Потрапивши ще на початку війни до німецького полону, Володимир Гетьман побував у кількох таборах, двічі виривався з-за колючого дроту і двічі, через допити і тортури, повертався за нього, аж поки остаточно не був визволений у квітні 1945-го, за якихось кілька днів до Перемоги.
Чи ж варто дивуватися, що в свідомості багатьох читачів Володимир Гетьман залишився як поет із того покоління митців, чия муза посправжньому висвячувалася з солдатської шинелі, в окопах Другої світової. І вся ота "окопна правда", через яку йому довелося пройти, весь трагізм буття "людини на війні" — знайшли своє відображення в збірках поезій "За колючим дротом" та "Проміння Перемоги", в інших поетичних книжках, опублікованих в періодиці. А їх — близько двадцяти...
До речі, після визволення з полону, Володимир Гетьман ще певний час служив у війську, далі пізнавав мирне буття на будові, а, здобувши в 1951 році диплом філологічного факультету Одеського держуніверситету імені І. Мечникова, певний час учителював. Одначе істинне покликання філолога, педагога, літератора і наставника проявилося в нього на редакторській роботі в Одеському республіканському видавництві "Маяк", якій він віддав понад чотирнадцять років життя. А це означає, що десятки молодих літераторів півдня України увійшли в літературу, чи принаймні пізнали радість першої книжки, завдяки... та з благословення його незаздрісного, незрадливого редакторського олівця.
Так сталося, що формально до плеяди "шістдесятників" Володимира Гетьмана ніхто й ніколи не пригортав, а проте цілком очевидно, що протуберанцевий спалах його могутнього таланту, визнання його як поета національного, державницького гарту, прийшли саме в шістдесяті, коли, крім численних публікацій у періодиці, одна за одною з'являлися збірки його поезій: "Ранкові зорі" (1960), "Подорож до обрію" (1963), "Іскри з-під молота" (1964), "Побачення з квітнем" (1965), "Жар-птиця" (1966), "Вогник" (1967), "Білі крила вітрил" (1969). Тоді ж окремі твори його перекладено на російську, угорську, болгарську, єврейську, абхазьку, білоруську та кілька інших мов. А творчі набугки відзначено Почесними грамотами Президій Верховної Ради України та Абхазії. Помітним визнанням його внеску в розвиток української літератури стало й присудження В. Гетьману обласної літературної премії ім. І. Рядченка за 2000 рік.
Переконаний, що по-справжньому, вершинно, на високому мистецькому регістрі Володимир Гетьман заявив про себе як чуттєвий лірик — у жінку, життя і Слово поетичне закоханий. Більшість із його поетичних книжок — це якраз і є зібрання тих поезій, котрі, доповнюючи та вигранюючи одна одну, витворюють пером і душею Володимира Гетьмана величну, всеосяжну "Думу про Невмируще Кохання", а водночас — й оту святість вічної любові до Слова, до рідної мови, рідної землі... Вже кільком поколінням читачів даруючи зразки образного ліричного світобачення, зразки лірики сосюринського тембру і сосюринської незайманості.
Відтак, вшановуючи Володимира Гетьмана, з нагоди його 80-ліття, ми говоримо про нього передусім як про талановитого лірика, з поезій якого постає величний образ вічної любові. Нехай же й ця моя публікація стане виявом шани до таланту Поета і мужності воїна-фронтовика, який через усі житейські випробування проніс найсвятіше, що здатна пронести людина — віру у свій народ, надію на його майбуття, щиру, істинну людяність, котра щедро проявляється і в житті, й у творчості Володимира Гетьмана.
Будь-який ювілей — то час філософського осмислення митцем свого буття, свого творчого шляху, свого доробку У Володимира Гетьмана цей шлях і цей доробок видалися талановитими і щедрими. Тож нехай і роздуми над ними за письмовим та ювілейним столами будуть розважливими й осяйними[31].
ВІТРИ З ТАВРІЇ
Нещодавно у видавництві "Маяк" побачили світ перші поетичні книжки 1971 року. В поетичному ужинку видавництва збірки: Анатолія Звірика — "Тривоги", Леоніда Куліша — "Степове політгя", Сергія Крижанівського — "Поле зрения".
Одразу ж застерігаю, що перелік цей не ґрунтується на якійсь єдності. Просто так склалися обставини, що три книжки з'явилися однієї, скажімо, днини. І лягли на книжкові полиці з анотаціями одного видавництва. По суті ж, ми зустрічаємося з різними поетичними натурами, з авторами далеко нерівнодійної поетичної сили.
Поезія своєрідного автора Анатолія Звірика привертає увагу своєю стилістичною і духовною спорідненістю з українським фольклором. Це помічаєш одразу ж. Поетодверто, а головне, вправно користується ритмом і мелодикою народної пісні, причому емоційні повтори у багатьох віршах збірки надають їм якоїсь особливої динаміки, котрою завжди була виповнена поезія народних співців.
Золоті снопи
Ледве підійму.
З кожної копи
Колосок візьму.
Колосок тугий До грудей візьму..
Одначе фольклор — це той рубікон, переступаючи котрий, справжній, професійний митець не повинен забувати про набутки класичної літератури, про канони високої поезії, а зрештою, і про тематичне сьогодення. Відтак і фольклорний орнамент має вимальовуватися на відповідній смисловій тканині. Тобто, віддавши певну данину творчому наслідуванню зразків самодіяльної народної творчості, поет неминуче повинен дорости до здатності трансформувати через певні власні, а не лукаво запозичені з фольклорних зразків, поетичні образи... власне бачення світу. Причому світу, у якому живе сучасний герой, з особливостями його світобачення, з відповідним читацьким досвідом і цілим комплексом соціальних та морально-етичних проблем.
І саме через те, що, захопившись фольклорною екзотикою, Анатолій Звірик подеколи забуває про світові набутки майстерного віршування, у збірці його й з'являються оті до безликого спрощені рядки, за якими не проглядається ні образу, ні свіжої думки, ні якоїсь філософської сентенції. Тобто нема нічого такого, що варте називатися поезією.
Стрів у полі чистому
На біду
Тракторист дівчиноньку
Молоду.
Гей, очима-зорями повела.
Постояла трішечки і пішла.
Він дививсь невесело
Із-під брів.
Поки знову дівчину Не зустрів...
...Ні-ні, я далекий від закидів поетові щодо того, що, мовляв, у його вірші не відтворено образу тракториста-трударя. Про тракториста чи пастуха теж можна, і варто, писати рядками "чистої лірики". Але там, де нема обличчя конкретного героя, повинне, як мінімум, вирізнятися творче обличчя поета.
На жаль, таке смислове збіднення помічається у більшості віршів третього розділу збірки. Саме там, де поет найщиріше і безтурботніше довіряється джерелам усної творчості.
Проблема ставлення митця до фольклору дебатується в літературознавстві давно. Але не менш важливим є й питання співвідношення фольклорних елементів та образних запозичень — з тим індивідуальним, котре належить приносити у мистецтво кожному літератору Для Л. Куліша, як і для А. Звірика, воно вирішене далеко не остаточно. І тому у "Степовому політіі" зустрічаємося з тією ж марною, нічим не виправданою стилізацією під усну творчість ("А вже весна на порозі", "Капле з стріх вода" й інше).
Краще вдалися Звірику твори суто громадського звучання. Ось коротенький вірш "Ноги". Герой його з боями пройшов половину Європи, а повернувся без ніг. Проте навіть людська сльоза втрачає тут атрибути слабкості і зневіри. За трагедією однієї людини поет уміє показати самопожертву цілого народу.
Найбільш вивершеною поезією збірки є, безсумнівно, "Балада про лісника". У ній поет знайшов себе у тому розумінні, що зумів поєднати фольклорні мотиви із психологічністю. І ми відразу помічаємо, як багата на образність народна символіка запрацювала на смисл. Як вона з декоративного розпису перетворилася на хороший поетичний матеріал.
У поезіях Звірика і Куліша багато замальовок з природи, котрі (особливо у Куліша) сприймаються як фрагменти одного великого пейзажного полотна. Куліш так і називає свої цикли "Таврійський малюнок", "Ірпінські записи". Причому кращі вірші збірки показують, що автор виводить їх за межі мистецько-утилітарного призначення. І тоді пейзаж стає тлом для психологічного увиразнення.
В анотації до збірки Сергія Крижанівського "Поле зрения" наголошено на тому, що на віршах поета лежить печать кращих традицій російської поезії. Це так. Але традиційність у Крижанівського поєднується з наполегливими спробами подати явище через індивідуальне світосприймання. Суспільна оцінка його не переказується, а логічно випливає з роздумів поета.
У поезії "Старославянский язык", якою автор зачинає збірку, подається досить вдало спроектована на сучасність історія країни. Але це не хрестоматійна велич. В даному разі самобутність Русі, її міць і звитяга подаються через усвідомлення героєм особливостей мови слов'ян. А за цим формальним підходом — і філософське осмислення історії, і громадянське обличчя сучасника.
...Сеча лютая,
Доля тяжкая
И в открытую, не тайком, Песни горькие да протяжные Заплетали девки венком.
Поднимались из пепла вотчины.
Пахарь зерна бросал с руки.
По утрам меж хлебами сочными
Открывали глаза васильки...
Сто-ро-на.
Го-ло-са.
До-ро-га.
Я усвоил твердо азы:
С давних лет
открытостью слога Знаменит
славянский язык.
Епіграфом до поезії "Спор" стали слова скульптора Л. Голубкіної: "Той не митець, хто не плакав над своїм творінням". Як і в кожному афоризмові, в них відчувається певне перебільшення. Але здається мені, що у віршах Крижанівського є щось саме від такої прихильності до своєї творчості, саме від такої чуттєвості. Недарма ж більшість поезій цієї збірки — то своєрідні емоційні спалахи. Зафіксовані та оброблені мистецькою рукою вони стають щирими філософськими одкровеннями. Цим позначені і поезія "Спор", і глибокий за своїм драматизмом "Монолог короля", і "Баллада о часовых дел мастере".
Збірка Сергія Крижанівського вийшла з поміткою "Перша книжка". Та з окремими віршами молодого поета читачі встигли познайомитися за збірником літоб'єднання миколаївських суднобудівників "Стапель" ("Маяк", 1969). І вже у тій помітній добірці — 14 віршів — поет зумів вирізнитися серед десятка інших авторів самобутністю поетичного мислення. А це завжди дає змогу сподіватися. Навіть коли тобі явно банальним бачиться смисл поезії "Обращение", з її закликом любити вірші, і дещо невивершеним, без творчого пошуку, постає поезія "Все впереди".
Перед нами, безсумнівно, здібний поет.