А Тимофій каже: "Носіть на здоров’я, мамо. Це — з чистого золота". Зробила мати малюсіньку-малюсіньку Тимофієву картку, сховала в медальйон і носить біля серця. А хто спитає, що там — відкриє, покаже. "Це мій син Тимофій, тракторист, подарував; найкращий у світі син".
От який був Тимофій. Любив хлопець дарувати, та тільки ж не своє, а... позичене. Сказати б: добрий був за чужий рахунок. Е, Тимофію, не велика ціна такій добрості, веде вона не тими стежками, якими треба йти людині.
Тимофій, ковзаючись по мокрій траві, ішов позад осла, підштовхуючи його руками. Було темно, хмари, що заслали все небо, ще більше згущали морок, а темрява — рідна стихія для всяких темних діл. І Тимофій теж став на слизьку стежку: обійшов Явтуха зліва. Від хвилювання йому й дух забило. Руки почали трястися, так що насилу підняв їх, щоб дотягтися до кошика. І дотягся. І торбину намацав. Але на цьому все й закінчилося.
Над головою торохнув грім, блискавка засліпила Тимофія...
А тепер час розповісти про дядька Гарасимчука.
Ви гадаєте, що, попрощавшись з Сашком і Костем, він подався в радгосп "Зелене Полісся"? Нічого подібного! Не в радгосп пішов, а слідом за хлопцями.
Але дядько Гарасимчук не був сірим злодюжкою, що лазить ночами по чужих погребах та коморах своїх сучасників. Що там знайдеш цікавого! Його вабили скарби і багатства віків минулих, минулих епох.
Такі люди, як дядько Гарасимчук, є на всій земній кулі. Це ж вони ще тисячі років тому перші пробралися в глибини пірамід на берегах ріки Нілу, у завалені наносами вавилонські й ассірійські храми на Тигрі і Євфраті. Чотириста років тому один український хроніст писав, що такі є і в нас — бродять по країні, розкопують стародавні могили і з того живуть...
Дядько Гарасимчук був чи не останній із шукачів скарбів. Довгі роки пробродив він із залізним щупом від урочища до урочища, та так нічого і не знайшов путнього, і, коли б не фотоапарат, давно б витяг ноги.
Раніше він мандрував по Вінниччині й Черкащині, але з якогось часу серед людей почали ширитися чутки про дике скло на Житомирщині. Ці багатства заволоділи уявою Гарасимчука, і з простих степів він перебрався на Полісся.
Чоловік бувалий, дядько Гарасимчук знав, що найкращими помічниками у всякій справі, повитій романтикою, є хлопці, отакі як Кость і Сашко. Від них ніщо не втече і ніщо не сховається. Все дослідять, все винюхають, все знайдуть!
Сашка й Костя йому не пощастило обдурити. Невдача не засмутила, однак, його: як навпростець не вдалося, піде обходом, назирцем. І, як тінь, скритно рушив за приятелями.
Що ж дивного в тому, що в один прекрасний момент, коли Кость і Сашко гайнули купатися, дядько Гарасимчук заліз у печеру, витяг з відра дрохвича і. розправився з ним?
Але дрохвич погано прислужив Гарасимчукові. Дядько Гарасимчук не був жадібний до їжі, ходив здебільшого надголодь, бо так легше. Надголодь і тридцять кілометрів за день подолаєш! Цього ж разу він не додержав норми, хотів з’їсти лише одну ніжку, а розправився з усім набутком. Від цього очі у нього посоловіли, вії самі зімкнулися, він приліг у холодочку подрімати і проспав решту дня й цілу ніч.
Вранці шукач скарбів кинувся до хлопців, та збився з дороги, не пішов на схід, а на захід. Натрапив на слід він лише надвечір, але це вже були не Кость і Сашко, а новопшеничанська експедиція в повному складі.
Надибав на експедицію дядько Гарасимчук саме в той момент, як Пилип і Хома викопали на дні авіаційної вирви золотий скарб. Може, й пройшов би він мимо, нікого не помітивши, так хлопці ж підняли такий галас, що й за десять кілометрів чути!
Зрозумівши, що сталося, дядько Гарасимчук потай наблизився до експедиції і вже не спускав з неї очей. Він чув, як Женька й Куприк переписували золоті портсигари й годинники, бачив, як дівчатка приміряли на себе діамант у золотій оправі, і мало не вмер з горя, що скарб знайшли діти, а не він, такий старий і досвідчений шукач підземних багатств!
Треба сказати, що за все своє життя дядько Гарасимчук не вкрав, як не рахувати дрохвича, навіть голки з ниткою і взагалі крадіжки йому і в голові не було. Знайти скарб — це зовсім щось інше. Романтичне і благородне заняття!
А тепер всі ці давні уявлення й звички пішли шкереберть: Скарб був майже у нього в руках, простягни руку — дітлахи з своїм учителем врозтіч, ти — за золото і до побачення!
Цих думок Гарасимчук дотримувався, поки не побачив Білана. Тоді почав міркувати, як би скарб забрати, не силою, а хитрощами.
Коли пішов дощ, лиходійське щастя усміхнулося старому шукачеві.
Ось Тимофій похапцем виніс з палатки кошики і перекинув їх через спину Явтухові.
Далі створилася така картина: попереду йде Явтух; трохи збоку за Явтухом крадеться Тимофій, чекаючи нагоди, щоб застромити руку у кошика; за Тимофієм чалапає навшпиньки Гарасимчук; цей приміряєтеся, як відштовхнути Тимофія і зробити те, чого не встигне Тимофій.
А не знав Гарасимчук, що як оце він дибає за Тимофієм, так за ним ззаду назирці йшов Білан. Помітив його Гарасимчук випадково: ззаду неначе щось чмихнуло, глянувши вмер: Білан!
Що таке вовкодав, дядько Гарасимчук знав з власного досвіду. Перелякався і вже почав думати не про те, як вихопити з-під Тимофієвих рук золото, а я вискочити з халепи. Дивно і страшно стало старому шукачеві скарбів: як оце він забрав у голову злодієм стати? "Це кляте золото очі мені засліпило, совість замулило, підштовхнуло на страшне діло. Та я ж ціле життя чесною людиною ходив по землі, всім сміливо дивився у вічі, а тепер! Міг стати злодієм, та мало того, ще й упійманим злодієм, бо вовкодав навряд чи дав би мені змогу втекти! Добре, що надворі дощ, що вода заливає собаці очі і ніс, він не бачить як слід і не чує, що я чужий, а вважає за свого!"
Дощ як з відра линув. Гарасимчук почав непомітно брати вбік, сховався за кущ верболозу і, коли небезпека минула, зітхнув з полегшенням: "Спасибі Біланові, совість мені відтулив. Затулило ж її оте золото! А немає нічого страшнішого, як втратити совість! І душа в людини тоді вже не сад, а багно. Це мені наука. Ніколи більше в таку твань не полізу..."
Про те, що. діялося з дядьком Гарасимчуком, Білан навіть не догадувався, та й про існування його не знав. Перехопив, правда, вдень якийсь чужий запах, та хіба мало всяких запахів бродить на землі по дорогах?
Вовкодав ішов, не спускаючи очей з Явтуха і з тих кошиків, що хилиталися у нього з обох боків спини. Ішов і думав: "Дощ який уперіщив! І це непогано. Набридла вже спекота. Хіба отакі хлопці, як Тимофій, тямлять, що таке влітку сонце? Вони ж ходять цілий день в панамках і трусиках. От коли б Тимофій хоч раз одяг на себе батькового кожуха та ще й навиворіт. І щоб той день сонце шаленіло, щоб на ньому протуберанці спалахували, щоб і найменшого вітру не було! Отоді знав би, як себе в такий штиль почуває Білан!.."
Та про що б не думав Білан, а очі його пильно стежили за тим, що діялось навколо. І ось він помітив, як Тимофій, котрий увесь час підпихав Явтуха, враз прудко проскочив вперед і простяг руку до кошика. Може, поправити схотів? Так ні, де там! Заходився там похапцем порпатися. І вигляд у Тимофія став якийсь незвичайний — злодійкуватий, гидкий...
Білан чимало прожив на світі і надивився на все: на добре і недобре. Він бачив сміливих і відважних людей, які ні в дощ, ні в хуртовину не залишали свого поста біля отари; бачив і лихих людей. Ці темної ночі, мов вовки, підкрадалися до овець, намагалися витягти з отари ягня чи ягничку. З такими у Білана був свій спосіб боротьби: він хапав їх за вуха, пригинав до землі, а коли вони ставали рачки, одводив до старшого чабана.
Тимофій зараз був схожий на тих лиходіїв. Чого ото він шукає в кошику серед ночі у зливу? Чого йому треба? Може, вкрасти що хоче? Е, того не буде!
Блиснула блискавка. Коли ж вона зникла, Тимофій побачив біля себе Білана. Вовкодав передніми лапами сперся йому на плече, засунув Тимофієве вухо собі в рот і почав помаленьку спускатися вниз. Зуби в Білана були неначе залізні. Де ж тут викрутитися! Все одно Тимофій спробував викручуватися і закричав:
— Пішов геть, Білан! Чого ти хапаєш?! Я шкоди не робив: тільки хотів поправити кошика! Ну, пішов, пішов, кому я кажу!
Білан не зважав. Прихилив Тимофія до землі, і коли той, щоб не впасти, сперся руками в дорогу, смикнув його за вухо, точнісінько так, як смикав Явтуха, виводячи з чужої пшениці.
Ця подія привернула увагу Явтуха. Сердешний осел здивувався: коли ж це Тимофій встиг обернутися на чотириніжця? "Нічого не розумію. Буває ж таке...— Похитав своєю великою головою і чмихнув: — Якби Тимофієві ще й довгі вуха — моїм родичем став би..."
Розділ двадцять сьомий
Всі інші члени експедиції про це нічого не знали.
Встановили палатки і приступили до найголовнішого: належало запалити вогонь у спеціальній печі, яку запасливий і далекоглядний Куприк ще дома змайстрував на випадок якоїсь аварії.
І ось такий випадок настав. Всі були мокрі, виголодніли, всім хотілося присісти біля багаття і хоч трохи навтішатися його теплом і світлом!
Куприків агрегат являв собою Суху липову коротко обрізану дуплянку. Дуплянка зсередини потрухла, дерево перетворилося на якісь попрошивані дірочки-подушечки, котрі пружинили, коли на них натискати пальцем. Така деревина нездатна палахкотіти, вона береться лише жаром, як губка,— без полум’я. Куприк свою споруду перевіряв ще дома. Її з достатком вистачало, щоб закипіла вода на чай. А чай після такої пригоди — втіха!
Щоб дуплянка горіла лише зсередини, Куприк зверху оббив її жерстю, а на верхньому вінці понатягав дротинки з таким розрахунком, щоб поставлений на піч казанок не провалився вглибину агрегата.
— От ти здорово придумав,— з заздрістю промовив Хома. І зразу ж палко додав: — Так чого ж гаяти час? Запалюй вогонь, от гарно буде! Зробимо відтулинку над дверями палатки, і хай туди вилітає дим, як сам хоче!
— Зараз,— з цілковитим розумінням обстановки відповів Куприк. На дощ Куприк одяг свій піджак. Піджак був у крапочку і мав шість кишень: дві з боків, чотири на грудях — зверху і зісподу. Дві кишені було у Куприка в трусах. Разом вісім кишень.— Я ось зараз,— ще раз і ще бадьоріше вигукнув Куприк і засунув праву руку у праву кишеню трусів.