При цьому відзначимо, що козаки не захотіли тримати оборону за мурами фортеці, хоча так було б надійніше і призвело б, до менших втрат, а розгромили ногайців у відкритому бою.
Та не сиділося цієї зими не тільки ногайцям. Не встигли козаки позбутися їх, як від розвідки, яка, слід віддати їх належне, не раз рятувала Україну від раптових нападів, дізналися, що до походу готується кримська орда. Було навіть уточнення: нападу слід чекати, як тільки стягне кригою дніпровські броди, а поведе татарське військо старший син хана, спадкоємець бахчисарайського трону.
Воно й зрозуміло: принцеві хотілося набути репутації воїна ще до того, як сяде на трон. Та козаки не лише самі встигли підготуватися до цього нападу, а й попередили також прикордонних старост. Цього разу українські війська під командуванням гетьмана Ізаповича навіть не захотіли чекати, поки татари заглибляться до великих міст, а перестріли орду ще на підході до Дніпра, розбили поблизу переправи і примусили повернутися до своїх улусів.
В універсалах, що їх Григорій Ізапович надсилав прикордонним старостам та польському командуванню, він називав себе "гетьманом усього лицарства запорізького". Погодьмося, він мав на це право. Тож не забуваймо ватажка цього славного лицарства, полководця, який розбив ногайську орду султана Бухара і який вже тільки за цей подвиг став би національним героєм будь-якої країни, де б мала місце такої ваги битва. Чому ж ми, українці, не шануємо своїх полководців?
ДЕВ'ЯТИЙ
"Для будь-якої цивілізованої людини пошуки свого національного коріння — така ж духовна потреба, як для істинно віруючого — паломництво до святих місць. Вклонімося ж козацьким могилам, українці, — ось наша Мекка".
Богдан Сушинський
Іван Куцкович, гетьман запорізького козацтва.
Ми не маємо достеменних відомостей про те, як остаточно склалася доля попередника Івана Куцковича — гетьмана Гаврила Крутневича. Можливо, він загинув чи зазнав тяжких ран. А може, просто козаки вирішили обрати іншого гетьмана, сподіваючись, що тому пощастить примусити польське командування надалі дбати про них. Бо вже дійшло до того, що козаки пообривалися, як кажуть, до канцура, подеколи й голодували; багато з них тяжко хворіло, а дехто й помер від незвичних для них, людей південних, морозів.
Прийнявши булаву на початку грудня 1602 року, Куцкович справді звернувся передусім з листом до нового коронного гетьмана Яна Замойського і зажадав платні для козаків та сукна на мундири, бо військо нагадує, зазначав гетьман, "голодранців". Цього листа він послав уже з Білорусії, землями якої козаки поверталися в Україну.
Одначе листи в ті часи мандрували довго, а в коронного гетьмана не знайшлося під руками ні грошей, ні сукна. Тож і кинулись козаки на шляхетські маєтки, ламаючи опір надвірного польського війська, та шаблями здобуваючи собі й одяг, і їжу. Дещо захопившись, Д. Яворницький у своїй "Історії запорізьких козаків" надто докладно і не без осуду описує ^спустошення та грабунки", що їх чинили козаки дорогою додому. Чи варто? Наймудріше пояснив цю ситуацію сам гетьман Іван Куцкович у листі до великого канцлера литовського (тобто прем'єр-міністра литовського уряду) Лева Сапіги: "Щодо збитків, завданих маєткові вашої милості, то ми певні, що ваша милість постарається покрити їх вашим високим прощенням, бо без цього не може обійтись ніхто з тих, хто живе війною". Отакі "Без цього не може обійтись ніхто з тих, хто живе війною".
А що було насправді? Козаки просилися на постій до мастку канцлера, але загін надвірної охорони напав на козацьких квартир'єрів, і козакам довелося добувати все потрібне силою. Втім, усі ці події можна пояснити лаконічніше і точніше: якщо уряд не бажає утримувати свою армію, армія починає утримувати себе сама. Але це завжди обходиться значно дорожче й урядові, й народові. Не завадило б пам'ятати про це й урядові сьогочасної України, всім нам, в Україні сущим. Та й Д. Яворницький мав би це знати.
Не слід забувати й про суто психологічний фактор. Чимало польських урядовців дивились на козаків, як на ворогів. Не цуралися й навмисне спровокованих сутичок між козаками й польським гарнізоном та жителями міст. Таке сталося й під Вітебськом, де польські війська та міщани спробували силою перепинити шлях козакам до постою в місті. Але козаки розбили "ополчення" і таки вибороли собі право на відпочинок у Вітебську, оскільки це відповідало королівському наказові про те, що міста зобов'язані надавати козакам постій.
Врешті-решт, гетьманові Куцковичу вдалося довести своє козацтво до Могилева, де йому польський уряд обіцяв видати платню для козаків та сукно. Оскільки ж із виконанням обіцянки уряд зволікав, козаки почали ремствувати. І тоді (за деякими даними) десь улітку 1603 року Куцкович складає з себе обов'язки гетьмана, просить пробачення в січового лицарства за те, що не зміг належним чином забезпечити його, і з невеличким загоном особистої охорони рушає в Україну. Можна припустити, що він сподівався вже звідси, з України, звернутися ще раз до польського уряду і таки домогтися правди. Можливо, й звертався. Та тільки польському уряду було не до козаків: Польща готувалася до війни з Росією.
Одначе поляки незабаром збагнули: без козаків будь-яка війна — не війна, польська армія — не армія. Та про це трохи згодом.
Іван Косий, гетьман запорізького козацтва.
Під проводом гетьмана С. Кішки на Лівонську війну вирушало 6000 козаків. Поверталося близько 4000. Дорого заплативши за амбіції польської корони, вони, до того ж, опинились посеред досить ворожого польсько-литовського оточення. Івану Косому довелося приймати булаву в той час, коли козацький кіш стояв поблизу Могилева, в центрі Литовського князівства. І польсько-литовська адміністрація навколишніх міст та поселень разом з місцевими гарнізонами робила все можливе, щоб деморалізувати козацьке військо, яке, повернувшись на Січ, могло знову стати грізною силою, що завжди була небезпечною для Речі Посполитої.
Польські війська нападали на окремі козацькі загони. Намагались нищити козацькі обози. Заважали організації постою військ. Інакше кажучи, козаки, повертаючись з війни проти шведів, раптом побачили себе ніби на ворожій території, хоч насправді перебували на землях своєї держави. На що покладалися польські власті? Певно, на те, що козаки запанікують і почнуть безладно відходити в бік України. А тоді вже можна буде з ними розправитись. Проте поляки не взяли до уваги психології козаків, які ціле своє життя перебували, власне, у ворожому польсько-татарсько-турецькому оточенні, тож звикли виживати за будь-яких польових умов.
Перше, до чого вдався гетьман Іван Косий, — заспокоїв козацтво, примирив прибічників і супротивників попереднього гетьмана Куцковича і... наказав збудувати під Могилевом справжній бойовий козацький табір — з возами, траншеями та гарматними бастіонами. Поляки й литовці були вражені, не розуміючи, що діється. Формальне пояснення здавалося простим: польський уряд заборгував козакам платню за дев'ять місяців, обіцяв виплатити гроші саме в районі Могилева. Але сам Косий бачив, що хворого, напівроздягненого війська до України цілим він не доведе. Та й не хотів, щоб Україна побачила його таким.
Стояло літо. Козаки лікувалися, грілись на сонечку. А найбоєздатніші загони обкладали контрибуцією навколишні містечка і сам Могилів, здобуваючи по багатих маєтках те, що їм заборгував уряд. Навряд чи при цьому обходилося без кривд та сутичок з населенням... Але що вдієш? За будь-яких умов ми не маємо права змальовувати козацьку армію, як зграю розбишак, що, як пише Д. Яворницький та деякі інші дослідники, вчинили великі збитки містам і селам*. Передусім треба розібратися, як вони, козаки, опинилися в Білорусі, та з чиєї волі, і хто довів їх до такого становища.
А тим часом гетьман Іван Косий поводився так, як на його місці повівся б кожен із полководців світу. Передбачаючи, що вчорашні тимчасові союзники захочуть знищити його корпус, він налагодив розвідку, посилив роз'їзди, а головне, заходився укріплювати — валами та возами — свій табір. Завдяки цим заходам, він зумів відбити всі напади польсько-литовських загонів, дав змогу хворим підлікуватися, а всім більш-менш пристойно одягнутися і, твердо подбавши про дисципліну у полках, привів своє військо в Україну, а потім і на Січ — таким, яким воно пішло з берегів Дніпра: сильним і непереможеним. Цей гетьман зберіг для України майже 4 тисячі добірних воїнів, і за це ми й сьогодні повинні дякувати йому.
Роман Ружинський, князь, командувач польсько-українських військ.
Зі ще одним представником князівсько-козацького роду Ружинських — князем Романом, доля звела козаків під час польсько-російської війни за часів Лжедмитрія II. Іноді подив бере, коли бачиш, як деякі наші дослідники намагаються з висоти ХІХ-ХХ століть повчати козаків: чого ж бо ви, такі-сякі, пішли з військами Лжедмитрія Першого, а потім Лжепетра, а тоді ще й Лжедмитрія Другого, супроти єдинокровного нам російського царя-батюшки?! Ну, по-перше, це ми, з висот сьогоднішньої історичної науки, знаємо, що царевич Дмитрій, "син царя Івана Грозного", насправді не царевич, а самозванець. А хто міг переконати в цьому запорізького козака? В той час, як за цим-таки Лжедмитрієм подалася значна частина московитського люду і все донське козацтво. Та навіть при дворі царя Бориса Годунова не могли до кінця збагнути, що це за постать! Звідки вона взялася? А зважмо, що частина російських бояр одразу припала"царевичеві* до ніг і пішла за ним. Понадто вся польська пропаганда створювала самозванцеві імідж "істинного царевича". Його підтримували польський король Сигізмунд III, королевич Владислав (майбутній король Владислав IV), вся польська армія.
Крім того, дослідники забувають, що українське козацтво діяло тут не з власної ініціативи, а йшло в складі польської армії, армії тієї держави, територіальним елементом якої — подобається нам це чи ні — була на той час Україна.
Так ось, козаки виявилися втягнутими в цю грандіозну міждержавну авантюру ще 1605 року, коли близько 12 тисяч із них стали учасниками битви на річці Севі (поблизу села Добриничів, що біля міста Севська).