дружина — так... але ж ми...
— Я все-таки піду! — крутнулася на одній нозі Наталка.— А то подруга там...
— Хвилиночку! — гукнув Твердохліб.— Ми ж так і не домовились!...
— Про що?
— Де я вас можу побачити?
— А я знаю?
— Ну,— він майже благав,— може, ви подзвоните?
— Я гублю телефони...
— Тоді як же?
Вона була вже біля дверей. Озирнулася востаннє, і чи то згадала щось, чи пожаліла Твердохліба, але повернулася, подала йому свою тоненьку руку.
— Забула попрощатися.
Рука була суха і сильна, жар бив з неї такий, що Твердохліб відчув: ось-ось спалахне, як сухий листок.
— Знаєте що? — зненацька промовила вона.— Подзвоніть краще ви мені.
— У вас є телефон?
— Чом би й не бути? Тільки остерігайтеся чоловіка! Він у мене ревнивий!
— У вас є чол...
— То ви пишете?
— Пишу, пишу!
Він побіг до столу, і поки, нагнувшись, швидко нашкрябував цифри, сказані Наталкою, вона зникла, безшелесна, як повів вітру. Він хотів вискочити за нею в коридор, але зупинився, весь мокрий од страху: побачать — засміють. Кинувся до вікна, може, гляне, як ітиме Наталка через вулицю, але вона, мабуть, пішла в інший бік, щоб сховатися від його погляду. Навіть не міг згадати, в якому була платті. Легеньке, без рукавів, а якого кольору? Ніколи не вмів помітити одразу, що на ній, яка вона вся, лише згодом приходило і боліло, як рана. А яке було плаття тоді в магазині на Хрещатику? Коли то було? В червні, у червні то було, у червні. А тепер серпень. І плаття те саме. Невже? Та справді ж те саме! Біленьке платтячко в чорні кружальця. Тонкі-тонкі, як її волосся. Біле плаття і смагляве тіло. Тепер він згадав і поєднав обидва спогади, вони самі з'єдналися білим платтям, яке летіло від нього, як птахи у вирій, а за ним летіла його душа. Чому він не поцілував Наталі руку? Такий незграба! Невже в ньому все відбувається з непростимим запізненням: слова, спогади, бажання? Тільки тепер збагнув, як хотілося йому припасти до тої руки, обцілувати всю, всю, кожен пальчик, усі згини, плече...
Щось схоже (але без такого цнотливого запізнення) він пережив кілька років тому, на самому початку їхнього одруження з Мальвіною. Слідчий з кавказьким прізвищем, на іменинах якого вони познайомились, умовив новоство-рене подружжя (точніше кажучи, Мальвіну) поїхати його машиною в Крим. У Судаку вони оглядали руїни Генуезької фортеці, і коли залізли на рештки мурів над самим урвищем, Твердохліб побачив темноволосу смагляву дівчину з двома літніми жінками. Всі були такі схожі, що він подумав: донька, мати і тітка. А може, племінниця і дві тітки... Важило не це. Він би й не звернув уваги на це сімейне тріо, коли б не та дівчина. Щойно побачив її, почув її голос, сміх, не відоме йому доти дике бажання пойняло всього: підійти і поцілувати. В щоку, в плече, хоч кінчик пальця, тільки доторкнутися губами до цього молодого, смаглявого тіла, що пахне морем, терпкими травами, загадковістю цих каменів, таємницею вічного життя... Бажання не в думці, не в погляді, а у всьому тілі... Бажання було таке страшне, що він зблід і похитнувся. Мальвіна побачила і стурбовано спитала (тоді ще вміла турбуватися про нього): "Що з тобою?" Він пробурмотів: "Мабуть, запаморочення..."
В самому Судаку, поки вони з Мальвіною зазирнули до курортторгу, слідчій з кавказьким прізвищем, вистоявши чергу, зайняв столик у кафе і закричав, побачивши їх, замахав руками: "Сюди! До нас!"
Сидів з тою дівчиною і тими жінками! Як він зумів?
Твердохліб ішов до столика, як на ешафот. Дівчина одразу впізнала його і безжально засміялася: "Я думала, ви звалитеся в прірву!" Чи відчула вона його бажання і хотіла поглузувати, чи це просто випадковість? Жінки, мабуть, володіють якимись надчутливими властивостями і точно вловлюють усе вороже, але й прихильне так само. Та не завжди платять прихильністю за прихильність. Спрацьовує запобіжний механізм самозахисту, без якого людина не може вберегти свою особистість, свою незалежність, свою власну цінність.
Більше з ним таке не повторювалося ніколи, а ось тепер знову найшло на нього, але з мудрим і збавчим запізненням, і він не знав, чи дякувати долі за свою людську зрілість, а чи, може, засмучуватися отупінням душі.
Сум'яття огорнуло його таке, що не міг навіть сказати: радіє, що знайшов Наталку, чи, може, лякається неперед-бачуваності всього, що може принести це знайомство. Хіба не навчений уже своїм одруженням з Мальвіною? Любов між чоловіком і жінкою зіткана з суцільних протиріч. Не знати, чого тут більше,— любові чи ненависті, захватів чи зневаги, злагодженості чи суперечок, ідилічного миру чи запеклого змагання особистостей. Тільки в родинах, присипаних товстим шаром попелу байдужості, не клекочуть пристрасті, але там люди й не живуть, а животіють, поволі вмирають або ж просто живуть мертві. Та й у найзахололішому попелі жевріє жарина незгоди, яка рано чи пізно загрожує спалахнути й або ж обпекти, або й спалити зовсім. У них з Мальвіною все звуглилося, ніби від короткого замикання. Одна тільки розмова, один день, і Твердохлібові одкрилося те, що мало б давно відкритися, він побачив, який чужий і самотній серед тих людей, з якими жив, і вжахнувся своєму відкриттю. Люди занурюються в якийсь дріб'язок, нікому ніякого діла до потреб душі, до чогось високого, для якого навіть назви ще немає в нашій мові,— хіба так можна жити, і хіба це життя?
І тоді мов зблиск надії прорізав темну хмару його відчаю, промайнуло йому видиво смаглявої жінки в магазині на Хрещатику, і її ласкавий голос, і переблиск очей, і усміх, ніби з неба,— чому він вирішив, що то його вибавлення і надія? Може, просто сонячний удар? І тому його неконтрольований, безглуздий вчинок з телефоном, а тоді дурне чекання дзвінка, який принесе порятунок? На щастя, вона не дзвонила і поволі тьмарилася в пам'яті, ставала далеким сяйвом, обрисом, тінню, серпанком, маревом. Він уже благав долю: хай не дзвонить, хай не озивається, не треба, нічого не треба!
І ось — сталося...
Тепер проклинав себе за непрактичність. Наталка була ось тут, півгодини чи й цілу годину, ходила по кімнаті, сиділа, вони про щось говорили (всі трибунали світу могли б його розстрілювати, а він не згадав би жодного слова їхньої розмови, а тільки переблиск Наталчиних очей, і вигини її уст, і непередавану грацію її виткого тіла), і що ж він знає про неї, про що спитав, чим поцікавився? Ось телефон, а коли дзвонити, коли вона буває вдома, коли працює, на якій зміні, коли вільна? Він не знав нічого! Та ще ці розмови про чоловіків. То прокурор, який нібито повісився, то ревнивець, який сидить біля телефону.
Може, платила йому за Мальвіну, яку запам'ятала ще з червня, на нього не звернувши ніякої уваги? А може, так і треба?
Твердохліб з незвичним для себе запалом узявся за справу з телевізорами.
Ніколи не вважав, що люди мають почуватися перед слідчим, ніби перед страшним судом. У його душі ніколи не було навіть крихти жорстокості. Він тільки терпеливий посередник між злочином і карою. Він уже давно впевнився, що життя багатше, строкатіше, буйніше за всі закони, і мимоволі з'являється спокуса збагатити й закони, доповнити їх, зробити гнучкішими, чутливішими. Але доводиться стримувати своє серце, і якою ж ціною те дається! Коли машина закону почала діяти, її не зупинить уже ніяка сила. Дзвінки, вимагання й домагання, просьби й погрози, захмарні вершини — і перед ними простий слідчий, без звань і нагород, як казав відомий поет, йому можуть докоряти за надмірну старанність і вірність істині, але він ітиме до кінця, поки так чи інакше не завершить доручене і не зробить висновку: є тут склад злочину чи немає. З правосуддям не граються — то воно веде сувору гру зі світом, девіз якої: незалежність і непідкупність; непідкупність суджень, непідкупність спогадів, непідкупність уяви. Для простих смертних закон — лиш безплотний злий дух, а для Твердохліба це майже дотична річ, яка щоразу втілюється в ту чи іншу справу, в ту чи іншу людину.
Тепер закон дивним чином поєднався з Наталкою, він мовби штовхав Твердохліба до злочину морального, до порушення усталеності, порядку, підвалин, оберігати які мав би за своїм покликанням. "Ах, Наташка, Наташка, если б была ты не так красива..." Чи як там співається?..
Широ кажучи, Твердохліб вважав себе невразливим на жіночу вроду. Може, цим несамохіть захищався од принад і зваб світу, наставляв руки проти його підступності? Коли ще був студентом, хлопці підмовили ходити в аптеку на Бесарабку дивитися на вродливу аптекарку. Висока, чорнява, красива — аж страшно. Штовхали ліктями один одного, переморгувалися, червоніли, хтось найцинічні-ший поспитав, коли вийшли: "А оте в неї хто б зміг купити?" І ніхто йому не відповів, він сам і похвалився: "А я б купив! Сказав би: дайте мені мужський пакет".
Твердохліб мало не побив його.
У них на курсі було кілька дівчат із впливових родин. Без любові, а просто від нудьги тягли вони хлопців-однокурсників у кіно, втікали з нудних лекцій, у пітьмі й задусі кінотеатрів пригощали вічно голодних своїх супутників триповерховими бутербродами, і від тих кіновтеч тільки й лишилося в пам'яті, що смачні бутерброди з шинкою, копченими ковбасами, паштетами та трофейні кінофільми, за які заплачено кров'ю полеглих на війні, може, й каліцтвом Твердохлібового батька. Фільми були перезняті з негативів, чи що, всі чорно-білі, точніше — сірі, cipo-метушливі, показувалася в них здебільшого Америка, і теж була cipa-cipa. Барв тоді бракувало повсюди, так ніби світ знебарвився від жахливих втрат крові, бо тільки кров дає барву життю.
У наших же фільмах перших повоєнних років, років руїн, нестач і ще живого народного горя,— самі пісеньки, сміх, дурне бадьоріння, легковажні герої і ще легковажніші пригоди. Бунчиков і Нечаев, Жаров, Меркур'єв, Целі-ковська... Так і виходило, мовби в тому гіркому вірші Заболоцького: "В низком зале, наполненном густо, ты смотрела, как все, на экран, где напрасно пытались искусно к правде жизни припутать обман".
Мальвіну не можна було вважати занадто вродливою. Лице сповнене енергії, з очей, ніздрів ніби аж бризкає енергія, окрім того, в ній було стільки жіночності, що Твердохліб просто розгублювався. На шлюбному ложі він міг забувати про все на світі, це давало визволення й спочинок душі, після яких ти мовби оновлювався.