Багато випробувань.
— Значить, він ще не скоро вийде від вас? — пригнічено запитала дівчина.
— Швидко тільки казка кажеться,— нахмурився лікар.
— Але ж незабаром навчальний рік. Невже Юра не вчитиметься?
— От, може, тоді ти й прибігатимеш до нього, якщо захочеш, звичайно.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
БАБИНЕ ЛІТО
Швидкокрилим птахом промайнуло літо.
Що не день, то все голубішає небо, мовби там, десь далеко, за горизонтом, чиїсь невидимі руки чистять закурену за літо бірюзу фарб і тепер, прозору та глибоку, ллють і ллють на небозвід.
Хоч сонце вдень ще гріє майже по-літньому, ночі стають щодалі холоднішими. Птахи одні вже давно покинули наші краї, другі відлетіли минулого тижня, треті гуртувались, тренували крила, щоб рушити в путь.
Коли здіймався вітер, у лісі та по садах починалась бурштинова злива. Під ногами шурхотіло опале листя, в повітрі пахло далеким димком, духом осені.
Вітер колихав хмурі брижі на воді, а часом навіть гнав справжні хвилі з білими загривками, що кольором своїм нагадували сніг, близькі морози. Незатишно робилося від того лататтю, жовтим глечикам, стрілолисту та дрібненькій рясці. Вони ховалися в глибінь водойми, де ще було тепло і де зимуватимуть, щоб навесні знову піднятися на поверхню, радо привітати весняне сонце спочатку листом, а потім і цвітом своїм. Але те буде не скоро. А зараз водяні рослини теж лаштувалися до зими.
Готувався до неї і дідусь Тото. Круг його чепурного будиночка росло десятка з півтора садових дерев. Тепер вони простягали в небо голе віття.
А дідусь Тото, за давньою звичкою, прокидався задовго до схід сонця, коли ще спали і синички, і горобці, та брався до роботи: згрібав у купи листя, підмітав садові доріжки, посипав їх свіжим піском.
В житті дідуся Тото це була дев'яноста осінь. Але хіба хто міг, глянувши на худорляву, підтягнуту, завжди охайно вдягнену людину, сказати, що їй стільки? Признатися, він і сам не вірив у це. Коли його питали, як зумів уберегти дух та здоров'я молодості, тільки всміхався і казав, що цього ніколи не вдасться зробити ледачому. Хитрувато примружував око, додавав:
— Поки живий — іди!
І сам знову йшов. То в школи, то в дитячі садки, щоб разом зі своїми звірами принести дітям радість, відпочинок, насолоду. Або поспішав у зоопарк, у відділ атракціону — порадою чи прикладом допомогти молодим дресирувальникам. Іншого разу ввечері, одягнувши вечірній костюм, поспішав у цирк на виставу молодих артистів. Найчастіше піднімався на гальорку, щоб своєю присутністю не бентежити дебютантів. Тільки заховатися такій людині в цирковому залі дуже важко. Помітять і, лиш кінчиться виступ,— біжать; підкажіть, порадьте, як зробити номер кращим. І дідусь Тото нараз забував про свій вік, запалювався, молодів, починав уже щось метикувати.
А між усіма тими клопотами знаходив часинку, щоб завернути в лікарню до Юрія Сагайдака. Накине білий халат, підсяде до хлопцевого ліжка, і за якусь хвилину-дві між ними вже заструмувала така розмова, ніби вони однолітки. Тільки й того, що дідусь перем'ятий в усіх життєвих бувальцях, а Юрко лише пробує того щастя...
Прийшла осінь і в шкільне лісництво, правда, з деяким запізненням. Може, тому, що в глибокому вибалку затишніше, ніж на просторі. На Козацькій Могилі вже опало листя на кущі калини, сиротливо опустіло поле, оголилося гілля в сільських садках, а круг Білої Криниці ще горить і не згасає жовте полум'я на старих березах, трохи далі бездимно палахкотить молода осичина. Дубки-нелині ті в наївності своїй юначій і зовсім не вірять, що недалекий той час, коли вдарять морози і в холодному повітрі закружляють білі мухи. Радіють: ще літо, он над нами летить біла пряжа...
Росина, що задумливо йшла берегом озера та спостерігала осінню красу білокриничанського яру, усміхнулася, подумки мовила:
— Так, так, літо... Але тільки бабине... Коротке, як мить... А заметіль — то струни бабиної пряжі... Напряли її крихітні павучки за ніч, вив'язали маленькі кошики і тепер сидять у них на килимах-самобранках, мандрують, щоб, зачепившись десь за дерево, звити собі тепле кубельце на зиму...
В ті дні до юних лісолюбів-білокриничанців прибув із Путинця Карл Іванович. З ковінькою в руці, у двофокусних окулярах, суконному темно-коричневому капелюсі та якійсь старомодній крилатці, він довго ходив то біля озера, то схилами яру, щось записував та замальовував у великому блокноті. Потім покликав Тетяну Степанівну та школярів.
— Те, що в землі, хай росте,— сказав задумливо.— Але далі, отам на свіжих терасах, треба садити інакше... Я ось тут дещо намітив...
Він енергійно відкинув полу розлітайки, дістав із кишені альбомчик, розгорнув його. На аркушиках був накреслений план нової дільниці, позначене озеро, уступи на схилах. На тих смугах види ідись кружечки, хрестики та інші позначки.
— Але в цьому вам зараз важко буде розібратися,— пояснив.— Це я для себе, де яку породу дерева треба посадити. А ось тут...
Старий перегорнув листочок. На розвороті альбомчика була ціла картина-пейзаж: здавен знайомі лісівникам берізки, дубочки, осики, ялини, сосни, а між ними і ті породи дерев та кущів, які вони бачили в Путинці — туї, срібні тополі, козацький ялівець, але все так закомпоновано, так розміщено, що кольори стовбурів, листу, шпильок та цвіту, підкреслюючи один одного, творили якийсь новий світ барв, їх поєднань і відтінків.
Школярі примовкли, вражені побаченим. Потім Росина тихо запитала:
— Невже наше лісництво може стати таким?
Карл Іванович, тримаючи у витягнутій лівій руці розгорнутого блокнота, глянув на дівчину:
— Стане! Обов'язково! І значно красивіше, ніж оцей мій убогий малюночок.
Карл Іванович був у якомусь особливо урочистому настрої. Зустріч із оцими малими ентузіастами-школярами, що вирішили дати нове життя забутій, кинутій землі, пошматованій страшною хворобою ерозії, мовби повернула йому молодість. Саме тут, у шкільному лісництві, він побачив, що те, чому віддав своє життя — леліянню лісів, збагаченню їх асортименту, має живе продовження в оцих хлопчиках і дівчатках, які з таким інтересом, з блиском у очах дивляться на його замальовки, з такою увагою слухають його.
— В натурі все буде значно краще, ніж у блокноті,— повторив старий.— У цьому ви можете мені повірити. Я прожив довге життя і можу засвідчити багато чого.
Він закрив альбомчик і, засуваючи його в накладну кишеню піджака, здається, без ніякого зв'язку з попереднім, сказав:
— Людині, яка посадила дерево, дякуватимуть і внуки, того ж, хто погубив,— проклянуть і діти.
Старий лісівник вирішив затриматися в білокриничанців, щоб особисто керувати всіма посадочними роботами. Він склав детальну картосхему нової ділянки, вказавши місце кожному дереву і кущеві, разом із хлопцями-лісівниками — Романом, Онисимом та іншими школярами їздив по сіянці і власноручно вибирав їх. Садити ж на новій ділянці ліс вирішили в неділю разом із великою групою міських лісівників, які збиралися спеціально для цього приїхати в село.
ЧЕРВОНА ГВОЗДИЧКА
...Ось і прийшла та довгождана хвилина, коли Леонід Іванович дозволив Юркові назавжди залишити палату.
Для лікаря-травматолога — то теж кожного разу не буденний день, а якесь тихе внутрішнє свято. Одужання потерпілого триває місяцями. Місяцями ні вдень ні вночі не втихає боротьба за здоров'я, а часом і за життя людини. Ким ти вийдеш з того поєдинку — переможцем чи переможеним, тріумфатором чи поверженим? Адже в боротьбі щось гине в душі, серці. Того сторонньому не видно. Не завжди помітять і нову сивинку в чорному, каштановому чи русому волоссі медика. Тільки коли їх набереться багато, кажуть: "О, як рано ця людина постаріла!"
Немало тих сивин і в чубі Леоніда Івановича. Але цього разу він святкував перемогу. Хоч був того дня вихідний, прийшов до лікарні, щоб провести свого пацієнта Юрія Сагайдака, попрощатися з ним.
Щось є гарне, симпатичне в душі цього хлопчини, якась добра зірочка завжди горить в юнацькому серці і приваблює, манить до себе людей...
Багато проходить через його, лікареві, руки хворих. Чомусь одних пам'ятаєш довго-довго, інших рідко згадаєш через кілька днів, тількино вони зникають з лікарняного приміщення.
Юрко з тих, кого, певно, скоро не забудеш.
У відділенні є своя бібліотечка. В ній і розважальні книжки, і серйозніші — кому яка краще підходить. І, здається, ніде в іншому місці і в інших умовах художня література не відіграє такого значення, як тут, у лікарні. Треба збудити всі сили людини на подолання недуги, всі до єдиної краплини.
Як це зробить? Ти вже використав дію хірургічного скальпеля. Ти пустив у хід ліки, найсучасніші, найефективніші. І все ж чогось дуже суттєвого не вистачає. Твій підопічний зневірився, втратив волю до життя, він, здається, зовсім не допомагає тобі в боротьбі. Тоді приходить слово, мовби стає поряд із скальпелем і ліками. Саме слово відкриває в людині утаємлені сховища додаткових резервних сил... Леонід Іванович в цьому переконувався не раз і тепер у своїй лікарській практиці широко користується силою емоційного слова, могутнім впливом художньої літератури.
За багато років, здається, найбільше допомагала йому оця читана і перечитана, з пожовтілими листочками, із заяложеними, заслиненими, аж почорнілими від частих доторків пальців книга "Як гартувалася сталь".
Читали її колективно і в палаті Сагайдака. Юрій був за читця частіше інших, хоч нерідко почував себе й недужим. Інколи підміняв його лікар Леонід Іванович.
І ось одного разу, коли познайомилися з розділом особливо хвилюючим, де розповідалося про виняткову мужність головного героя, Сагайдак сказав:
— І все ж, якби Корчагін жив у наш спокійний, мирний час, коли навіть немає на чому показати свій героїзм, він був би звичайним, непомітним, як і всі ми... Адже героїв, якщо хочете, народжують обставини...
Леонід Іванович здивовано подивився на хлопця:
— Де це ти таке вичитав чи почув? — запитав.
Сагайдак здвигнув плечима:
— Я сам так думаю... А ви як вважаєте?
Лікар замислився. Пройшовся по кімнаті, почав говорити, що поведінка героя залежить не стільки від обставин, як від характеру людини. Адже і в ті героїчні роки поряд з Павлом Корчагіним жили люди апатичні, байдужі до всього чи, може, просто вбогі душею і серцем, нездатні на подвиг високий, на злет стрімкий.