Лукас знав, що старі муедзини тепер уже не спотикаються, долаючи безкінечні східці вузьких мінаретів. Техніка служить і самому аллахові: голоси муедзинів записані на магнітофонну стрічку, і досить натиснути тумблер, щоб віками освячений ритуал тривав далі. Цікаво б довідатися, як реагує на це аллах?
Але в Лукаса клопіт був не з аллахом, а з містером Ором. Той, за звичаєм, відвідав місце, що лежить нижче рівня моря, як завжди зустрів у барі надзвичайно впливових співвітчизників (амплітуда відома: консул — аташе — адмірал — мільйонер), причалапкавши до номера, шукав там зрадників, запроданців і палестинських терористів, був депортований Лукасом вже відомим методом, проспівав свою "K-K-K-Katy, beautiful Katy" і тільки тоді вспокоївся.
Тепер містер Ор не хотів прокидатися, хоч ти підривай у нього над вухом ядерні двадцятикілотонні заряди з підземного полігону в штаті Невада.
Виїхали, коли сонце стояло вже високо ї коли все живе (і розумне треба додати) ховалося в затінок, їх рятувало якоюсь мірою те, що цього разу містер Ор розщедрився і взяв у туристському бюро новий "форд" з кондиціонером, найняв навіть гіда-перекладача, який їхав з ними в машині й мав задовольняти їхню цікавість.
Містера Ора цікавило найперше, як далеко до найближчого дорожнього притулку, де можна промочити горло не тільки водою або кока-колою. Але він щосили вдавав допитливого і доскіпливого мандрівника і раз у раз тицяв пальцем то сюди, то туди: "А це що? А це?.."
Перекладач, елегантний, жилавий юнак з підбритими, пофарбованими хною вусиками, намагався бути гранично лаконічним, ввічливим і вичерпним. Його англійська була вишукана, так ніби він учився в одному з англійських реномованих університетів (насправді закінчив американський університет в Каїрі), ім’я теж мав вишукане, але вже по-арабськи: Абдаллах, — одним словом, містер Ор не шкодував витрат. Чи, може, одержав відповідні вказівки від свого фонду? Але з якої б то речі?
Натикавшись пальцем на все, що трапляло на око, містер Ор перейшов до тем вищого порядку.
— А от коли б я однозначно запропонував якому-небудь вашому племені свою кандидатуру, мене могли б обрати шейхом? — поспитав він Абдаллаха.
— Трудно, але можливо, — обережно відповів той, — але за це треба платити.
— За що?
— Зате, щоб бути шейхом.
— Цим, як їх, вашим… бе… бедуїнам?
— Так.
— Але ж це однозначно ні в які ворота! Платити повинні бедуїни! Ми ж платимо своєму президенту? Що мені особисто найбільше подобається в американській демократії, так це американські податки!
— Тут усе навпаки, — терпляче пояснив Абдаллах, — колись справді платили бедуїни, тепер шейхи платять їм за те, що вони шейхи. От і все.
— Тоді навіщо ж ставати шейхом?
— Чоловік має велике моральне задоволення. А коли на землях його племені виявлять нафту, тоді до нього приходить ще й казкове багатство.
— Наф-фта! — поплямкав, смакуючи слово, мов цукерку, містер Ор, — наф-фта однозначно!
Лукас чув чи й не чув ці пусті балачки. Занурювався в безмежжя пустелі і вже його тут не було, був повсюди і ніде, в усіх часах і в цій миті.
Простори. Втрачений світ. Покинутість і безнадія. Життя тулиться до води, вузькі смужки родючої землі вздовж ваді-химерних річок пустелі, які оживають лиш на короткий час кілька разів на рік, а тоді вмирають, значачи свої русла обшліфованим тисячолітнім камінням, сухим, як розпач.
Тут більше надій на небо, ніж на землю. Тому з такою ніжністю оспіваний місяць і обчислено народження, рух і смерть кожної зірки, і небесний ефір наповнює і груди, і погляди, і розвогнену уяву ненаситних номадів, які вже тисячі років шукають під цими зорями щастя, істину, справедливість і вічність.
Простори їх не пригнічують. Вони рвуть душу, вливають у неї таке безмежжя, що людину поймає жах, і вона добровільно прагне жорстоких обмежень. Так з’явився пророк Мухаммед з його вірою і несамовитим кораном.
Багато слів народилося тут і пішло по світу. Слова закличні, з молінням, з грозьбою, з обітницями мудрості й райських насолод. Але не завжди слова несли розум, мир і спокій. Скільки людей захоплювалося чарами пустель і мальовничими руїнами серед бронзових пісків. Поети, ховаючись у затишних кабінетах, оспівували шляхи богів у промінні вечірньої слави, смуток забутих міст серед німих горбів, халдейські зорі, мов сльози вікір. А тим часом ненависть, яка клекотіла тут цілі тисячоліття, і досі не втихає, червоний гул крові стрясає землю, мов тяжкий пульс вулканів, жирний мозок деспотів, незрушних, мов мідні ідоли, і далі вимагає нових і нових жертв, і може, він, Лукас, теж така німа безвільна жертва і сліпо прямує в пащу ідола, загіпнотизований таємною тисячолітньою силою.
Тут вітер переставляє тебе з місця на місце своїми могутніми руками, неземні сили піднімають тебе над землею і над тобою самим, і поки тіло борсається десь унизу, борюкаючись з своєю убогістю і обмеженістю, дух возноситься на такі висоти, звідки можна побачити навіть край землі.
Край землі тут не просто бачиш, а можеш доторкнутися до нього, як до мідного сонця, яке душить усе живе спекою, зловісно-тьмавою, мов ртуть; до кам’янистих річок, що течуть серед марева, самі стаючи маревом; до гір і горбів, цих мовчазних вказівників гніву людей, богів і невизначеності.
Над пустелею є щось нематеріальне. Тут так само, як в арктичній і антарктичній зонах, людину навіки зачаровують переблиски світів неіснуючих, давно вмерлих, а може, ще й не народжених, а велике безгоміння радіє кволому людському голосу, мов найбільшому дару небес.
Може, тому в усі часи так приваблювала пустеля племена і народи, так щедро й невпинно творила в своїх надрах богів, царів, святині й престоли, може, тому таким незгасним полум’ям горіли тут душі і темно лилася кров.
Колись горіли душі, тепер горить нафта.
Слово "нафта" лопотіло на язику в містера Ора, мов звук дикого вогню в нічній тиші.
— Наф-фта! — лопотів містер Ор. — Тут завжди пахло нафтою!
Вже вкотре зупинилися, щоб "залити в систему охолодження" містера Ора. Зупинятися тут можна було хоч і через кожну милю. Бензоколонки, кав’ярні, притулки для самотніх мандрівників і туристських груп, модерні караван-сараї і цілі містечка зіндустріалізованого спочинку, насичення і розваг. На величезних щитах обабіч шосе кількома мовами виписано безкінечні переліки напоїв і наїдків, літери не менші, ніж на десять інчів[32], закликали: "Стань і спочинь!", "Стань і випий!", "Закуси, а тоді їдь!".
Після вологого холоду автомобільного кондиціонера Лукасові приємно було посидіти на відкритій просторій веранді, підставляючи обличчя, шию, груди сухому гарячому вітрові і смакуючи прозорою холодною водою. Мабуть, ніде в світі немає такої чистої і прекрасної води, як у цих спалених сонцем краях, і ніде не вміють її так цінувати, перетворюючи звичайне вгамування спраги на цілий ритуал. Подають у високих кришталевих склянках з заокругленим товстим дном (може, щоб довше зберігала в собі холод), щоб вода світилася і вигравала в численних гранях, і наливають лише на одну третину склянки, мовби закликаючи цінувати цю найбільшу тут коштовність, ставитися до неї як до найвищих святощів.
А все інше — навіть дорогі імпортні напої — подається в пластикових стаканчиках, розмальованих рекламними фірменими знаками, що тільки зайвий раз нагадує про набридливу стандартизацію життя, яке нахабно вривається в пустелю з усіх боків.
Містер Ор не витримував надто різких чергувань швидкої їзди, кондиціонованої прохолоди, пустельної спеки, вимушеної абстиненції в машині і нестримного заливання гидомирним араком на зупинках. Він уже доходив до своєї традиційної кондиції, щоправда, ще не пробував шукати інакомислячих і терористів, але свою "beautiful K-К-К-Кaty" вже по-мугикував і ось-ось мав залягти в сплячку. Лукас не уявляв, що з ним тоді робити.
З боку Аммана, мовби народжений гарячим сухим маревом, несподівано з’явився караван. Все було ніби справжнє: і караван-баші на маленькому віслюкові попереду, і вервечка білих та гнідих верблюдів, прикрашених попонами в барвистих пацьорках, мідними бубонцями і здобленими бірюзою нагрудниками, і сухоногі погоничі біля верблюдячих морд, а між горбами, тримаючись за високі дерев’яні луки сідел, возсідали ті, кому належало все тут: і верблюди, і поклажа на них, і навіть погоничі. Так і здавалося, що караван прийшов сюди з далеких віків, заблукав, добираючись до серця Аравії з Дамаска або й з самого Самарканда, а тепер нарешті натрапив на путь і вже не зверне з неї до самого кінця. Все, може, було б так, та тільки щось тут не збігалося. Оті верхівці на верблюдах, хоч прибирали недбалі пози, хоч і викрасовувалися (не всі, не всі!) в бедуїнських синіх і білих бурнусах, все ж були з іншого світу, що легко помічало навіть недосвідчене око. Америка і Європа з їхнім показним багатством, з надмірними прикрасами, з марнотою і пихою прозирали з кожної бганки бурнусів, з-під бедуїнських накриттів голови, з усього цього навмисно уповільненого походу. Не купці й прочани, не бідні мандрівники й убогі переселенці, а багаті туристи, знудьговані шукачі пригод, ліниві землетоптальники, які прийшли на зміну мужнім землепроходцям.
І вже й не караван, а карнавал, і не знаєш, що викликає він у твоїй душі: тужливу мелодію Дюка Елінгтона чи прикрий несмак.
Та однаково Лукасові закортіло опинитися на одному з тих верблюдів і відчути під собою землю пустелі, а довкола тьмаву спеку, злобний крик цикад, неосяжні й недосяжні небосхили. Потяг був несвідомий, може, й атавістичний, темний і непереборний.
— Що це? — спитав він Абдаллаха.
— Туристський караван.
— Придурки, — промурмотів містер Ор. — Наф-фта — це однозначно! А ці бовдури — на вель… на вер… на веблю…
— Я б залюбки доїхав до Петри з цим караваном, — сказав Лукас.
— Це може бути занадто обтяжливо, — обережно застеріг Абдаллах. — Та й довго. Караванові до Петри йти ще годин зо три, а машиною — за двадцять хвилин.
— Містер Ор матиме можливість покайфувати тут ці три години, а тоді ми зустрінемося в Петрі. Що ви на це скажете, містер Ор?
Містер Ор ще тільки наближався до грані, за якою сублімував у стан параноїдного мислення, коли починав шукатидовкола себе змови, зради і загрози.
— Однозначно, — промуркотів він.