Лише коли-не-коли по центральній площі, де так само красується гасло: "Хай буде атом робітником, а не солдатом!" — промчить бронетранспортер або міліцейська патрульна машина.
Я приїхав у Прип'ять з Олександром Юрійовичем Єсауловим, заступником голови Прип'ятського міськвиконкому, та головним архітектором Прип'яті Марією Володимирівною Проценко. Їй, що вклала стільки сили й таланту в оздоблення рідного міста, довелося згодом власноручно креслити схему огородження Прип'яті рядами колючого дроту. Єсаулов і Проценко пішли в будинок виконкому забирати якісь свої папери, а я сів у машину, ввімкнув дозиметр, який відразу ж засвистів, заспівав немовчну пісню радіації,— і на тлі цього щебетання почав записувати на магнітофон свої враження. Було це в першу річницю аварії.
На клумбі виросли сиротливі жовті гіацинти — Марія Володимирівна зірвала їх на пам'ять про цей день. У супроводі міліціонерів у сірих бушлатах ми ввійшли до будинку по вулиці Героїв Сталінграда, 13, в якому до аварії жила Проценко з чоловіком та двома дітьми.
У вихолодженому за зиму будинку стояв мертвотний дух запустіння. Опалення відключили, потім включили, і в деяких квартирах батареї полопались. Вода залила перекриття, а це означає, що через кілька зим і весен будинок буде розірваний. На площадці п'ятого поверху побачили кольоровий телевізор, кимось виставлений з квартири. Двері усіх квартир на поверхах, за винятком першого, були розчахнуті, на деяких сліди злому. Розчахнуті і двері престижних, до абсурду однакових у всіх квартирах югославських та ендеерівських "стінок"...
Колишні жителі Прип'яті розповідали мені, що, приїжджаючи по речі, багато хто недолічувався фотоапаратів, магнітофонів, радіоапаратури. Мародерство, крадіж радіоактивних речей, грабунок беззахисного міста та навколишніх сіл — що може бути мерзенніше?
З важким відчуттям ми вийшли на вулицю. Якщо саме місто нагадувало виставленого для загального огляду небіжчика, умиротвореного у своєму вічному сні, то відвідання будинку залишило після себе огидливе враження розтину трупа з усіма натуралістичними подробицями, відомими лікарям та служителям моргу...
З листа Павла Мочалова, м. Горький:
"Я студент п'ятого курсу Горьківського політехнічного інституту, фізико-технічного факультету, спеціальність — АЕС і У. З двадцять другого липня до третього вересня я і ще тринадцять чоловік, таких же студентів ГП1, працювали в Зоні. Це був загін добровольців з незвичною виробничою практикою. Працювали дозиметристами в Чорнобилі, на АЕС, але головним чином у Прип'яті.
Єдиним місцем у п'ятдесятитисячному місті, де через два місяці після аварії нерівно, але постійно бився тихий пульс колись кипучого життя, було міське відділення УВС. Сюди стягувалися тисячі ниток — сигналізаторів системи СКАЛА, а камера попереднього ув'язнення була найчистішим у радіаційному відношенні місцем. Під час нашої роботи другий і третій поверхи будинку нагадували кадри із фільму про відступ. Повідчинювані всі кабінети, поламані стільці, скрізь розкидані протигази, респіратори, індивідуальні аптечки, форма з лейтенантськими погонами, література з криміналістики, картотека з особливими справами усяких порушників, чисті бланки з грифом "абсолютно секретно" та багато інших речей... Дуже чіткий, предметний фотознімок тих трагічних подій, німе свідчення чогось жахливого, нереального.
Через два місяці після аварії (а не через три дні, як обіцяли при евакуації) жителям дозволили приїхати дуже ненадовго, щоб забрати дещо з особистого майна. У спецодягу не за розміром, з невміло зав'язаними респіраторами, вони підходили до своїх рідних домівок. Рідко хто з них не плакав. Бачили б ви, як тремтячими руками вони не могли відчинити квартиру, як потім хапали перше, що траплялося під руку, зі словами: "Поміряй це". Бачили б ви очі нареченої, коли її весільне плаття виявилося "брудним". Бачили б ви стан молодого подружжя, коли в їхньому гуртожитку по вулиці Курчатова, в їхній кімнаті виявилось розбитим вікно і вивозити не було чого...
Нерідко фон у квартирі значно перевищував жорсткий норматив на вивезення. Доводилося вимірювати фон де-небудь у ванні, туалеті. Дуже мало речей вкладалося в нормативи. Були такі, хто, вислухавши попередження про можливість зв'язку радіації й ракових захворювань ("Подумайте про своїх дітей!"), усі застереження щодо "бруду" на килимах, щодо повторного контролю на виїзді із Зони (здається, у Діброві),— вислухавши і з усім погодившись, умудрялися якимось чином вивезти все. Про подальшу долю цих речей можна лише гадати. Були розмови про здачу їх у комісійний магазин. Якщо це так, то це страшний факт. На жаль, дозконтролем на виїзді наш загін не займався, хоча кілька разів проїздом ми бували там. Можна лише сказати, що там були умови для більш точного вимірювання (фон був менший у кілька разів), що дозконтроль також проходив дуже нервово, бо на очах у людей забирали їхні речі, вкидали до залізних контейнерів. Іноді з елементами вимушеного вандалізму (били дорогу радіоапаратуру, щоб не було спокуси на "брудну" річ).
Траплялися й такі жителі Прип'яті, які, дізнавшись про "забрудненість" своїх речей, брали сокиру і трощили, "щоб вам не дісталось!" Були й такі, що тицяли гроші, горілку і думали, що від цього їхні килими стануть "чистіші". Але все це одиниці, винятки".
У пресі багато писалося про героїчний труд військовослужбовців, дозиметристів, будівників саркофага. Але ніде не зустрічав я розповіді про роботу "низових" представників Радянської влади, працівників Прип’ятського міськвиконкому— його голову О. Веселовського, О. Єсаулова, М. Боярчук, О. Пухляка, М. Проценко та інших, які безперервно упродовж півтора року після аварії їздили у службових справах до свого рідного міста. Вони жили й працювали в надзвичайно поганих умовах, часто легковажно ставились до правил безпеки і дозиметричного контролю (так, О. Єсаулов до вересня 1986 року взагалі не мав дозиметра), проте, незважаючи ні на що, робили свою зовні непримітну, але дуже потрібну справу.
Буденність? Бюрократія? Рутина? Залізна інерція Адміністративної Системи? І те, і друге, і третє. Однак яка може бути буденність в екстремальних, майже фантастичних умовах, в яких не доводилось досі діяти жодному виконкому, жодній мерії в світі? Адже йшлося про місто, назавжди закреслене на всіх географічних картах, померле як соціальна одиниця.
Що ж до бюрократії, то вона, природно, була, рідна наша, звична. Де їй подітися? Тільки в Зоні вона виглядала ще абсурдніше.
З людиною, розповідь якої наводжу, я познайомився восени 1986 року в Ірпені, на першому поверсі місцевого виконкому, що дав притулок Прип'ятському міськвиконкому. В той час тут стояли юрми людей, які вимагали одержання компенсації, розв'язання своїх невідкладних питань. У вестибюлі я помітив міцного чоловіка років сорока п'яти, який зі злістю бгав у руках зимову шапку. Чоловік тихо матюкався. Познайомились.
Олександр Іванович Хорошун, колишній житель Прип'яті, нині проживає в м. Мегіон Тюменської області:
"Раніше я працював на будівництві ЧАЕС, потім там діла пішли погано, заробітки впали — і я поїхав у Сибір на шабашку. А дружина лишилася в Прип'яті, працювала на ЧАЕС. У нас була машина "Запорожець". Після евакуації дружина з дітьми їхала до мене через Москву. Її в Москві відловили дозиметриста, поклали в лікарню. Ключі від гаража і "Запорожця" забрали. Відома річ — жінка, розгубилась, ключі віддала.
Коли я дізнався, що можна відвідати квартири й одержати гроші за машини, приїхав сюди. Капітан Клочко сказав мені, щоб я зняв номери від машини і привіз їх йому. Іду в Прип'ять. Ключів від гаража нема, гараж зачинений. Гаразд. Я прокопав траншею під гараж, зняв номери, привіз їх Клочку. Він вимагає ключі від гаража і машини. А ключів нема! Отут і почалось. Він повернув мені номери і зажадав, щоб я пригнав машину, на що я відповів, що машина не на ходу, аварійна. Її син за рік до аварії десь стукнув. Мене направляють до товариша Польського — флегматичного молодого чоловіка, який невдоволено позирає на мене. Пояснює, ще треба чекати товариша Печерського, представника Прип'ятського міськвиконкому. Печерський зажадав, щоб відчинили гараж. Я знову прокопав траншею, заліз у гараж, відкрив внутрішній запор ножівкою, взятою у гаражі, спиляв дверні вушка — гараж відчинений! Номери деталей, вузлів машини збігаються! Хоча, між іншим, у гаражі досить високий рівень, і в мене голова тріщить, ніби прийняв шістсот грамів. Але! Тепер треба, щоб приїхала сюди комісія й оцінила машину. Але навіщо тоді Польський і Печерський? Хто вони? Навіщо вони? Я їх про це запитав.
Скільки я можу стирчати у Діброві? Що мені робити? Я за цього "Запорожця" відвалив п'ять тисяч сто карбованців, я його купляв за "голу" зарплату. Нема у мене і не було нетрудових доходів. Сорок сім тисяч кілометрів — це не пробіг. Так, ремонт потрібен, але є комплект гуми, запчастини, лаки-фарби, гаражне обладнання. І мені боляче на душі, що я покидаю свою "залізку" — спробуй знову її наживи! Але я зрозумів, що на комісії я спіткнувся — їх не заманиш і калачем у гараж. Довідку дворічної давності про те, що я нікого не вбив на своїй машині, я в Прип'ятській ДАІ не знайду, тому що самої Прип'ятської ДАІ уже нема, я ледве знайшов її залишки у Зорині. Навіть постові не знали, де ДАІ. Але я все-таки знайшов. Начальник був хворий, температурив. Прийняв мене начальник кримінального розшуку. Вислухав і сказав, що взагалі-то Польський — Печерський повинні були зазначити у технічному талоні наявність машини, не заходячи до радіоактивного гаража, присвітивши лише ліхтариком.
А щодо довідки, що я нікого не задавив (адже машина побита),— це клопіт кримінального розшуку. Він запевнив, що мене (тобто сина) знайшли б максимум через півроку після здійснення ДТП — дорожньо-транспортної події. Я все це виклав Польському — Печерському, погодився на п'ятдесят відсотків зносу, нарешті погодився на шістдесят-сімдесят відсотків зносу, аби тільки скінчилися ці митарства, поділився своєю кривдою з секретарем Прип'ятського міськвиконкому Марією Григорівною Боярчук. Вона мене вислухала, порадила про все написати й подала надію.