З-під Кагула. Мене тільки три місці тому мобілізували. — "А йому років дев'ятнадцять, не більше, — прикинув Оснач. — В армію загнали насильно і при першій же нагоді він дезертирував. Разом з товаришем".
— Значить, ти все ж таки дезертир? — уточнив Святослав уже чистою російською. — Говори правду, тобі нема чого боятися мене.
— А ви? Ви хіба не німець?!
— Українець я. Моряк. Десантник. Чуєш: на тому боці "полюють"? Це по мою душу.
— Он воно що! Боже, яке щастя! Німці повісили б мене. Або віддали сигуранці. І багато вас? Десантників багато?
— Один. Останній. Піди глянь, що з товаришем. Здається, він поранений.
— Зараз я, зараз, — запопадливо замахав руками дезертир і кинувся в гущавину. — Він мертвий, — повернувся через дві-три хвилини. — В болоті. Мертвий. — Руки його тремтіли. Напевне, це був перший убитий солдат, якого він бачив у своєму житті, адже до фронту так і не дійшов.
— Ну що тепер вдієш. Мертвий — значить мертвий. Стрілив перший.
— Перший, святий хрест, перший, — навіщось підтвердив дезертир, ніби вже готувався до свідчення на суді.
— Земляк? З твого села?
— Ні, він навіть не з Молдавії. Румун. З-за Прута. Коли я втік першого разу, через три дні мене схопили. І цей солдат охороняв. Сьогодні мене мали б судити, а завтра на світанку, напевне, розстріляли б. Але вчора ми з ним утекли. Дивно: сам запропонував. Каже: "Підемо вдвох. Все одно війна закінчується. Якого дідька гинути?" Одне слово, пощастило.
— Тепер зрозуміло. Хто вам порадив пікати цю хатину?
— Ніхто. Самі натрапили. На світанку, випадково.
— Ну що ж, тепер ховатимемося вдвох.
Оснач продерся через стіну очерету і сам оглянув румуна. Так, справді, мертвий: черга прошила йому груди.
— Як тебе звуть? — запитав дезертира, що підійшов слідом за ним.
— Григорій. Григорій Караджі. А вас?
Оснач назвав себе. Підняв карабін убитого і передав його Григорію.
— ... Тільки не наважуйся справді загубити його. Якщо й від мене спробуєш дезертирувати — сам і судитиму.
— Від тебе — ні. Там — інша справа. Не хотів воювати проти своїх, — вже дещо ображено пояснював Караджі. — Румуни й німці прийшли, як загарбники. Прийшли і підуть. А мені тут жити.
— Ну-ну, бачу, що політично ти чоловік підкований. — примирливо погодився Оснач. — Берись, треба поховати цього хлопця.
Вони винесли вбитого з плавнів і, знайшовши на схилі якусь вимоїну, взялися за багнети.
— Не пощастило твоєму рятівникові, не судилося йому дійти до дому, — сказав над його могилою десантник, виправдовуючись і перед убитим, і перед Григорієм, і перед собою. — Але нічого не вдієш. Якби поцілив він, можливо, десь тут поряд довелося б лежати зараз мені.
— Розумію, — втер сльозу Караджі. — Як він рвався додому, як рвався! Один у сім'ї. Батько загинув у сорок першому. Ще на Дунаї. Мати тяжко хвора. Чому ж доля так?..
— Досить-досить, — несподівано різко увірвав його десантник. — Не треба мене розжалоблювати. Я бачив, що такі, як він, "бідні та нещасні" витворяли за Дністром, на території, яку приписали собі як "Трансністрію". Тому., не треба... Тепер нас двоє, — додав уже по хвильці примирливого мовчання. — Цей день мусимо якось перебути тут, у плавнях. А вночі рушимо до фронту. Не в тил, під Кагул, а до фронту, зрозумів? Чи ти, патріот землі молдавської, вважаєш, що визволяти її повинні інші: росіяни, українці, узбеки? А твій патріотизм далі дезертирства і втечі до матері на піч не сягає?
— Я піду туди, куди підеш ти. — Прорізалися в голосі Григорія нотки рішучості. — Буду з тобою. До кінця.
— Це інша річ. Нарешті чую голос солдата.
15
Директором сільського спортивного центру виявився хлопчина років двадцяти п'яти, довготелесий, худорлявий, з виду геть неспор— тивний, щоб не сказати, "антиспортивний", і це настільки разюче кидалося у вічі, значок кандидата в майстри (як з'ясувалося, з велосипедного спорту) на його адідасівській тенісці здавався позиченим. Втім, для суті їхньої розмови це не мало особливого значення. Радомир зустрівся з ним у директорськім кабінеті вже по тому, як оглянув усе спортивне господарство, тому одразу признався, що такий, по-сучасному обладнаний Палац — з критим ігровим, борцівським і
важкоатлетичними залами, з невеличким "підземним", як йому сказали, басейном, роздягалками й душовими він бачить уперше.
Та найбільше дивувало те, що все в цьому Центрі підтримувалося в найкращому стані, все діяло, а на відкриття шахово-шашкової школи, — під неї віддали весь третій поверх цього спортивного дива — районний спорткомитет навіть зумів запросити тодішнього чемпіона світу Анатолія Карпова, що саме відпочивав в Одесі. Навіть просторий кабінет директора, з журнальними столиками і м'якими кріслами здавався Осначеві музеєм спортивної слави села — так щедро він був обклеєний афішами, величезними, виконаними не гірше, ніж на обкладинках спортивних журналів, кольоровими фотографіями та вирізками з публікацій, обвішаний вимпелами і заставлений кубками та спортивними сувенірами з автографами знаменитостей. Отож і поводитись у ньому хотілося відповідно.
Розмова їх теж складалася досить незвично. Почувши чергове запитання Радомира, Микола Корбащук, так звали директора, миттю видобував з товстезного альбому потрібну газетну чи журнальну замітку і клав на стіл перед ним.
— Тут ви знайдете все, що вас цікавить. Не хвилюйтеся: матеріал свіжіий. Але з умовою: даю тільки до завтрашнього ранку, зі святим поверненням.
Мабуть, він вважав, що поява кожної нової замітки повинна радувати журналіста, бо полегшує йому роботу над власного статтею. Насправді ж із кожною новою заміткою Оснач усе більше втрачав інтерес і до цього Центру, і до господаря, і до майбутньої статті. Хоча, звичайно, повчитися тут було чому.
— Ну, гаразд, з Центром усе з'ясувалося, — нарешті ввірвався терпець Осначеві. — Про історію з десантом, що висаджувався у ваших краях, про тих моряків, які потрапили на Кричинецький, ви що-небудь?..
— Я знаю, що найбільше вас цікавить саме це, — всміхнувся Корбащук, не виявивши при цьому ані найменшого здивування. — Всі інші розмови про секції, спорт на селі... — всього-на-всього відволікаючий маневр.
— Чому ви так вважаєте? Я завідую відділом спорту і військово— патріотичного виховання редакції обласної молодіжної газети. Потрібні ще якісь пояснення? Матеріал, який з'явиться зараз у моєму записнику...
— І все ж таки факт є факт.
— Краще давайте повернемося до історії десанту, — ввічливо запропонував Оснач, не бажаючи встрявати в полеміку. — Ви могли б хоч що-небудь додати до того всього, що мені вже відомо?
Він чекав, що директор так само ввічливо попросить уточнити, що саме йому вже відомо, проте Корбащук незворушно глянув на годинник і похитав головою:
— Пробачте, в мене обмаль часу. Мушу виїжджати до Одеси. Завтра, о десятій, нарада в облспорткомітеті. Відрядження оформлено, готель замовлено. До речі, якщо бажаєте... — Він очікуюче глянув на Радомира.
Пропозиція виявилася несподіваною і заманливою. Від'їжджати до Одеси Оснач не збирався. Але й відмовитися теж не міг.
— А що, це ідея. Хоча, чесно кажучи, я мав намір...
— Вирішено, — досить рішуче підсумував Микола, різко підводячись. — Я знаю, про ваші сутички з Вандевурою, і знаю що вам потрібен тайм-аут. Поєдинок буде виснажливим, суперник упертий і винахідливий... Хіба не так?
— Не заперечую.
— Ще б пак! Якби я не знав деяких тонкощів ваших стосунків — мовчав би. Вирізки, ясна річ, беріть. Матеріалу тут вистачить. Все одно вам треба буде хоч що-небудь написати, аби якось відзвітувати про відрядження. Ну а запитання і подробиці — в машині, дорога далека.
Через кілька хвилин вони вже під'їхали до двору Крижанів.
— Я — до Одеси. Трапилася машина. Через два-три дні знову навідаюся, — поспіхом пояснював Оснач Крижаневі, скидаючи в спортивну сумку свої пожитки.
— Чому ж так несподівано? — розгублено запитав рибалка, теж раптом заметушившись. Він намагався допомогти Радомирові спакувати сумку, але своєю метушнею тільки заважав тому.
— Так сталося. Кажу ж: трапилася машина. Та й удома треба побувати.
— Тільки тому, що трапилася машина? — недовірливо допитувався Крижань. — Тільки тому? Бо я гадав, що ти хлопець твердий, і якщо вже вхопився за цю історію.
— Та ви що, вважаєте, що я втікаю?! — застиг Оснач зі светром у руці. — Злякався Вандевури, підняв руки?
— А якби й підняв? — понуро відповів старий. — Не ти перший. У нас тепер он скільки вандевур усіляких розвелося: від Рибані до Києва, й далі. Хіба що начальство тебе відкликало — тоді так, тоді що ж...
Оснач зрозумів, що оце "начальство відкликало" — рятівний круг, якого Крижань навмисне кинув йому, допомагаючи гідно вийти з неприємної ситуації. Але якщо кинув, значить не повірив. Не пові— рив-таки старий! Якусь мить Оснач розгублено дивився на Крижаня, потім рішуче вийняв з сумки несессер, а саму сумку кинув на стілець.
— Навіщо возитися з речами туди-сюди, правда? — всміхнувся він, ідучи з хати. — 3 квартирантами не поспішайте, — в субботу повернуся.
Крижань вийшов з хати слідом за ним, провів до воріт, але тільки сівши в машину, Радомир помітив, що старий сором'язливо ховає за спиною спортивну сумку.
"Щирий чоловік, — із вдячністю подумав Радомир, мовчки простеживши, як старий рибалка примощує на сидінні його багаж. — Як він щадить мене! Бо ти, "професіонале", й справді волів би ніколи більше не повертатись сюди".
— Хочете виявити характер? — поблажливо посміхнувся Корба— щук, коли вони від'їхали від садиби Крижаня. — Похвально. Виявляйте, загартовуйтеся.
— А чому так безнадійно? — насторожився Оснач, вражений безпардонністю цього новоспеченого директора.
— Не безнадійно — реалістично. Тільки давайте одразу домовимося: ви з Вандевурою розбираєтеся самі між собою. Мене це не стосується. Якщо писатимете про нього статейку, на мене теж не посилатися. Навіть не згадувати.
— Значить, вам усе таки є що розповісти? І під час цієї довгої дороги "повернення із вандевуриної трясовини" я дещо почую?
Кілька хвилин Микола мовчки дивився на дорогу перед бампером. Пауза затяглася, і Радомир уже прикидав у який би спосіб повернути його до розмови.
— Про Лесю Шаблюк — ви, звичайно, чули? — він запитав це так несподівано і різко, що Оснач не одразу пригадав, що це йдеться про ту саму тітку, від якої вперше почув "кричинецьку історію" Іриньо Козарук.
— Чув.