Ментальність орди

Герцен міркує й далі. Мовляв, дворянство, зрікаючись ладу життя народного, водночас уперто зберегло усі грубі панські звички — та ще й татарську неповагу до себе й до інших, не прищепилось аристократичне поняття честі, ні громадянське поняття честі, самобутності, а поза служ­бою дворянин перетворювався з битого денщика в Петра І, який б'є; у селі йому була повна воля, тут сам він ставав капралом, імператором, вельможею і батьком вотчини. "Из этой жизни вол­ка и просветителя вместе и вышли все колоссальные уродства — от Бироновых заплечных мастеров и Потемкиных большого раз­мера до Биронов-палачей и Потемкиных в микрометрическом сокращении; от Измайлова, секущего исправников, до Ноздрева с оборванной бакенбардой; от Аракчеева всея России до баталионных и ротных Аракчеевых, заколачивающих в гроб солдата; от взяточников первых трех классов до голодной стаи пернатых, записывающих бедных мужиков в могилу, — со всеми неисто­щимыми вариациями пьяных офицеров, забияк, картежных игро­ков, героев ярмарок, псарей, драгунов, секунов, серальников.

В их числе там-сям изредка попадался помещик, сделавшийся иностранцем для того, чтобы остаться человеком, или "прекрас­ная душа" Манилов, горлица-дворянин, воркующий в господском доме близ исправительной конюшни".

Зі знанням справи змальовано національні типи, національні характери, національну вдачу — яка вражаюча картина (звичай­но ж, неповна), який іконостас (звичайно ж, тут не вичерпаний до краю, бо вичерпати нікому не до снаги)! Так що, все це відійш­ло в минуле, позначає відшуміле море часу? Ні ж бо, те самісінь­ке море часу шумить і сьогодні, з його безодні-прірви живими воскресають ті самі реліктові типи й характери, творячи ту саму реліктову ментальність у своїй незглибимості й незмінюваності, й так само бачимо якого-небудь ліберала-демократа, "воркующе­го в господском доме близ исправительной конюшни", ото хіба що вся країна виглядає як "исправительная конюшня".

Цигілізація "исправительной конюшни" з лібералом-демок— ратом, "воркующем в господском доме", — чи не цю самісіньку трагедію й частково фарс бачимо ми й сьогодні на неоглядних просторах імперії?.. Ото хіба твоя свідомість відмовляється віри­ти, що жива історія може бути водночас і трагедією, і фарсом, але це так, і якщо фарсом, то кривавим, коли історія уже бодай частково не фарс, а багатократна трагедія.

VII. Російський учений В. Єгоров, досліджуючи історичну географію Золотої Орди в XIII— XIV століттях, акцентує, що за 58 років свого існування в XIII ст. Золота Орда була найсильнішою державою в Європі й Азії. По всьому периметру своїх кор­донів вона не припиняла воєнних дій. Будь-які конфлікти розв'язувалися силою зброї, й Золота Орда була джерелом цих будь-яких конфліктів. Вона ходила в походи, які мали грабіжни­цький характер. Ходила в походи, щоб посилити політичний тиск і данницьку залежність, водночас чинячи грабунки й забираючи полонених. Ходила в походи, щоб захопити нові території.

Таку саму політику Золота Орда проводила й щодо Русі: за­хопити якомога більше території і мати якомога більшу данину. Як засіб — періодичні військові експедиції й впровадження сис­теми баскаків. Таке монгольське владарювання унеможливлюва­ло накопичення значної військової сили у великого князя й під­живлювало міжусобиці. За подібних умов хани з Золотої Орди, здавалося б, уже не агресори й грабіжники, а третейські судді.

які залагоджують непорозуміння між руськими князями. Істори­ки особливо підкреслюють, що якби хтось із князів не кликав, то золотоординське військо не появлялося б на Русі. Але ж бо річ у тому, що золотоординські хани проводили таку політику, що руські князі змушені були кликати їх, і їхня поява була не причи­ною, а наслідком, як підкреслює у своїй роботі В. Єгоров.

Князі Галицько-Волинської Русі не запрошували золотоор— динських ханів розв'язувати їхні внутрішні конфлікти, вони самі доволі успішно протистояли їхній експансії. То до якої політики вдалася Золота Орда? Нав'язувала Галицько-Волинській Русі на­сильницьке союзництво, прагнучи політичного підкорення й ос­лаблення князівської влади, а й залучаючи князівські сили до по­ходів на Литву, Польщу та Угорщину, ослаблювала ці сили, створю­вала міжрегіональне напруження, унеможливлювала їхнє об'єд­нання проти нашестя ординців і водночас сприяла черговому пограбуванню і розбою на всіх руських територіях, по яких про­ходили ханські війська.

Згодом Московія, дедалі формуючись як сильне державне утворення, вбираючи в себе, перетравлюючи, асимілюючи тюрк­сько-монгольські елементи, все більше та виразніше витворю­ючи свій ординський — специфічно московський — менталітет, не могла не вдатися до тих прийомів ведення зовнішньої політи­ки, до яких традиційно вдавалася Золота Орда. Скажімо, ось із стосунками з Україною ще й такий приклад: кремлівські верхо­води створили в Харкові так званий "український" уряд (ще при існуючому українському уряді в Києві) — й на інспірований за­клик харківського "уряду" послали свої орди на Україну. Ска­жімо, вже договорившись із Гітлером, щоб анексувати держави Балтії, тут однаково було кремлівськими верховодами створено "народні уряди", на заклики яких начебто й послано сталінські дивізії. А події в Чехословаччині? Хіба не було сфабриковано лист "трудящих" празького ЧКД — і на "прохання" начебто са­мих чехів і окуповано Чехословаччину? А події в Афганістані? Хіба кремлівськими верховодами не було створено маріонетко­вий уряд, на прохання якого начебто й зреагували брежнєвські десантно-штурмові загони, захопивши Кабул? А про специфічну золотоординську політику Кремля щодо Західної України, себто Галицько-Волинської Русі, й говорити не доводиться. Так само як не станемо говорити й про всілякі "добровільні входження" ін­ших народів до складу Росії, бо як то гарантувався їм вихід зі складу Росії і суверенні права кожного народу, бачимо сьогодні на численних кривавих подіях. Нинішня Чечня — постійно тира­жований приклад. Політика Золотої Орди в аранжуванні Москви ніяк не модифікувалася, хіба що трохи змінилася риторика, але — не суть.

VII. Росія стояла на рабстві й на будь-яких формах закрі­пачення — й так само стоїть на різних формах закріпачення сьо­годні. І чи не дивно, що розкріпачуватись вона не хоче, весь її державно-народний організм чинить опір цьому вкрай потрібно­му для неї ж, як і для інших, розкріпаченню? Мабуть, дивно для інших, але для неї не дивно, бо чого б ото аж дуже дивуватись з себе самої...

Професор Московського університету по кафедрі російсько­го права І. Беляев у 1860 році захистив докторську дисертацію "Крестьяне на Руси", є в нього "Лекции по истории русского законодательства". Я звернувся до його книги "Крестьяне на Руси", Москва, 1903. Коли і як постало закріпачення? Професор І. Беляев пише, що після смерті царя Івана Васильовича, в перші роки царювання Федора Івановича, податки в царську казну не могли значно не зменшитися, бо діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо і тримати в запасі великі суми гро­шей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. А тому селяни й далі терпіли крайні утиски, й далі поселення більше порожніли, ніж заселялися, й далі земле­власники та общини постійно турбувалися про те, щоб більше заявляти спорожнілих земель в ущерб казні або ж на лихо су­сідам, які не встигли заявити свої землі спорожнілими. Такий вкрай розладнаний стан фінансових справ і "отягощение народа" нарешті спонукали московський уряд до нового, досі небувало­го заходу — до загального прикріплення вільних селян до землі. Коли саме, в якому році відбувався цей новий захід, який зовсім змінив життя російських селян, ми не знаємо (можливо, в 1592 чи 1593 році). І. Бєляєв пише: "...неизвестно и то, в какой форме первоначально была введена эта новая мера, способствовав­шая впоследствии грустному развитию рабства в России".

Що правда, то правда: "грустное развитие рабства в Рос­сии".

Хочеться в даному разі акцентувати причину тотального по— раблення в Росії, коли Росія з власної необхідності в ім'я такого самого "русского дела" і власної волі стає рабою, коли її народ стає народом-рабом в ім'я того самого "русского дела", в ім'я тієї самої "месіянської" ролі Росії: діла з Кримом, Литвою і Швецією були в такому стані, що московський уряд мав постійну потребу утримувати величезне військо й тримати в запасі великі суми грошей та інших засобів на випадок війни з тим чи іншим із трьох немирних сусідів. Тобто намагання загарбати чужі землі й уяр­мити інші народи привело з жорстокою історичною неминучістю до уярмлення народу власного. І я тут ще раз повертаюся до своєї суперечки з істориком Соловйовим, що російський так зва­ний "євразійський простір" творився тільки в невигідному для Росії напрямку на схід. Та ні ж бо! Як ще раз бачимо, творився він і начебто у вигідному для Росії напрямку на Захід, але не за­вжди тут очікувалися вікторії, бо цьому Заходу з незрозумілих для російських істориків причин не хотілося, щоб його спокон­вічні терени стали раптом "исконно русскими" землями, росій­ськими провінціями, тією жаданою "землею-матір'ю", де можна було б нарешті творити "історію-матір".

Цілком очевидно, не треба мати велику фантазію, щоб Росію-рабу побачити і в недавньому Радянському Союзі, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усі "народи Росії" на народи-раби: це були народи-раби коло­сального військово-промислового комплексу Радянського Сою­зу — раба, і з допомогою грандіозної збройної потуги цього вій­ськово-промислового комплексу наша "інтернаціональна держава народів-братів" уже змагалася не з якимись там Кримом, Лит­вою, Польщею, а, по суті, з усім світом, нав'язуючи всьому світу "русскую идею", "русское дело" під виглядом чи то со­ціалізму, чи то комунізму. "Коммунизм победит во всем мире!" Не переміг, а зазнав краху. Але це зовсім не означає, що зазнала краху "русская идея", і ми бачимо, як вона мімікрує і в яких спо­собах виражається її самовиживання, неодмінно — за рахунок інших.

Тоді (можливо, у 1592 чи 1593 роках) відбулося закріпачення-пораблення-уярмлення не просто всіх селян, хоч би й на яких землях вони жили — на двірцевих чи чорних, на поміщицьких чи вотчинних, не просто було заборонено переходити від одного поміщика до іншого, — ця акція, безумовно, свідчила ще й про те, що прагнулося в такий спосіб якось укоськати славнозвісну "бродячу Русь", славнозвісну "вольницю", на якій Русь тримала­ся і яка була її характерною рисою.