Пілот був у захопленні від такого конспіратора.
Аж коли й ці ящики було повантажено до літака і Лужінський, кропітко перевіривши накладну, урочисто розписався в ній кілька разів, капітан голосно запропонував йому пообідати не в порту, а в найближчому міському ресторані.
— Зер гут! — знову лаконічно погодився Лужінський, ховаючи до кишені документи на вантаж.
Вийшовши за ворота аеродорому, льотчик полегшено зітхнув і прийняв від Лужінського ті документи.
— Ну, ось тепер ви вже в Португалії, товаришу! Наздаю вас на опіку долі. Якщо вона у вас щаслива — все піде добре. Досі ви змушували мене захоплюватися вашими здібностями конспіратора. Але прошу зважити, що в цих двох "нейтральних" країнах, Португалії та Іспанії, німців дуже багато, не раджу натрапляти на них.
— Таємна поліція?
— Атож, пильнуйте! Іспанську мову, кажете, з гріхом пополам знаєте?
— На жаль, більше гріха, ніж мови. Та мені тут, мабуть, ліпше бути лише польським емігрантом. Адже, кажете, чимало їх тут опинилося, опікшись на "волі" в Польщі?
— Так мені казано. Сам я не бачив, ви перший поляк, якого я зустрів. Та вам особливо боятися нічого, скажу вам у похвалу — досвідчений конспіратор!
У місті не відчувалося спокою мирного життя нейтральної країни. Напружений темп руху на вулиці мимоволі вселяв тривогу. Без будь-якої причини прохожі поглядали на небо, озиралися. Але й до всякого прохожого тут не було нікому діла. Всі кудись поспішали. Біля продуктових крамниць — тіснота. Всюди переважали військові, товпилося жіноцтво.
Рівно через півгодини Лаверні попрощався з Лужінським, міцно потиснувши йому дужу руку.
— Хороший ви народ, комуністи, чорт забирай! Скінчиться війна, неодмінно поновлюся! Нам треба всім бути досконалими марксистами! Ага, стривайте. Товариші зібрали ось трохи грошей для вас. Тут є і португальські ескудо (Ескудо — грошова одиниця Португалії)... Адью!
Попереджений льотчиком, Станіслав Лужінський був максимально оглядним. Лише в Опорто під час пересадки з поїзда на поїзд помітив чиїсь пильні очі. Мелькнули і зникли. Чи варто з-за цього позбуватися таких чудових документів виноторговельної компанії. Могло ж просто здатися. Та у вагоні знов зовсім несподівано здибав ті ж очі. Може, випадковий погляд, збіг обставин? Але ж ті самі очі...
З самого Опорто Лужінський уже був змобілізований, хоч за всю триденну подорож до Сетубала ні разу більше не здибав тих пильних очей. Щодо поліції був спокійний. Ескудо, які були в кишені, могли блискуче замінити йому навіть мову.
Нарешті, Сетубал! Насторожено виходив з вагона, пильно оглядав нові місця. Все йшло напрочуд добре. Прибув до цього міста пізньої ночі. Але ж прибув! Хвилюючись чекав на вокзалі ранку. Чекав з тривогою, бо не знав, що готує йому зустріч з міс Гревс. Чи знайде він у неї те нещасне дитя?
Але в "нейтральній" країні теж добрали смак у нічній перевірці документів — мусив тихо вийти до міста. Порожнє і холодне вночі, дивовижно непривітне, не затишне це портове місто. Нічні вулиці підкреслено не гостинні.
Поглянув на годинника, до ранку ще було кілька годин. У час тих іспанських подій вони з Луджіно були молодші і сміливіші! Господарями були. Як жаль, що У нього ніяких зв'язків, бодай випадкових знайомих...
І ти розшукувати зараз міс Гревс було б безрозсудством. Зав'язати розмову з випадковим зустрічним теж не краще. А пристановище в готелі взагалі лишається тільки мрією, про нього не треба і думати. Найменша неприємність у готелі — і вся клопітна подорож стане марною.
Довелося скоротити прогулянку і знов повернути до вокзалу. Адже в нього ще лишився квиток після прибуття. В голові зродився інший план: придбати квитка на поїзд хоч би і до Ліссабона і чекати в приміщенні вокзалу. Так ішов, замислений, і опинився знов перед входом до вокзалу, завбачливо озирнувся. Кілька пасажирів з речами підходили до надвірних кас. Молода жінка з двома дітьми порпалася в сумочці.
— Дозвольте вам допомогти,— англійською мовою звернувся Лужінський, не дбаючи про приховання акценту чужинця. Подібна допомога жінці — досить звичне явище. Про шпика він облишив і думати: напевне ж, одірвався від нього. У всякім разі, поблизу на привокзальній площі нікого підозрілого не помітив. Жінка майже лячно кинула на нього погляд, невиразно похитала головою.
— Говорю лише французькою з чужинських мов,— відказала, поволі добираючи слова.
Набором французьких та іспанських слів ще раз проказав свою пропозицію. Жінка нерішуче хитнула головою, додавши:
— До Мадріда, прошу. Ось гроші... Дуже вам вдячна.
Це вже була причина маячити на вокзальній площі на очах у єдиного поліцейського. Лужінський делікатно взяв гроші, ступив до каси, навіть устиг уже замовити квитки, коли відчув на плечі чиюсь руку. Вдав заклопотаного, пояснюючи касирові, що потрібні місця для пасажирки з дітьми. Які ці касири нетямущі! А рука чекала на плечі. "Звідки міг узятись поліцейський, коли біля кас було так порожньо?" — хоробливо длубався в здогадах.
Але ж скільки можна! Лужінський різко випрямився і з гідністю озирнувся. Неостережна рука мертво впала з плеча: перед очима стояв не молодий уже, коли судити з неголеної бороди, чоловік у береті. Сміливо, але і не без докору вдивлявся в обличчя, переконувався. Тривожна, ущиплива пауза немов розсипалася від несподівано чистої польської вимови:
— Пане Станіслав... коли не помиляюсь?— незнайомець говорив не вагаючись, але стримував голос і досі ще придивлявся.
Хто це, переодягнений шпик? А чи такий же, як і він, польський емігрант? Звідки цей чоловік знає його іспанський псевдонім?
— Так, прошу, Станіслав Лужінський. З ким маю честь?
Лужінському потрібен був час, щоб пригадати цю людину і зорієнтуватися. З віконця озвався касир, подаючи квитки і решту. Якою вдячністю до нього пройнявся Лужінський за таку нагоду ще затримати час, пригадати, вирішити.
— А пан мене міг і забути. Лише дві зустрічі,— почув відповідь. Було щось знайоме в інтонації. Невже поліцай таємної поліції Португалії, спеціальність якого — польські емігранти? — Єстем лише недавній абориген цих спасенних закутків.
— То хто ж ви, звідки мене знаєте? Адже поява політемігранта в цих затишних краях — така зрозуміла річ. Але "абориген", прошу, не зовсім ясна для мене рекомендація.
— Коли ви не маневруєте, так би мовити, прошу, пане... Лужінський, нагадаю. Обставинами змушений, як, певне, і ви, залишити батьківщину... і, звичайно ж, служу.
— В поліції?
— А що чинили б ви, з'явившись у ці краї, коли там горять усі ваші причали? Ви ж комуніст, наскільки мені не зраджує пам'ять. З інтернаціональної бригади, очевидячки, тут і застряли? Ну що ж, будьмо знайомі. Тут ми лише поляки, прошу.
— Лише поляки. Хвилинку, я допоможу дамі.
— Будь ласка. Тікати вам від мене ніякої рації немає, не раджу. Тут ми лише поляки!
Лужінського аж потом пройняло. Виходить, це таки справді шпик. Але з ним ще можна говорити. Ручний шпик португальської поліції, у якійсь мірі вигнанець з Польщі — спільники. Це він стежив ще з Опорто. Очі знайомі... так, так. Пригадується, ці ж улесливі оченята бачив під час арешту ще в Кракові. Потім... знов же у варшавському поїзді... як же його?
— Рачинський, Рубашевич?
— Феноменальна пам'ять! Вам би дорого платили в нашім відомстві. Рашевич, прошу. Признаюсь, я вас лише двічі бачив. Ну, там фотографії в політичних справах. Але, уявіть собі, впізнав! На це у нас псина пам'ять виробляється. Ви закінчили з дамою?
"Ударити й тікати! — виникло блискавичне рішення.— А куди втечеш? Знов поліція буде поставлена на ноги, зірветься справа".
— Так, пане Рашевич, політемігрант — така вже наша доля. Але, прошу, зовсім не тому, що комуніст,— вирішив іти напрямки.— Польщі, знаєте, зараз немає навіть тієї, яка утримувала таку досвідчену таємну поліцію.
Рашевич засміявся, чиркнув запальничкою і дав Лужінському запалити.
— Поліція є поліція, пане Лужінський, коли мовити про нашу рідну польську землю. Справді, там я був би особливо вдячний щасливій нагоді взяти вас. Ви ж, здається, були засуджені?.. Та ми заспокоїлися на тому, що ви загинули в Іспанії. Бачу, помилилися.
— І раді б тут довершити ще ті свої старання, пане Рашевич?
— Бруно Рашевич,— енергійно доповнив агент.— І коли ви лише політемігрант у Португалії, дозвольте вас числити за мною тільки як... поляка. Бо на приятелювання комуністи надто скупі.
— Чого ж, будь ласка! Але приятелювання навіть в еміграції, та ще, як ви сміливо визначили, по псиній пам'яті,— згодьтесь, пане Рашевич, зобов'язує до чогось більшого, ніж лише числити за собою та вимагати регулярно явок на реєстрацію.
— Абсолютно вірно. До правди, то я з вами проїхав поїздом аж з Кримбри. Навіщо ви мені тут? Але проклята звичка.
— Співчуваю.
— Ні, серйозно: недоїдав, недосипав. У цьому місті зустрінути поляка це таки щастя, згодьтеся. Коли ж, бачу, не маєте, де спинитися, тричі радий. Живу... самотній, дружина з дочкою лишилися в Кракові. Чи й живі...
— Розумію вас. Багато поляків зараз не долічаться ні жінок, ані дітей,— поспівчував Лужінський.— Що ж до квартири дякую, не хочу заважати.
— Дурниці, прошу,— зовсім просто заговорив Рашевич.— До ранку ще встигнемо заснути. Потім, давайте укладемо джентльменську угоду!
— Яку саме? — насторожився Лужінський. Йому вже зовсім відлягло на душі. Не буде ж цей Рашевич арештовувати його в чужій країні. Та і немає ніби за що.
— По скінченні війни пан Станіслав... відвідає мене в Польщі. Ну хоч би в Кракові, де ми і домовимося про наші взаємини. Згода?
— І ви мене як комуніста до закону тоді віддасте, власне до беззаконня?
— Необов'язково. Кондиції післявійськові нам зараз невідомі. У всякому разі...
— Пан Рашевич матиме на мені очко?
— Абсолютно вірно.
Це збите "абсолютно вірно" в мові поліцая не свідчило про солідний розум. Та в умовах цієї зустрічі Станіславові було не до тонкощів.
— Гаразд. Прошу, я згоден. Це очко пан Рашевич буде мати. Лише умова, доки ми обоє емігранти, бути тільки поляками. Обіцяю не завдати клопоту панові Рашевичу своїм перебуванням тут. А в Польщі в перший же день повернення до Кракова нагадаю вашій... отій пам'яті про себе.
На тому ніби і скінчили.