Це робилося майстерно і швидко. Принаймні швидше, ніж ми цей момент описали...
На порозі стояла Ія. Сідалковський, як він казав, позитивно розчарувався і в ту ж мить немов переродився, входячи в свою роль, над якою нібито працював усе своє життя: розпростер обійми, підхопив Ію на руки і закружляв з нею по кімнаті.
— Тисяча й одна ніч! Кого я бачу!
— Божевільний! — сміялася щаслива Ія, міцно обіймаючи його за шию.
Він підносив її до єдиного крісла і садовив, але так, щоб не всі жіночі принади потонули у ньому.
— Я тобі придбала німецький гарнітур,— мовила Ія, запалюючи цигарку.
— У людини повинно бути все прекрасним: коханка, одяг, почерк і, звичайно, гарнітур. Але тільки не німецький...
— Чому?
— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери,— повторив він.— Але я від гарнітуру відмовляюсь. Я не прихильник модерну. Я люблю примхливість форм і декоративну пишність. Червоне дерево в стилі ампір за п'ятнадцять карбованців на Бессарабці. Ось мій ідеал...
Ія по-жіночому мовчала, покусуючи губи і злизуючи з них перламутрову помаду.
— А я так хотіла тобі зробити приємність,— високо піднімаючи бюст, нарешті важко зітхнула.
— Найбільша для мене приємність — твоя присутність у моїй квартирі. Моя кімната без тебе — як бібліотека без книг,— походжав з кутка в куток Сідалковський.— Співаючі меридіани,— похитав головою, маючи на увазі паркет під ногами, що час від часу поскрипував і пищав.— Як там матуся Карапет?
— Нічого. Мама тішиться. Записалася у парашутний гурток і вже зробила три пробних стрибки.
— Привітай її з першим успіхом. Вона що, готується до великих змагань?
— Не знаю, хтось їй сказав, що після кожного стрибка можна втратити два з половиною кілограми...
— Розчаруй її. Тільки після першого,— упевнено мовив Сідалковський, хоч сам у цьому певний не був.— Ти краще порадь мамочці... можеш від мого імені, якщо воно ще не стерлося в її вдячній пам'яті, інший спосіб. За допомогою скакалки і кожуха. Кожухи — це тепер модно.
— Як це? — запитала Ія.
— Дуже просто: одягається кожух, береться в руки скакалка, засікається час і — за роботу. Дві години стрибків— два кілограми живої ваги. І не треба забиратися до бога, щоб потім звідти, без усякої гарантії, шугати каменем униз. Тут ризику ніякого. Хіба що штукатурка у сусіда полетить. Але в мамочки знизу, здається, тільки комора і спортінвентар. Хто у неї тепер на квартирі?
— Якийсь музикант із ресторану. Дуже гладкий, а сам любить худих...
— Нічого дивного: у людини сидячо-стояча робота. Він же не з похоронного бюро, де треба час від часу прогулюватися,— Сідалковський підвівся і подав Ії попільничку.— Ох, і жінки! Хто ж вас так розуміє, як я? — запитав Сідалковський, дивлячись на себе в дзеркало так, ніби в кімнаті вже нікого не було.
— А ти вважаєш, що ти розумієш жінок? — запитала Ія.
— Принаймні краще, ніж Бекона Роджерса чи Сенеку Луція,— посміхнувся Сідалковський.
Він прекрасно розумів, куди Ія хилить. Адже Сідалковський став для неї задачкою, і це його тішило чи не найбільше. Після тієї першої зустрічі він поводився так, що молода й красива жінка не могла нічого зрозуміти. Він постійно нагрівав її теплом своїх слів, але після цього раптово охолоджувався і знічев'я лягав на дивані, мружачи від задоволення очі.
— Сідалковський,— цікавилась у такі хвилини Ія,— хто ти такий?
— Мене про це вже питали. Поки що відповіді я не знайшов.— Він ішов на кухню і звідти гукав: — Хочеш гарячої кави? По-європейськи! Цукор скінчився. Чим менше солодощів, тим більше гіркоти.
Він підносив їй у чашці каву, що парувала, як і Ія, і не ховаючи посмішки, запитував:
— А як ти вважаєш? Хто я?
— Мені важко розібратися... Фрукт! — Вона стенала своїми по-жіночому звабливими плечима.
— Не фрукт, а продукт, Іє...— Він не встиг закінчити — його урвав електродзвінок.
Сідалковський відчинив.
— Слухай, ти,— пропитим голосом промовила до нього неголена пика і дихнула горілчаним перегаром.— Чому немає гарячої води? Електробритвою я голитися не можу.
— Батя,— промовив Сідалковський не своїм голосом.— Вам найкраще бороду обсмалювати. Це по-перше, а по-друге — зверніться до двірника. А прокурор вам у цій справі не допоможе.— І, розмахнувшись дверима, додав: — Квартира навпроти...
Ія не стрималась і засміялась.
— Чорт забирай!— вилаявся Євграф.— Негайно одягаюсь і йду замовляти табличку. Іє, ви зі мною?
— А для чого я вам?
— Іє,— Сідалковський зупинився посеред кімнати.— Ви прекрасно знаєте: я не можу без вас. Ви моє натхнення, ви моя любов, але я не поет.
— Не брешіть, Сідалковський,— вона теж перейшла на "ви".— Ви нікого не любите, крім себе. Я не розумію вас, Сідалковський. Чого ви хочете від життя?
— А життя розуміє, чого воно хоче від мене?
— Чому ви думаєте, що ви не такий, як усі?
— А ви думаєте не так?
Вона не сказала ні слова.
— Так ви йдете до гравера чи ні? — гукнув з кухні, переодягаючись, Сідалковський.
— Для чого ви питаєте, Сідалковський? Ви самі чудово знаєте, що я у вас давно як піддослідний кролик. Ви зі мною робите все, що хочете. Але тільки не те, чого хотіла б я. Знаєте, я вас інколи страшенно ненавиджу... Ненавиджу тією чорною ненавистю, на яку здатна лише жінка!
— То від любові,— Сідалковський торжествував і несподівано відчув, що під ним провалюється паркет, а сам він підноситься до небес. На сьоме чи й восьме небо.— Іє, не говоріть так, а то я заплачу.
— Ви не заплачете. Ви жорстокий! Я від вас нічого не вимагаю. Але я жінка, Сідалковський, і ви не маєте права проводити на мені якісь незрозумілі психологічні експерименти. Ви що, дисертацію про жінок пишете?
— Надіє,— промовив несподівано він, і від цього імені їй раптом стало добре і затишно.— Надіє,— ніжно обнімаючи її за плечі, повторив.— Ви ж знаєте, все це не так. Ви теж не та, за кого себе видаєте. І я не такий. А візьміть нашу контору. Немає жодної людини, яка б не мала свого запасного, я б сказав, резервного прізвиська: Тихолаз, Кажан, Анахорет, Мадам Баронецький, Королева Марго, Тато Карло, Колістрат...
— А як вас прозвали, Сідалковський? — перебила його Ія.
— Аристократом... Ковбик нарік. Так і сказав: "Аристократ із Вапнярки".
— А воно вам личить. Ніби доповнює вас...
— Нас усіх щось доповнює і характеризує. Та й ми ще себе удосконалюємо. Принаймні нам так здається. Але що вдієш: така вічна тяга до вдосконалення форм. Від гіршого до красивого. Один замість того, щоб залишатися самим собою, підбріхує,— Сідалковський про себе не сказав ні слова.— Інший, щоб здатися вищим в очах ближніх, натягує на себе маску та так і йде з нею по життю, часто виконуючи роль, яка йому не належить. Одним дають прізвища, другі змінюють їх самі. Коли Баронецький у прізвищі другу літеру "а" заокруглив на "о", він став уже не Баранецьким, а Баронецьким. Бачте, що інколи з людиною робить одна малесенька паличка: прізвище ваше уже походить не від барана (ovis), а від барона. Карло Іванович з літери "п" зробив "л",— і вийшов не Карпо, як був раніше, а Карло. Одні це роблять для благозвуччя, другі — щоб самому собі здатися кращим...
— Ви філософ, Сідалковський.
— Ні, я тільки дружу з філософами,— не без гордості він показав на полички.— Але досить психоаналізів. Природа не терпить порожнечі. Коли одне щось скорочується, то друге видовжується...
"Ти маєш рацію,— погодився з Сідалковським його двійник.— Ти був Євграф Сідалко, а тепер — ти граф Сідалковський, аристократ із Вапнярки".
"Тільки без єхидства,— промовив до нього Сідалковський.— Я цього не люблю".
— Іє,— звернувся він до Надії, як перше.— А що б ото мені на дверях написати? Яку табличку повісити?
— А ви так і не хочете мені відповісти? Не хочете сказати, хто ви насправді, Сідалковський? — Вона наче й не чула його запитання, підвелась, підійшла до дзеркала і непомітно витерла сльозу, що залишала на її щоці ледь помітну борозенку.
— Ніхто. Я справді "ніхто". Я не жартую. Я вам кажу правду, в яку ви, Іє, мало вірите. Як усі жінки. Вам швидше хочеться красивої брехні,— Сідалковський зняв з вішалки краватку і розстебнув комірець. Ія мовчала. — Краще підкажіть, що я повинен написати та табличці.
— А що ви повинні написати?
— Я хочу почепити табличку на дверях: "Є. М. Сідалковський". Але хто? Хто такий Сідалковський? Двірник, сторож, піаніст, негідник, покидьок чи людина з красивим почерком і такими ж манерами?
— А ви напишіть: "Ніхто"! Просто ніхто. Сідалковський і все,— цілком серйозно промовила Ія.
Він був надто високої думки про себе, щоб у цих словах помітити іронію. Тому так само серйозно відповів:
— Для людей цього мало. Вони повинні знати. Хай хоч фальшиве, але конкретне. А може, написати: "Сідалковський-адвокат"? Але кому тепер адвокати потрібні?
— Це не підходить,— сказала Ія.
— А стоматолог?
— А якщо у когось розболяться зуби? Що ви тоді робитимете? Вже краще й справді адвокат.
— Але адвокати ще людям потрібні.
— Ви так гадаєте? А чому вам все-таки не написати, ким ви є насправді?
— Ви з мене смієтесь. Не можу ж я написати: "Сідалковський— секретар-референт "Фіндіпошу", як це часто пишуть на цвинтарних пам'ятниках: "Тут похований кандидат наук"... Ні, Іє. Я люблю жарти, але треба, щоб вони хоч трохи нагадували щось реальне.
— Напишіть: тут живе музикант...
— У нашому дворі всі діти вчаться на Бетховенів, Чайковських і Лисенків. Я не хочу ризикувати,— похитав головою Сідалковський.
— Напишіть, зрештою, що артист!
— Краще, але дівчатка люблять автографи.
— Футболіст? — вгадувала Ія голосом школярки, якій сподобалася нова гра.
— Модна професія, але, — Сідалковський склав носовичок учетверо.— Але я віддаю перевагу не ногам, а інтелекту!
— Тоді філософ! Ви ж філософ, Сідалковський. Чому б вам і справді на дверях не почепити таблички: "Сідалковський-філософ". Це, по-моєму, теж ні до чого не зобов'язує.
— Не беріть мене на котурни, Іє. Кості кинуто! Свистать усіх нагору! — він акуратно і так красиво вивів на папірці своє прізвище, що Ія полюбила його ще більше.— Але у мене до вас невеличке прохання: цю записочку граверу подайте, будь ласка, ви...
— Вона так гарно написана, що за неї нема чого соромитися. Чому б вам цього не зробити самому?
— Мені, Іє, незакінчена вища освіта не дозволяє.
— Гаразд,— посміхнулася вона і раптом поцілувала Сідалковського в щоку.— 3 вами, Сідалковський, легко і в той же час так важко...
— Не перебільшуйте.