Якщо вірити передмові, то автором книжки є не Ви, а якийсь Асан Кара. Тільки, будь ласка, не вважайте ці міркування за "критичні зауваження", тому що це з мого боку просто спроба уточнити для себе трохи заплутану і дивну, на мій погляд, ситуацію.
Коли мій старший брат Даніял-ага багато років тому був інженером Керченського металургійного заводу і ходив по державних архівах, щоб одержати підтвердження, що наш батько був злочинно убитий, він випадково вивідав, начебто в когось є докладний опис цієї трагічної події. Але Даніял-ага так і не зміг з'ясувати, у кого саме цей опис, і за багато років усі ми про це забули. Так справа залишилася нерозгаданою...
Кілька років тому при зустрічі з Абдухаїром Абдурешидом-огли, старим учителем, що дружив у ті давні часи з моїм батьком, я, ніби між іншим, запитав його про рукопис... І от що він відповів:
"У перші роки більшовицької влади, коли я викладав у Казаульській школі Феодосійського повіту, мені довелось почути, що якийсь Фікрет Шериф написав спогади про Усеїна Шаміля Токтаргази і начебто навіть показував їх Еміру-Алі Каїшеву, нашому вчителю російської мови, що, на жаль, уже в нас не працював. Але правда це чи ні, я не знаю".
"Цікаво, чи були ці спогади десь надруковані? Якби це знайти їх і прочитати..." – сказав я.
На що Абдухаїр Абдурешид-огли відповів:
"Ні, надруковані вони не були!.. Тоді доля автора цих спогадів була невідома. Одні говорили, начебто він на початку двадцятих років виїхав до Парижу. Інші стверджували, що цей чоловік загинув у громадянській різні під час більшовицького хаосу".
Про все це я згадав, на жаль, тільки зараз, прочитавши Ваш роман.
Річ у тім, що свого часу я забув Вам розповісти про один – тільки про один, але дуже важливий, – випадок, що стосується життя мого батька.
Колись, ще до своєї хвороби, мати розповідала мені про якогось унтер-офіцера Сеїта-Нафе Чаланова, що у вісімнадцятому році в Одесі лежав в одному лазареті з поручиком Фікретом Шерифом. Поручик був набагато старший за Сеїта-Нафе. Коли в обох зарубцювалися рани, Фікрета Шерифа знову відправили на фронт, а унтер-офіцера Сеїта-Нафе, визнавши непридатним для служби, демобілізували. Коли Сеїт-Нафе уже збирався додому, поручик Фікрет Шериф вручив йому стос паперів, перев'язаних навхрест шнурками від черевиків. "Прошу тебе, візьми це! – сказав він Сеїту-Нафе. – Збережи в себе. Коли скінчиться війна і я, якщо пощастить, повернуся додому, то заберу. Адже наші села зовсім поруч..."
Сеїт-Нафе повернувся в своє село, у долину Алма-Тархан, і не втримався, ознайомився зі змістом цих паперів... Він прочитав розповідь про життя вчителя Усеїна Токтаргази – мого батька. Але наприкінці значилося ім'я – Асан Кара. Оскільки Сеїт-Нафе знав, що ім'я поручика не Асан Кара, а Фікрет Шериф, він анітрошки не сумнівався, що папери написані його рукою.
У долині Алма-Тархан саме було скупчення військових сил Врангеля, і Сеїт-Нафе побоявся залишатися у своєму селі. Щоб уникнути нової мобілізації в армію, він прихопив із собою доручену йому зв'язку паперів і вирушив до Карасубазару, де жила його старша сестра Лютфіє. Там він заховав рукописа на горищі. Про рукопис тепер знали двоє – Сеїт-Нафе та його сестра.
Прокинувшись на зорі, Сеїт-Нафе пішов у гори і приєднався до татарського полку під командуванням Ібраїма Ефенді.
Сеїт-Нафе Чаланов із другим кульовим пораненням у груди знову потрапив до лазарету. І вийшов із нього вже після війни, коли в Криму остаточно взяли владу більшовики. І рушив прямо до своєї сестри. Полізли на горище по рукопис – а його там немає. Усе перерили, але не знайшли. Сушили голову, куди він міг подітися, та так ні до чого не додумалися... А одного разу, коли Сеїт-Нафе дрімав у дворі в тіні сливи, Лютфіє вибігла з дому із криком:
– Це справа повітової поліції!.. Вони вкрали!.. Це справа їхніх рук. Тоді вони, довідавшись, що Абіль у червоних, робили в нас обшук. Перекинули усе догори дном ...
Тепер їм усе було зрозуміло. І мені теж. Однак враження ясності залишалося в мене лише до того моменту, доки я не прочитав передмову Вашого роману... Ви повідомляєте, начебто, за словами старшого наукового працівника архіву Іллі Ісаковича, рукопис спогадів про мого батька здав до архіву якийсь адвокат Тодор Цанов. Це, принаймні, дивно, якщо врахувати, що під час врангелівщини ні Сеїт-Нафе Чаланов, ні Асан Кара в домі адвоката не переховувалися. Сеїт-Нафе в цей час перебував у партизанському полку у пониззі Чатирдагу. Крім цього, сестра його, Лютфіє, ненавиділа Тодора Цанова, припускаючи, що це він доніс поліції на її чоловіка Абіля. Не розумію, яким чином рукопис Асана Кари потрапив до рук адвоката? Може, Цанов забрав рукопис у поліції, а пізніше, перед смертю, передав Ісаку Гариповичу, батьку нинішнього старшого наукового працівника архіву Іллі Ісаковича? Але навіщо він це зробив? Може, допоможете мені розгадати цю таємницю?
Низький уклін Вам!
Ебабіль Усеїн-огли.
Самарканд, 14 квітня 1979 року
Переклад Володимира Даниленка
[1] Хто платить гроші, тому й грають на сопілці (кр.тат.).
[2] Фірланта – тонке покривало, яке накидали на голови кримські мусульманки.
[3] Ашир-уста – популярний у Криму співак кінця ХІХ століття.
[4] Шорбаджи – хазяїн.
[5] Афиз – учений, що знає напам'ять увесь Коран.
[6] Оджа – вчитель.
[7] Маале – квартал.
[8] Сохта – учень духовної семінарії (медресе).
[9] Хадаїф – вермішель і з солодкого тіста, смажиться на мідному листі.
[10] Хона – низенький круглий столик.
[11] Булгача – пиріжок із м'ясом.
[12] Сирли-Чешме – чарівний водограй.
[13] Киїк – пиріжок із м'ясом.
[14] Давул – великий старовинний барабан.
[15] Салачик – селище на шляху до Чуфут-Кале (Єврейської фортеці).
[16] Єшиль-Джамі – Зелена мечеть.
[17] Куманчик-мая – марципан із солодкою начинкою.
[18] Пенірлі – пиріг із сиром.
[19] Янтик – пиріжок із м'ясом.
[20] Полушка – півкопійки.
[21] Орта медресе – середня духовна мусульманська школа.
[22] Хан-Джамі – Ханська мечеть.
[23] Кушлик – другий сніданок.
[24] Пельван – силач.
[25] Дельлял Леман – Крикун Леман.
[26] Нашир – редактор, видавець.
[27] Тарпі – висока корзина зі шлейками. .
[28] "Ветан хадими" — газета "Трудівник вітчизни" (1906-1908),
[29] "Терджиман" — перекладач.
[30] Абдурешид Медієв (1880-1912) – депутат Другої Державної думи від Таврійської губернії, за походженням – селянин. Редактор-видавець кримськотатарської газети "Ветан хадими", голова міської управи. У Думі входив до мусульманської фракції.
[31] "Первісток" (1881 р.) – одна з перших збірок І.Гаспринського.
[32] Ата – батько. Так називали І. Гаспринського.
[33] Бойка – велика лісова галявина за високими скелями недалеко від Ай-Петрі.
[34] Таліб – лікар, знахар.
[35] Мавдалач – їстівна трава з м'яким стеблом і дрібним листям.
[36] Калав – тліючі поліна, покриті зверху сухим листям та землею.
[37] Япинджа – брезентова накидка.
[38] Північна – північно-східна сторона Севастопольської бухти.
[39] Бадим-бей – відомий на Південному узбережжі заможний хазяїн, що був простим селянином і швидко й загадково розбагатів.
[40] "Саба" – газета "Ранок".
[41] "Акишам" – газета "Вечір".
[42] "Карагьоз" – жіночий журнал "Очі чорні".
[43] Рушдіє – середня школа.
[44] "Учкиун" – "Іскра".
[45] Арнаут — так називали в Криму албанців.
[46] Харчига – місце перед житловим будинком.
[47] Чин – двовірш-експромт сатиричного характеру.
[48] "Джемієті хайріє" – благодійне товариство.
[49] "Хаваджеи субъян" – посібник для вчителя.
[50] "Къылавуз" – довідник, за яким навчалися географії.
[51] Вакуф – земельні угіддя або майно, віддані державою на релігійні чи благодійні цілі.
[52] Хатип– настоятель мечеті.
[53] Агалари — сільське панство.
[54] Домуз-тамир – кабанячий корінь, рослина посушливих місць.
[55] Тати – жителі гірської частини Криму.
2[56] Таке пите – корж із прісного тіста, спечений без олії.
3[57] Калакай – солодкий пиріг з кукурудзяного борошна.
[58] Чалик-тотай – дослівно: метка тітонька (кр.