дівчата!. Настоящих малоросійських пряни* ків! Сюди, лови, держи, геп, гоп!
Мій шлунок постраждав уже в Москві від вітчизняної продукції під вивіскою "Ось Тарас... київський квас": вимагав, щоб я зараз же зробив землякові справжній "геп", але на ярмарку були досить суворі правила, які навіть таких негоціантів брали під свій захист. Залишилося тільки відвернутись і мовчки піти геть.
Я так і зробив. Перейшов на другий бік. І пошкодував: просто мене була ще більша вивіска: "Ось Наталка й Маруся з Києва". Знову під рушниками сиділи дві дівчини в плисових безрукавках, вишитих сорочках, у паперових вінках і скляних бусах. Перед ними теж була гора "козацьких галушок", "жіночих язичків" і "київських мостових", Я відчув, що мені стає важко дихати, ніби я вдавився "козацькими галушками". Вирішив вийти на майдан, аби подихати чистим повітрям, але і трьох кроків не зробив, як побачив вивіску: "Ось тітка Пріська з дочкою Палаж-кою".
До попереднього асортименту пряників тут ще було додано "козацькі горіхи". Я вже не міг мовчати:
— Та скільки вас сюди нагнало? — питаю, ховаючи стиснуті кулаки в кишені.
— Он ще одна, та за рогом ще,-1— лагідно відказує тітка Пріська. А дочка Палажка в додаток ще й мило посміхається:
— Мабуть, земляків шукаєте?
Мимохіть я таки озирався навколо, гадаючи угледіти хоч один магазин із виробами якщо не важкої, то хоч трохи важчої за пряники вітчизняної промисловості, але так і не побачив.
Музеї, які мені кортіло подивитися, були на ремонті, і я на другий день зібрався їхати далі. Тепер уже по воді. Прибув саме пароплав "Володарський", на який мені радили попасти. Але в готелі спокійно сказали, що їхати мені ще не можна, бо посвідчення і досі в міліції на прописці.
— І доки мені чекати? — питаю збентежений.
— Поки пропишуть.
— А що від чого залежить: поїздка від прописки чи прописка від поїздки?
Адміністратор було наморщив чоло, але, мабуть, вирішив, що легше образитися, ніж думати, і, зиркнувши на мене сердито, сказав:
—ч Наш готель не який-небудь, а казенний, і ви не маєте повного права уставляти свої закони. Чекайте на чергу!
Може, новгородцям і нікуди було поспішати, але я мав обмежену відпустку, на мене чекав пароплав, і я уже без черги й без свого посвідчення сів на нього і поплив уциз по Волзі.
Вийшли ми з Нижнього Новгорода, правда, на дев'ять годин пізніше проти зазначеного в розкладі часу, і це порушило увесь мій графік: вдень пароплав плив повз пустинні береги, а до міст, що ставили мету моїх мандрів, приходив уночі.
Квиток у мене був до Камишина, але з такої подорожі мало було користі, і' я в Саратові пересів на поїзд і повернувся до Харкова, де на мене чекала робота в журналі "Червоний шлях".
— Цікаво?— спитав Михайло Яловий, що був тоді редактором.
Замість відповіді я теж задав йому питання:
— Ви коли-небудь їли пряники "жиноци языке"? Редактор закліпав очима, потім співчутливо сказав:
— Вам треба відпочити: у вас ще є два дні!
БЕЗПРИТУЛЬНІ ВЕЛОСИПЕДИКИ (Із записної книжки)
До редакції хвацько входить вертляве дівча. На привабливому обличчі лукаво блищать сірі очі, під вухом червоніє рубець, на голові хвилясте волосся, Я запитую:
Що скажете?
— Працювати хочу. Маю призначення.
— Вас звідки прислали?
Дівча безцеремонно сідає на стілець і кладе ногу на ногу:
— Прислали з Бупру, товаришу.
Я не заглиблююсь у її слова й машинально продовжую питати:
— Що ж ви там робили у Будинку примусової праці, товаришко?
— Сиділа! — коротко відказує дівча.
— Цебто!
— Яке там —цебто? Цигарку дайте. Засипалась, і все! Я починаю розуміти!
— На чому засипались?
Дівча відповідає з підкресленим цинізмом:
— Не могла спокійно дивитися на безпритульні велосипедики. Дайте карбованця на обід! — Сірі очі під наведеними бровами виграють лукавим смішком.
Я розгублено простягаю їй карбованця. Дівча враз робиться серйозним і говорить проникливим голосом:
— Дякую! Не дивіться на мене такими страшними очима. Віддам! Тепер чесно зароблю. Спасибі, навчили працювати! — Тріпнувши буйним волоссям на голові, вона твердою ходою виходить з кімнати.
Давно це було, а сірі лукаві очі і досі не даються забути.
БІЙ БЕЗ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ
Голова Спілки письменників Радянської України Антон Сенченко уже два тижні як повернувся з Москви, але мені все ще не випадала нагода розпитати в нього, що там чувати нового. А в цей день ми залишилися на кілька хвилин в його кабінеті тільки вдвох.
Першим почав Антон Сенченко:
— Ну, зібралися вже?
Мене запрошували поїхати з бригадою письменників на периферію для виступів перед читачами.
— Та ще й досі не знають, коли їхати!
— Як коли? Завтра вранці! Я закліпав очима.
— Завтра? Вранці?
— Обов'язково. Післязавтра вже буде зустріч у Спілці.
— З ким?
— Побачите, там скажуть, з ким треба буде зустрітися перед від'їздом!
— Пробачте, Антоне, нічого не розумію. Куди їхати? Тепер закліпав очима Сенченко і мов вистрелив у мене:
— До Парижа!
Я аж позадкував од нього. Моє здивування викликало ще більше здивування на обличчі Сенченка.
— Хіба вам і досі не сказали?
Виявилось: в Парижі скликається Всесвітній конгрес захисту культури 148. Від Радянського Союзу має їхати делегація з двадцяти восьми чоловік, з них чотири від України: Тичина І49, Микитенко 150, Панч і Корнійчук 151.