Привид мертвого дому

Валерій Шевчук

Сторінка 36 з 117

Ще не знав, що вчинить той звір і на які діяння мене штовхне, та саме він велів мені сказати ті мелодраматичні слова; зрештою, це й була ота соломинка, за яку, єдину, міг я ухопитися. Жінки, в принципі, жалісливі, їхня жорстокість буває вражаюча, але виникає вона часто від того, що вони не вміють поділити своєї жалісливості та узгодити її зі своєю елементарною, жіночою практичністю. Правда, я тоді ще не був такий мудрий, щоб це розуміти, але зіграти на її здатності до жалісливості по-чоловічому хотів.

— Не знаю, — мовила вона, — чи я зможу.

— Давай спробуємо, — сказав я.

Вона йшла побіч мене мовчки. І це вже була моя перемога, принаймні не сказала "ні", а раз так, я був на вивіреному шляху. Хай там що, але одного досяг напевне: мандрівку до Києва ми таки відбудемо.

4

У цей час ми й вишли на Житомирське шосе. Справді, в цьому місці була автобусна зупинка, яка звалася "Проліски". Хилило вже на вечір, в мене гули ноги, адже я пройшов не менше двадцяти кілометрів, не мав сьогодні в роті ані ріски, одежа на мені хоч і підсохла, але ще була вогка, тіло хоч перестало тремтіти, але було зціплене від холоду й розпачу; ні, в такому стані мені й справді не можна було лишатися самому. Тамара, здається, це відчула також, бо вперше ковзнула по мені поглядом.

— Ти хоч сьогодні щось їв? — спитала.

— Ні, — мовив я задерикувато, бо першу шпарину в її холодній неприступності було пробито. — І яке це має значення?

Тоді вона вийняла з сумки бутерброд — був то хліб, перекладений салом.

— Давай переїмо…

Але ми встигли тільки відкусити по шматку, коли приїхав автобус. Був напівпорожній, і ми, завалившись на сидіння, закінчили бутерброда. Я відчув біля себе теплу Тамарину ногу, і від неї вперше за сьогодні потекло в мене тепло.

— Ти холодний, — мовила вона.

— Змок, — відповів, відчуваючи, що тіло терпне й розслаблюється. — Цілий ранок ішов дощ і я в ньому.

Однак я, здається, пересолив при натиску на її жалісливість. Вона раптом відсунулася від мене і знову поринула в чорну прірву меланхолії чи, може, відчуження.

Проте я тримав випущену ниточку і не збирався її покидати. Присунувся ближче до неї і знову відчув тепло.

Автобус мчав рівною дорогою, на узбіччях відчайно палало жовте й червоне листя, поля поволі наповнювалися драглистими сутінками, і я пізнав раптом дивну суголосність себе й сьогоднішньої погоди, себе й цих драглистих сутінків; побіч мене сиділа нещодавно моя дівчина, та це не була вона — був то манекен, статуя, тепло від неї поступово зникало, і холодом я наливався. Хтось неймовірний, очевидно, той чорт із моїх снів, учинив пакість: вийняв із тіла моєї дівчини її тепле єство, рідне мені й дороге, а всадив туди кавалок криги. Мені здалося, що він сидить на відкидному сидінні біля шофера, і скалить червоні зуби, і світить великими очима, в яких відбивається морочне місячне світло, і це світло просвічує малі срібні ріжки в нього на голові. І мені раптом захотілося зникнути зі світу, розчинитися в цей сутінок чи туман, злитися з ним, напитися багрянцю з осінніх пожеж і п’яним вернутись у ті безмежні поля з кущистими острівцями. Вже знав, хто ті людинята, які висипали були з них і кинулися ловити мене (сцена також зі сну), — це була темрява, розкладена на певні сполучення, розділена на всіх нас — кожній істоті по кавалку. А коли в людини трапляються нещастя, пропорції зміщаються — на неї суне ліс темрявних істот, і не завжди віднаходиться сила їх перемогти. Це і є запорукою нашої смертності — бідні ми всі, бідні.

— Чи можу я ще запитати? — мовив я, бо обов’язково хотів вийти із цього заціпеніння, в яке потрапив.

— Ліпше не треба, — сказала вона тихо, сиділа, скулена в грудочку, якась їжачкувата, насторожена. — Хай буде ліпше так, як є…

Але я відчув її ослаблість і не хотів аж ніяк пропускати цього моменту.

— Скажи, він не той, з яким ти була до мене?

Вона хитнула. Це, зрештою, й було останнє, що мені хотілося довідатися від неї. Отже, все було правильно: не вона мене зраджувала, а зі мною. Мені стало трохи легше, єдине, чого я не міг витримати, — це зрада. Саме тоді й прокидавсь у мені той звір, і я міг наробити відтак казна-що. А може, й справді, хай буде так, як у мелодрамах: ми проведемо останній спільний вечір, останню ніч, а ранок хай навіки нас розлучає? Може, й справді в цьому є щось красиве й логічне, бо який смисл нам ставати ворогами? Мій звір знову розплющив очі: я сам собі брехав. Відверто й цинічно, хоч цією брехнею й намагався врятуватися. Ми знову поринули кожен у своє: і я, і вона, були холодні, мимовільні доторки нас не зігрівали. Не бажав думати, що має бути далі; здається, не хотіла думати про те й вона. Але вона поділила зі мною свій хліб, одже не до решти від мене відторгнулася, згодилася на цю спільну поїздку і спільний вечір, тим і надії мої не всі ще втрачені.

Автобус в’їжджав у Святошин, тут була й автостанція. Палали ліхтарі.

— Ти додому? — спитала вона, не дивлячись на мене.

Я почув запах осіннього листя. Прилетів вітер і приніс мені його, замішаного на бензиновому перегарі.

— Проведу тебе до гуртожитку, — сказав.

Ми сіли в міський автобус і поїхали Окружною дорогою. Слів не було, але поруч із нею було мені легше, хоч аж зовсім не затишніше. Бо між нею і мною уже сплелося немало пов’язаних ниток — ми обірвали їх тільки кілька.

Я взяв Тамарину руку, холодну й неживу — вона руки не відібрала.

— Тамаро, — сказав я з тугою. — Невже все так безнадійно?

Мовчала. Автобус впускав і випускав людей. Ми сиділи кожен у своїй оболоні, а обоє — в спільній. І не існувало нічого, окрім того світу. Були ми роз’єднані, але й сполучені однією печаллю. Бо все, здається, і справді було безнадійно…

Йшли дорогою до гуртожитку. Я чув, як дівчина дихала, так само дихали навколо жовті дерева. Ось вони, київські алеї, по яких ми хотіли поблукати. Але сумне наше блукання.

Я тримав її за руку, а тоді обійняв за плечі. Вона напружилась, однак руки моєї не скинула. Ми йшли, як ходили не раз і не двісті, і наші тіла випромінювали ті струми, що нас завжди хвилювали та єднали. Але зараз було по-інакшому. Зараз на нас була бляшана одежа і дув у вічі холодний продув.

— А тепер іди, — шепнула вона, коли ми, нарешті, зупинилися біля гуртожитку.

— Ні, — сказав я вперто. — Цей вечір і ніч мої. Розлучимося завтра.

— Навіщо це тобі?

— Маю на те право, — сказав так само вперто, бо таки не міг зараз з нею розлучитися. Вона це відчула. І згодилася мене пожаліти. Я це нутром відчув: таки зумів пробити її холодну, бляшану неприступність. Ні, я ні на що не сподівався, прагнув тільки одного — поки що не піти.

— Ти мене мучиш, Максе! — сказала вона. — Ну, зрозумій!

Я стояв на певній відстані від неї і тяжко дихав — мені бракувало в цьому холодному вечорі повітря. Дух осіннього листя забивав мені горло.

— Це ти повинна мене зрозуміти, — сказав я.

— Не можу сьогодні. Я хвора! — майже зойкнула вона.

— Я знаю, — сказав. — Прошу в тебе не тебе — подаруй мені тільки ніч.

— Ти божевільний!

— Ні, я маю на те право, — мій голос набирав загрозливих ноток. — Інакше… цілий вік шкодуватимеш…

Зирнула на мене перелякано — це говорив із мене мій звір. Вона це знала. Сльози потекли їй по обличчі, я прихилив її до себе і зціловував їх. По тому трохи загрубо відштовхнув її від себе.

— Іди по ключі…

Прийом було відпрацьовано: вона мала зайти до вестибюля і взяти в чергової ключі. Я мав зайти по тому. Показував студентського квитка і казав, що мені треба до хлопців з такої-то кімнати. А інколи й не показував квитка, а просто йшов, і не завжди мене перепиняли. Бо коли б ми зайшли разом, то чергова мене напевне не пропустила б. Та баба була відьма й затримала б мене із самого задоволення, що зробила парочці капость. Але зараз я ризикував. Тамара могла б зачинитися від мене — тоді не знаю, що було б. Навіть думати не хотів, бо тоді командував би не я, а мій звір. Звір же має власну логіку і знає власні закони, яким підлягає. Єдина моя надія — Тамара про мого звіра відала.

Я пройшов у гуртожиток щасливо. "Відьма" балакала по телефону, а це був єдиний момент, коли вона цілком утрачала пильність; певне, належала до того типу жінок, які не могли робити два діла. Я ж ішов сміливо, як до себе додому, а вона в цей час натхненно торохкотіла про якійсь кофточки-мофточки.

Проскочив кілька прольотів сходів і відчув, як у мене тахкоче серце. Але двері до Тамариної кімнати не були зачинені. Вона встигла переодягтись у халата й капці й була такою, якою б стала, коли б ми одружилися, тобто домашньою.

— Не знаю, що тобі приготувати на вечерю, — сказала вона, — в нас тут нічого нема.

— Чаю, — сказав я, звалюючись на стільця, бо це був мій останній подвиг на сьогодні — я відчув, що втома не просто чавить мені на голову, але й гнітить.

— Чай є, — сказала Тамара і всунула в мережу виделку електрочайника. Мені здалося, що вона примирилася з тим, що я залишуся на ніч. Але говорити нам не було про що, не зникала й відчуженість, обличчя її — ніби маска. Це її почварило, але мені від того легше не було.

Пив чай, наливаючись теплом, бо надто багато в мене сьогодні набралося холоду. Тамара так само пила чай, сидячи навпроти, і мені здалося, що трохи мене й побоюється. Це наповнило мене негарною втіхою — принаймні відступатися не збирався. Хай там що, а ми попрощаємося романтично, тобто так, як того хочеться мені.

— Коли приїжджає твоя сестра? — запитав я, хоч вона про те вже говорила.

— О дев’ятій ранку, поїздом.

— Піду від тебе о сьомій, влаштовує?

Вона промовчала. Ніхто з нас не відав, що буде далі. Я відчував легке збудження, яке давало мені змогу сяк-так триматися. І я сяк-так тримався, хоч день сьогодні випав неймовірно виснажливий.

— Ще чаю? — спитала вона.

— Будь ласка.

Ми трималися за цей чай, як за соломинку. Окрім того, нас розділяв стіл.

— Чому ти вирішила повернутися до того першого? — спитав я.

— Так вийшло, — мовила вона. — І давай про це ліпше не будемо, ми ж домовлялися.

Я подумав, що це класична формула у дівчат: там, де вони не змогли опертися, чи там, де надмірно захопилися, — все це вкладається у формулу: "Так вийшло!" Просто — і ніяких проблем.

— А коли б я спробував відбити тебе від нього? — спитав я, дивлячись на неї впритул, у руці в мене парувала друга філіжанка чаю.

33 34 35 36 37 38 39